Урбанавтика. Українське монументальне мистецтво в Києві

[caption id="" align="alignleft" width="400" caption="Стадіон "Старт" (вул. Маршала Рибалки 28/4)"][/caption] Я довго не міг зрозуміти радянське монументальне мистецтво. Жила в мені давня образа на штамповані статуї Леніна, котрі в дитинстві посадили в душі відторгнення мистецтва скульптури як такої. Вже в свідомому віці, побачивши якісні альбоми з творіннями античних майстрів, Мікеланджело, Родена – я зрозумів, що в 90-х мене «ошукали» замовні творіння колишньої пропагандистської машини. А скульптура насправді виявилася он яка! Ото з тих пір оселилося в душі підсвідоме заперечення всього пов’язаного з радянщиною. Зірки, серпи-молоти обурювали, майже лютили.   Ситуація поліпшилася з відкриттям світу архітектури. Надивившись на цікаві будинки в Києві, я побачив, що мій рідний Маріуполь зовсім не так ображений, як здавалось раніше. Відкрився модерн і «сталінський ампір», а разом із ним сенси імперської символіки, на яких спекулювали радянські ідеологи. Тоді з-за зірок і молотів вигулькнули роги достатку, снопи колосся, сонце і листя. Для душі, захопленої діонісійством, таке буйство резонансної інформації – хай і використаної за хибним призначенням – на тлі сучасного смислового вакууму стало справжнім бальзамом на душу. Звільнена від імперського трактування, ця краса увійшла в естетичний арсенал цивілізаційного простору.   [caption id="" align="alignright" width="307" caption="пр. Перемоги, 17 - Доісторична (трипільська?) доба"][/caption]

Читати далі...

Київська зона бойових дій

Як я вже неодноразово зазначав, життя в Києві для культурної людини ліпше скидається на бойові дії. Чергувати день і ніч попід адміністративними будівлями треба не прихильникам політичних персоналій, а саме соціальним активістам, що борються за збереження історичного спадку і просто гуманність простору свого життя. Забути про роботу до дозвілля, переїхати в намети на тротуарах і майданах. Бо як тільки Олександр Бригинець постить у facebook новину про якесь позитивне зрушення, якусь перемогу – тієї ж миті опріч з’являється новина про якусь нову атаку.…

Читати далі...

Маріуполь екологічний. Коментар

Експозиція. Все почалося зі смогу. Смог для Маріуполя – явище звичне, від нього позмінно страждають мешканці обох берегів Кальміусу, в залежності від напрямку вітру. Смог проявляє себе в кращому випадку в формі легкого неприємного запаху в повітрі, в гіршому – у вигляді білого півпрозорого туману з різким неприємним запахом. Причиною громадських виступів послужило погіршення ситуації, коли смог перетворився на густий білий туман, який навіть знизив видимість, і запах уже почав перетворюватися на смак у слині. Метеорологи камлали тривогу: високе забруднення повітря I і II ступеня ("Надо", 0629). Але й без зайвих нагадувань було відчутно, що сморід над містом загус до незнаного досі рівня. Час від часу подібне траплялося, адже «несприятливим метеорологічним умовам» все ж таки властиво відбуватися. Але цього разу металургійні підприємства перевершили самих себе, оскільки по декілька днів підряд густий затягав собою райони міста. Жартувати з цим не варто, оскільки викиданий у небо коктейль вміщує в собі канцерогени, і Маріуполь уже давно зайняв лідерські позиції в реєстрі онкохворих дітей. Тому терпець громадськості урвався, і маріупольці зібралися на протестний мітинг «Дайте кисню» перед міськрадою.   http://www.youtube.com/v/CzqmRBjHpUw?version=3&hl=uk_UA

Читати далі...

Привіти з іншого краю України на честь Дня соборності

День соборності – гарне свято для того, щоб згадати, що ми всі живемо на одній землі, об’єднані схожими проблемами і працюємо, взагалі-то, на одну справу. І хоча воно визнано державним і навіть позначено вихідним днем, для багатьох населених пунктів соборність де факто піддається випробовуванню. Як символ єднання розірваної протягом довгого часу держави люди в Києві йдуть по мосту через Дніпро назустріч із довжелезними жовто-блакитними стягами. Зв’язок, міст – ось символи єднання, тому коли в ході «дикої капіталістичної «оптимізації» «Укрзалізниця» скасовує пасажирські поїзди…

Читати далі...

