Епітафія моєму Батьку

Смерть є неминучим актом приземлення, і від багатьох факторів залежить те, як саме ми зробимо це: чи вріжемося в бетон посадкової смуги, а чи м‘яко опустимося та зупинимося в призначеному місці. Літак рухається в потоці часу без нашої волі, багато різних вітрів коливають траєкторію, сила тяжіння безжальна, та й ресурс машини обмежений. Іноді в нас нема навіть шансів посадити літак нормально, сила обставин незрівнянно вища. Але коли курс життя хоч наскількись піддається корективам – треба не втратити можливість і спробувати зробити вихід гармонійним. Наші помилки і проблеми часто ховаються в області несвідомого, попри позірну раціональність і впевненість, дуже часто ми не маємо миру всередині, руйнуємо себе і/або є жертвами оточення. Все це підточує наш ресурс, розхитує курс і зрештою ми врізаємося в землю, доводячи колосальну несправедливість існування, котре не віддячує нам за правильні вчинки, аж ніяк. На картині лишаємося тільки ми, наші прорахунки і тотальність ентропії. У боротьбі між силою волі та силою випадку не може бути наперед визначених переможців, але конче важливо скористатися змогою запобігти стражданню: своєму і своїх найближчих. Іноді це означає – триматись, іноді – відпустити… у цьому непростому мистецтві розрахунок поєднується з інтуїцією, і все зав’язано на пізнанні себе і світу. Бережіть себе – значить витрачайте себе гармонійно, свідомо, так, щоб і політ, і його завершення були максимально гарними…

 І.
Любов плутає електрони,
коли твій заряд згасав болісно,
тисло мені в голові та горлі,
ми всі потроху ділили твій біль,
і хотіли полегшити твою дорогу,
та ні, літачок твій в обійми землі
упав усією вагою, і скроні пробило
мені навиліт, лишивши по собі
симфонію з образи, гніву й болю,
щораз усе, як на війні, життя далеке
від поняття миру, ти лети-лети
тепер легким насінням, будеш квітнути
в садочку навесні колись, шуміти
хвилями об берег, я змахну тобі,
маякуючи сльозою, і знову орати
буттєвий переліг за тобою там, на обрії...


ІІ.
Нитки тонкий волосок
натягнутий над чорними горами,
за кроком – крок, не дивися вниз,
дорога до захвату в небі над нами,
зоряний слід на опуклій зіниці,
шлях увірветься під дією гравітації,
особистість потягнеться вслід за атомами
димом, під аплодисменти сухого листя,
мандрувати снами...


ІІІ.
Ми довго ходили з тобою
уздовж цього темного ставу,
так сталося – всі таємниці
ховаються у недоступному
спектрі для ока простого,
день хилиться в сон, збирається
важка сутінь, аж ось залишається
пустою долоня, тільки брижі на тиші
шепочуть ім‘я, зустрічаю ранок сам,
зі згустком ночі в грудях, з кристалами
солі на щоках...
 
IV.
Наречено долею –
болю розчахнути двері,
«бути стійким до кінця»
отримує нове значення:
тримати життя всередині,
аж поки не стане кому тримати…
 
…і це, власне, зовсім не обов’язково,
завжди залишається вибір, і жодного осуду,
як і заслуги, лишається тільки надхнення –
бути перед горлом безодні й витримати погляд
її на себе, раз той, хто пролив божественне сяйво
не відпускав руку…
 
V.
Батько в осені розтанув,
скоро його атоми зіллються
з диханням трав і дерев, одне
від одного ми ніколи нікуди
не дінемося, навіть якщо Всесвіт
усе ж таки розпадається на частки –
то будуть наші частки...
 
VI.
Ковтає світло чорне око бога,
який малює нами сам себе,
живе злітає над водою
й падає – відбитися – образом –
у серце його сліпе...
 
VII.
Збери докупи сонячні роки
в букет – і дихай ароматом,
діли повітря з травами,
небесним кобальтом масти лице,
по ложці додавай в солоне море
спогади, аж поки не залишиться
лиш терпкість – у куточку усмішки
та ока…

Напишіть відгук