Елегія

Налий мені гарячих див,
я – дим, ся втомив, прогорів,
я не чую нічого, крім шуму,
ввійшов до грози, в сподіванні
змінити хід шторму, лиш
торкнувся води, хвилі з’їли
мій доторк, і тепер стою, хворий,
закутаний в холод й поганий сон,
мої демони знов завели хоровод,
і майбутнього проблиск сховався
у сірий ландшафт невідомості,
винагороди не буде, заслуги ніхто
не заносить у ґросбухи, кроки
триватимуть, поки впадеш, а чи
сядеш і далі рушати відмовишся,
й от на роздоріжжі чергового перехрестя
я стою, і звір волі моєї на мене
дивиться запитально, мовляв,
куди далі?.. і справді, куди?..
Він кусає мене, мій звір, коли
ми плутаємося у власній присутності,
в лещатах сліпоти утомлених очей,
в лещатах так невчасно витрачених
сил, Будда каже: пусте… та вогонь
не згасає від того, він кусає мене,
мій вогонь, вимагаючи танцювати,
але я вже не можу кружляти,
потрібен кокон, тепло й гарний сон,
за двері виштовханий шторм,
і відтермінування вимог термінів,
злих прокурорів, і дива горнятко,
і самотність на саме тих кількох,
і голос моря… голос твого моря…

Напишіть відгук