Пісні темного логоса
І.
Зіткнення з дзеркалом неминуче,
рахуй секунди до гріхопадіння,
рай був приречений задовго
до першого дня його створення,
художник був той ще психотик,
і зараз він просто побачив себе
у болючому акті самоусвідомлення,
він і гадки не має, для чого це все,
як дійти до суті, коли слова – лише
знаки після коми, і вони ніколи вже
не добіжать нуля, світло завжди
розчиняється в чорноті, і від того
його цінність гостріша й щемкіша,
просто губи ніяк не наважаться
вимовити «дякую» своєму ворогові,
не можуть визнати, наскільки смачною
виходить страва, коли доста заправлена
болем, ці прянощі мусять текти, аби ти
почувався живим, тож коли ти здіймешся
один над горою, благословиш усі загрози
та неприятелів, котрі прагнуть убити тебе,
зґвалтувати дружину й дітей, бо вони
надають тобі змогу вбивати й мастити
на стінах бетонних їх кров’ю своє ім’я,
обіймаючи долю супергероя, дорівно
безумного, як і всі янголи потойбіч
блокпоста з триголовими псами,
правда – крокує по головах, щоб ковтнути
порцію сонячних променів над кривавими
хмарами отруйних випарів дешевого комфорту,
тому найцінніший дарунок дружині й дитині –
мечі найкращого гарту – ключі до тріумфів
імператорів, і хоч вежі, котрі вони побудують
на твоєму фундаменті рано чи пізно – рухнуть,
вони триватимуть кілька дорогоцінних секунд
рівноваги, коли бог пригадує себе богом,
коли раптом так ясно й безмежно зблискує
суть, і час стає твій, збирається докупи
все минуле і майбутнє в одне «нарешті»,
а далі – три крапки, і торкається усмішка
закривавлених губ…

ІІ.
Досягнення вершини
прочиняє двері у кімнату,
де втома й нудьга, і доводиться
швидко звертатися до цикути
учення Будди, пускати паперові
кораблики ідей рікою знецінення,
чорні й повільні, течуть її води
до океану Порожнечі, я дивився
на море це з обох берегів по краях
дня і ночі, сьогодні циклон хімікатів
приніс пекучі дощі й оголив кістки
розчарування, в квітах пістрявих
немає насіння, нічого лущити, щоб
відчувати смак, звідки взагалі взялася
ідея смаку, мабуть, її варто теж скласти
й пустити за течією, і слова серце, есенція,
річ у собі – лушпиння, порожнє лушпиння,
одне достеменно відомо, що там, де вогнище
любові не горить, вершина будь-яка обертається дном,
немов човен, і ніхто із глибин уже не постукає,
треба пірнати, щоб вибратися із кімнати
зі сліпим вікном…

ІІІ.
Ми стоїмо у спопеляючому світлі,
світанок повзе язиками вогню
вздовж квітів, вигоряють тіні,
незчуєшся, аж ось гориш і ти,
на обличчі шкіра тліє, і очі єдині
лишаються поки живі, у них
жевріє щось більше, ніж надія,
щось глибше, аніж відчай – ми жили…
…і хоч би загасити пожежу не стане
з очей води, ми уславимо водень
у вічності миті, у невагомості летітимуть
прямі лінії й ніколи не торкнуться пітьми…

IV.
Вивернуте наспід світло
прориває кордони між сном
і яв‘ю, оглушливий тріск у мізках
на нечутних частотах приховує
міський шум, дві велетенські
хмари стикаються, породжуючи
трагічне мислення, і сенс
слизьким і неповоротким гібридом
виходить з порожнього простору,
байстря випадкове, не має ваги
жодної, не проживе довго, але
його горнеш до себе любовно,
грієш, глядиш, може встигне
розквітнути – жовтим — на фоні
такого протилежного йому бетону,
і разом ці два кольори складуть
симфонію, у якій слово «марно» потоне...

Напишіть відгук