Катерина Білокур. Сила Землі у Людині (відео)

(з вечора пам’яті до 111-ліття від дня народження художниці)   [caption id="attachment_1119" align="alignleft" width="226" caption="Катерина Білокур. Привіт урожаю"]Катерина Білокур. Привіт урожаю[/caption] Народне мистецтво мешканцям міст може здаватися нецікавим, навіть нудним, бо воно розглядає світ з іншого боку, іншими очами. Міщанин розглядає світ ніби відсторонено, як, наприклад, кіно. Людина з села, людина Землі розглядає світ ніби ізсередини, бо сама належить до середовища, є його частиною. Для міста Природа відбувається на екрані, відділена від споглядача невидимою межею цивілізації, міського простору. Людина Землі переживає Природу на собі, вона просякає собою все його життя, для неї всі ці квіти, дерева, колосся, погода – не тло, не кінопоказ, а безпосередні події, те, що його найбільш хвилює. «Земному» життю почали заздрити ще романтики у ХІХ ст. Але вони також не пішли далі від кіна, оскільки були вже дітьми часу міст. Проте багато (коли не більшість) геніїв європейської цивілізації брали своє мистецтво саме від Природи, від первісної творчості – народної. Як казав один з класиків музики, нажаль, не можу згадати вже імені: «Ми нічого не створюємо, все створив народ, а ми тільки обробляємо».

Читати далі...

Звуки, що складають Mosaic

Минулого тижня я отримав листа від Юрія Олійника, редактора сайту SvitBandur.com , із запрошенням на концерт ансамблю “Mosaic у Національній спілці композиторів України. Концерт презентував перший запис ансамблю – сюїту «Легенда» авторства засновниці колективу, композиторки Ксенії Руснак.   У складі ансамблю Mosaic талановиті українські виконавці: Людмила Бурлай (флейта), лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Володимир Лозовський (кларнет), відомий далеко за межами України перкусіоніст Орхан Агабейлі. До складу ансамблю входять і самі композитори: Ксенія Руснак (бандура), Золтан Алмаші (віолончель).   До програми виступу також увійшли інші композиції Ксенії та декілька творів віолончеліста ансамблю, Золтана Алмаші, також композитора, автора музично-театральної містерії «Симфонія діалогів», учасник фестивалів «КиївМузикФест», «Форум музики молодих», «Контрасти» та ін.   [caption id="attachment_1105" align="alignleft" width="300" caption="Зліва направо: Ксенія Руснак (бандура), Людмила Бурлай (флейта), Орхан Агабейлі (перкусія), Золтан Алмаші (віолончель)"][/caption]

Читати далі...

День відкритих дверей у Київському метрополітені

[caption id="attachment_1072" align="alignleft" width="300" caption="У майбутньому гілки метро розростуться."][/caption] Метро – не просто засіб пересування. Це – справжній культ. Важко однозначно сказати, чому він так приваблює нас. Але дуже вірогідно, що справа у перехресті. Людей завжди притягує до себе якийсь пограничний стан, відсутність спокою. Шлях, майдан, клуб – місця підвищеної соціальності. Тут відбувається обмін інформацією, «себе показують і на людей дивляться». А коли простір «перехрестя» ще й такий екстравагантний, як справжнісіньке багатокілометрове підземелля, то цінність його підвищується в рази.

Читати далі...

Genius Loci. Тривимірна історія (відео)

[caption id="attachment_1053" align="alignright" width="300"] Софія на заході Сонця.[/caption] Музеї з точки зору непосвячених зберігають у собі не стільки експонати, скільки ідеї – холодні й байдужі. Самодостатні. Ба навіть не ідеї, а сам лише пафос, незрозумілий пафос відчуженого минулого. Проте той, хто має ключ розуміння історії, знає, що це не просто предмети старовини, які коштують стільки-то. Він знає, чому вони настільки дорогі. Бо це насправді компакт-диски з епопеями не гіршими за всі сім книг про Гарі Поттера. Уламки і статуї, вази і картини оповідають історії цілих поколінь, цілих цивілізацій, і всі вони були складені з доль справжніх людей. Всі вони були живі, вони любили, ненавиділи, захоплювалися чимось, шукали сенс життя або просаджували його в забутті. Кожна подія минулого знаходить відгук сьогодні. Прямо, можливо, це не помітно, але коли вчитатися, то можна зрозуміти, яким чином Древній Єгипет пов’язаний з сучасними християнськими конфесіями, скільки давньогрецького розсіяно в наших уявленнях і навіть у розумових засобах, якими ми користуємося кожного дня. Люди можуть бути дуже різними, вони створюють несхожі культури, часом, навіть поняття «доброго» та «поганого» у них протилежні, але ніхто не залишається островом, як казав Джон Донн. Всі є частиною однієї планети, тому кожна історія має свою вагу та свою цікавість. Музеї не є саркофагами з тліном, вони зберігають життя записаним на предметах, на його продуктах. Саму Землю можна уявити жорстким диском всього живого, опорою для всесвітньої, біосферної пам’яті.

