Amor fati. Демони життєлюба

І.
Моє тіло дрейфує
у морі гніву, розчиняється
в кислій пекучій воді
повільно, тонуть у глотці
безумного звіра
плоті моєї шматки…

ІІ.
я – невільник, і тисяча
запропонованих виходів –
не мої, бо завше кортіло
не вийти, а дійти
до провалля могили
на самій вершині, і в ньому,
немов у прозорній трубі
зібрати докупи все, що любив,
і спалити, загорнуте в тіло,
щоб до хмари полинув дим,
і дощем розкидало по планеті,
й поріднило з усім, що любити
не встиг, така перспектива
обіцяє дорівно радіння і біль
на трильйони років, я – невільник,
що добровільно вдяг на плечі
крила АН-225 «Мрія» і поволік
до прірви, щоб злетіти
птахом недолугим і важким,
і навіть, якщо все закінчиться
падінням, то хоча би вертикально,
а летів…

ІІІ.
зліпи добро зі зла,
його бо ні з чого ліпити,
емаль ховає ебоніт лиця,
в очах провалля і пітьма,
струна найтоншого звучання
вкорінена в кров на зубах,
штурхають у боки течії життя,
краса надземна струменить
з вулканів, півроку діва
в пеклі гріється, і хижість
неминуче шкіриться під вишнями,
і жала в бджіл, що точать – мед,
тріщить від гравітації хребет,
а руки вгору тягнуться
і згорають у святі заходу,
щоби потім повернутися
перстами пурпуровими
зі сходу…

Напишіть відгук