Читати далі...

Час DIYати. Мистецька платформа (відео)

Разом із дорослішанням нових поколінь ми вступаємо в епоху славнозвісного DIY (do it yourself – зроби сам). Оскільки життєвий досвід показує людям і молодим зокрема, що ні від кого нічого чекати не доводиться, вони все більше схиляються до простої думки «коли не я, то ніхто». І беруться, зрештою, до роботи: захищають свій життєвий простір, організують свій час конструктивно на противагу деструктивним тенденціям часу.   Штучний світ відмираючої європейської цивілізації при всьому своєму безглузді ще має порох в порохівницях і використовує його переважно…

Читати далі...

Наталя Мазикіна. Одухотворення глини (+відео)

[caption id="attachment_972" align="alignleft" width="300" caption="Наталя Мазикіна: Посуд – це річ, якою користуються щодня під час прийняття їжі, тому він має безпосередній вплив на здоров’я. Я більше за все люблю робити саме такий посуд, який би приносив радість під час обіду, адже це впливає на настрій, а отже й на здоров’я. Щодо форми, то в майстерні я достатньо тренувалася, зараз уже не дуже замислююся над нею, більше думаю про… духовний аспект виробу. =) "][/caption] Коли наполегливо шукаєш – обов’язково знаходиш. А інколи цікаві знайомства починаються витягатися, як та нитка з клубочка. Отак із гончаркою Наталею Мазикіною мене познайомив герой попереднього інтерв’ю Сергій Казьмін. Він розповів, що вона навчилася гончарству під час тривалого перебування в Японії, працює в тамтешньому стилі, а тому цікавість подвоїлася. І от якось на Андріївському узвозі ми зустрілися й познайомилися вже особисто. Наталя дійсно довгий час подорожувала Китаєм і Японією, в Японії навчилася гончарству і побувала на багатьох виставках і ярмарках. Знає китайську і японську мови, випускниця Інституту іноземних мов з дипломною роботою з історії китайських ієрогліфів, людина, з дитинства знайома з мистецтвом.   Гончарство, як відомо, мистецтво космічне. Як деміурги ліпили людей із глини, так і гончар перетворює безформну глину на дивовижні вироби, надзвичайно корисні в побуті. У кожної цивілізації свої підходи до гончарства, залежно від рівня розвитку технічної думки, а також світочуття. Східні цивілізації, на відміну від Західних, зберегли тонке почуття Природи в собі, й це позначилося на підходах до різних мистецтв. Японці піклуються більше про внутрішню поверхню своєї кераміки, а зовнішню залишають максимально природною – с камінчиками (японська глина має в собі такі) та нарочито недбало вкритою поливою. Незвиклому українському оку одразу здається – «неохайно». А вже потім за тим проступає вся тонкість задуму. Японська кераміка з рук майстра виходить легенькою, витонченою, сповненою відношення. Вона дуже відрізняється від ширужиткових керамічних наборів у супермаркетах, зроблених шляхом пресування замість «викручування». Її наявність на кухні вже якось впорядковує простір, змушує посуд та інші предмети вишикуватися відносно таких естетично продуманих сусідів.  

Читати далі...

Слава труду! Про правду в неморальному контексті

[caption id="attachment_1007" align="alignleft" width="195" caption="Какой пульс времени на самом деле, - ответил Бальдр, - никто знать не может, потому что пульса у времени нет. Есть только редакторские колонки про пульс времени. Но если несколько таких колонок скажут, что пульс времени такой-то и такой-то, все начнут это повторять, чтобы идти со временем в ногу. Хотя ног у времени тоже нет. В. Пелевин "Empire "В"."][/caption]   Суспільство заблукало в словах. Важко сказати, чи це через технічний прогрес, чи просто власну нездатність. Але факт лишається фактом – інформаційний простір виливає на нас тисячі слів, але всі вони заплутані в клубок, що з часом усе більш нагадує вузол царя Гордія. Концепції, теорії, змови, викриття, пропаганди, агітації, емоції… Чим більше в те поринаєш, тим більше хочеться закритися і перевести дихання. Страшний біг, але біг по колу, біг без визначеної мети. І ні секунди подумати. Ось і секрет. Треба більше думати, бо справжній плід походить зі справжньої думки.   Ще в ХІХ ст. мислителі помітили, що процес мислення знецінився на користь дії (“You are the man of action, and he is the man of intellect!” © Jeeves and Wooster). Коли ти думаєш, то вважається, що не робиш нічого. Якось так сталося, що продукти стали виникати з нізвідки. Принаймні, таке виходить за сучасною логікою. До процесу проектування продукту причепили обов’язковий ритуал під назвою «сядемо разом». Прошу не плутати з кримінальною темою, тут мається на увазі не в’язниця, а якась конференц-зала. До роботи ж часто висувається ще одна цікава вимога: «Я не хочу, щоб ти працював, хочу, щоб ти утомився». Обидві ці речі відсувають людину в простір ілюзії дії. Як відомо, будувати замки з хмар легше, ніж із цегли, тому замість ефективного напруження мозку й м’язів обирається фіктивне напруження одного та іншого. «Нащо?!» - спитаєте ви. Відповісти можна з різних боків, але найбільш вірогідним варіантом мені здається думка про організацію часу. Людина боїться порожнього часу, а ці хитрощі дозволяють і час заповнити, і не напружуватися задля того.  

Читати далі...

Філософія зачинених парадних

[caption id="attachment_1001" align="alignleft" width="300" caption="...завжди легше закрити і заборонити, аніж навчити цінувати. Закрите і увішане заборонами суспільство діє, але не живе, воно продуктивне, але не надійне. Бо заборона нічого всередині не народжує, лише роздмухує почуття страху і підлого такого хробачка прагнення забороненого."][/caption] В радянських школах пострадянського періоду часто зустрічалася цікава практика – закриття парадних входів і використання замість них чорних ходів. У той час, поки парадні двері були зачинені, біля них не вівся ремонт, нічого не змінювалося, тобто, видимої об’єктивної причини для закриття не було. Важко сказати напевно, але скоріш за все це було проявлення дивного феномена радянської психології, який залишав парадний вхід безпосередньо «для параду». Так само були (та й досі мають місце) «парадні страви», «парадні костюми» (використовувані хіба що на надзвичайні свята раз на рік, а то й на життя) та ще багато інших «парадних» речей. Наявність достатку в сполученні з надзвичайною важкістю його здобуття, а також тягар воєнного минулого примушували людей економити, а точніше – стяжати, перетворюватися на своєрідних гобсеків, які вічно чекають «чорного дня» або надзвичайної урочистості, де вже неможливо не використати «парадну річ». Звісно, що така практика не зустрічалася повсякчасно у всіх і кожного, але доволі великий масив населення займався нею. Сам я також спостерігав такий підхід у батьків і бабусь. Лише на початку нульових стало простіше дозволити собі використовувати речі замість їх накопичення. Психологічно простіше.  

Читати далі...

“Слава труду!” В пошуках Сили

[caption id="attachment_989" align="alignleft" width="236" caption="Сильна людина (за тим же Ніцше) шукає діяльності, шукає можливості проявитися, реалізуватися і не може не шукати. І тільки сильна людина може бути доброю, тому що тільки той, хто має, може дарувати. Тільки справді багатий може бути щедрим. Але на слабкого або лінивого чекає злиденність. Кадр з фільму "Олімпія" Лені Ріфеншталь"][/caption] Хлопці з руху Zeitgeist малюють метою утопію, де людині взагалі не треба працювати. Мовляв, усе за нас зроблять машини, а нам треба буде тільки відпочивати і займатися мистецтвами. Доречи, ніяких конфліктів, бо всі люди добрі й хороші, розумні та позитивні, просто життя їх робить потім злими і агресивними. Ем… а як щодо підлості? В одній із реплік в фільмі третьому, коли мова йдеться про первісні спільноти без крадіжок, доповідач дивується, як же це ми так опустилися. Ну, відповідь проста: коли людина отримує щось задарма, то рідко цінує. Люди, які отримали цивілізацію, побудовану потом і кров’ю предків з часом забули, якою ціною їм дісталися всі ті зручності та можливості насолоджуватися життям і займатися мистецтвами, тож почали розкрадати державне майно. І це тягар усіх усталених суспільств, бо над ними вже не висить меч природного відбору, який змушував виживати найбільш пристосованих. Доречи, з точки зору Природи «найбільш пристосований» означає «сильний, розумний і вправний», тобто людина, здатна відповісти на виклики життя: вправний мисливець, мудра жінка-організатор дому, сильна мати, сильний батько, люди, здатні накопичувати і аналізувати досвід. Дурний або ледащий сам знаходив свою смерть як не в лісі, так від руки розлютованого одноплемінника. Коротше кажучи, досконале положення людини і суспільства знаходиться на тонкій межі між біологічним і соціальним, і найкраща реалізація приходить з роботою. Згадаймо стару наукову приказку: «Праця зробила із мавпи людину». Робімо висновки.

Читати далі...

Укренесанс. Додаток

[caption id="attachment_985" align="alignleft" width="221" caption="Велика подяка сайту давно.ру за надзвичайну "історію в плакатах""][/caption] Політик виконує роль посередника між людиною й сповідуванню ним ідеєю. Культ особистості дійсно є культом, де певна особа стає втіленням ідеалу, божественної сутності. Так само, як це відбувалося тисячі років тому в Єгипті та Древньому Римі, у столітті ХХ і ХХІ люди досі шукають собі месій, наділяючи їхніми рисами перших сяк-так ліпших персон. А на фоні сучасних маніпуляцій свідомістю мас цей культ узагалі стає ледь не розмінною монетою для політичних сил. Але так само, як імператори і духовенство, сучасні ікони існують як паразити суспільства, використовуючи його ідейну підтримку та ентузіазм для прикриття і ствердження власної позиції серед інших таких претендентів на трон. Тож посередник у даному випадку є завадою на шляху громадянина до втілення ідеї. Він може оперувати захопленням своїх фанатів у напрямках інколи прямо протилежних сповідуваним ними, обертати їх проти самих себе. І йому абсолютно байдуже до самої ідеї та до його послідовників. Він фіксує пошану до себе через рейтинги, статистику, холодні цифри, що гріють душу лише збільшуючись. Мабуть, у тому і сенс вампіризму сучасних «підприємців», що в їхній дірявий шлунок треба постійно лити кров Землі і людей, аби вони відчували хоч якусь ситість. Класова боротьба зараз – не боротьба нещасних зі щасливими, а боротьба нещасних з нещасними. І поки ми знаходимося в лабіринті масок, ікон, натовпів і піару, світло жодної конструктивної ідеї до нас не прорветься. Аби побачити його, треба подумати і прибрати посередника зі своєї голови. Можливо, для цього знадобиться робота над власною лінню, яка завше воліє перекласти обов’язки на плечі іншого. Можливо, набрати сміливості й зрозуміти, що доведеться все робити самому, бо інший за тебе не зробить.

Читати далі...

Укренесанс

[caption id="attachment_943" align="alignleft" width="300" caption="Оксана Мась - Погляд у Вічність. Ключове значення цієї картини - відтворення духовності, ренесанс її у новій формі при незмінній глибині. Фото - Тетяна Котова"][/caption] Декілька років тому мій Друг запропонував поїхати в Харків на концерт відомої багатьом російської групи "Пікнік".  Під час виступу охорона жорстко "всаджувала" всіх, хто намагався встати з місця. Одна справа, коли всаджували не в міру активних хлопаків посеред залу, що попами заважали дивитися іншим, але чіпали й тих, хто собі спокійно сидів у проході. Не тому що це виправдано, а тому що так треба. Зрештою на фінальних піснях потроху, непевно, але - піднявся весь зал. Весь. Тоді вже нікого не всадиш, хоч би як напружишся. Цей спогад догодливо сплив у пам'яті якраз під час виношування подальшого тексту. Харків і в цьому контексті став першою пташкою на обрії великих, на мою думку, змін...    Розглядати процес соціального відродження треба як мінімум з двох боків – перший: поле дій, проявлень певного роду мислення - і другий: розвиток самого мислення, тобто свідомості. В кожному суспільстві в усі часи була певна передова, фронт суспільної еліти (чи просто відчайдушних), який у концентрованому вигляді являв дух, притаманний народу, але вони не свідчили про розвиток власне суспільства. Були Герої Крут, Нове Козацтво, Герої УПА, а також Герої СРСР, Герої праці, а також Герої Культури – такі як діячі Розстріляного Відродження, Юрій Шевельов, Василь Стус, Василь Симоненко та інші. Доля в них була різною, але цілі схожі – благо народу, благо суспільства. Когось надихав Український націоналізм, когось соціалістична ідеологія, але всі вони були віддані високій меті, хоч би й знаходилися при цьому по різні боки барикад. Такі люди свідчать про потенціал народу, але часто діагностують прямо протилежний стан суспільства. Тому що групи тих людей часто залишаються «одними в полі воїнами» на тлі величезної безмовної маси. Так, народжувати героїв ця маса вміє, але слухати їх і вчитися жити поки що ще – ні. Знову ж таки, неможливо однозначно протрактувати ситуацію в різних місцях і в різний час, але загальні результати історії (воцаріння блочної системи, Холодна війна, гонка озброєнь і екологічні катастрофи) свідчать за себе.

Читати далі...

Really green. Два абзаци навздогін

Взагалі-то про sustainability реально розмовляти вдасться лишень тоді, коли достатній відсоток людей у суспільстві взагалі задумається про Природу і Гармонію з нею як самодостатню ціль, основу хоч наскільки-то успішного існування. Поки думки зав’язані навколо грошей, прибутків та інших цивілізаційних речах, усі зелені ініціативи будуть не метою, а засобом до чергового прибутку. Враховуючи характер сучасної комерції, не оминути нам усіх вад, що наразі в ній бутують. Пошук «швидких грошей» загрожує викидом на ринок неякісних технологій або матеріалів. Сьогодні ринок зелених технологій ще не…

Читати далі...

Really green. Як не “почервоніти”.

[caption id="attachment_930" align="alignleft" width="225" caption="Сортуймо! Адже ми цього варті! =)"][/caption] Сьогодні всі розмовляють про т.зв. “sustainability”. Мається на увазі гармоніювання між архітектурною спорудою і ландшафтом, екосистемою та іншими спорудами. Я хочу торкнутися теми екологічної сумісності. Доведеться виступити «прокурором янголів». На сьогодні бутують такі рішення щодо екологічності житла: 1) використання зеленої енергетики, 2) використання екологічних матеріалів (дерево, саман), 3) використання технологій рециклінгу для неуникних відходів. Все це добре, але виникають питання до перших двох пунктів.  

Читати далі...

Шо такоє Мокша?

Шуба нада!?!?(с) Ромич

  [caption id="attachment_912" align="alignleft" width="200" caption="Людяний одяг"][/caption] Вже ні для кого не є секретом, що Земля народжує людську культуру. Етніка – мова спілкування між народом і світом. Вона існує всередині людини – і психіки, і тіла. Тобто, це така річ, без якої людина вже не дуже людина. Тому важливо, аби ця штука залишалась живою. Сьогодні Український Ренесанс круто замішаний на спогляданні історії. Воно з одного боку добре, але з іншого – прив’язка до минулого не дає можливості етніці розвиватися. А вона, як і все в житті, може існувати тільки динамічно. Без динаміки, без «свіжої крові» на парному молоці – етніка перетворюється на мертвий і пильний конгломерат нікому нецікавих книжок і потертих шаровар. Хочеться додати, що «шароварщина» - то ще результат поганого відчуття самої історії, позбавлення її життєвості. Але це вже інша історія, вибачте за каламбур.

Читати далі...

Black Swan. Аронофскі рятує американських акторів

[caption id="attachment_901" align="alignleft" width="202" caption="Black Swan by Darren Aronofsky"][/caption] Даррен Аронофскі – спаситель американського акторства. Сполучені штати, наскільки б великим не був потік поганого кіно звідти, все ж таки мають великий багаж акторського м’ясця. Мабуть, це не уникне слідство імміграційного характеру цієї країни. З мерехтливого натовпу етносів рано чи пізно будуть викристалізовуватися певна еліта, створена з найкращих представників кожної окремої спільноти. От і маємо наразі велику кількість дійсно видатних акторів, яким тільки не пощастило опинитися в наскрізно голлівудському контексті місцевого кінематографа. Але. Викристалізовуються не тільки актори, але й сценаристи й режисери. Тому з часом стали з’являтися фільми, які виразно контрастують з мейнстрімом, але при цьому залишаються поза межами арт-хаусного декадансу, продиктованого – за словами однієї цікавої статті – «каноном меланхолії».

Читати далі...