Instaвірш. Поезії Максима Холявіна

Прокоментуй!

Amor fati

 Amor Fati.

Дослідження Великої Порожнечі


Amor Fati

 

Я запишуся добровольцем в армію Весни,

над київськими шанцями блакить – її корогви,

у ніздрях запах вогкий розімлілої землі – солодкий

– сонливе Сонце вигинами поцілунки ллє.

Тіла в блакитний ґрунт, птахи відправлять службу,

усе зав’ється у весняній літургії.

Не жаль померти за таку надію,

і правда часу назавжди за Нею.

Вклонитися тобі, богине, і тримати

в руках мечі та автомати міцно,

так сталося, що наша зустріч радісна

прийшлася на відродження війни.

Її жахливе тіло на теплі відтануло,

тепер веснянки тягнуться над маршами.

Майбутнє тішить нас до тебе приналежністю,

ми добровольці в армії Весни, а це немало,

це підпис під петицією миру,

це підпис під петицією радості,

це підпис кров’ю в Декларації Життя.

І навіть у поразці правда залишатиметься тут,

на місці крові маки проростуть,

щоб дня наступного прийшов рум’яний травень,

і в білому дівчата повели на наших грудях хоровод.

***

 

І мабуть не мабуть, і мактуб є мактуб,

і назад не вертає дорога ріки, і попереду вже

степовий Рубікон, і сьогодні так треба,

Лахезіс ножі нагострила уже –

на руках у істориків стилі шкварчать.

Так питання колись раптом стане ребром,

і ціна завеликою стане умить,

так із піхв у повітря злітають мечі,

шелест їхній крилато несеться угору…

Закамлають у бубни волхви, в барабан

вдарять руки суворих богів, і недобрий

прямий горизонт рине в око короною стріл,

і любов заримує знов кров у залізному сні.

 

Там, над містом, чума, порятунок – вогонь,

за вогнем знову прийде вода і очистить лице,

там у вежі царівна, царівна-життя, тихо жде,

її очі сухі, її серце важке в грудях юних застигло.

Між нами безумство, заквітчаний рот

поглинає усе, Чорнобога розірвані груди,

Білобога похилені плечі, й танцює танок

зубата й завжди справедливая Калі.

Ми їхня десниця, у наших бажаннях

ледь жевріє світло на тлінні безвиході,

відчай мурує вал сили на серці,

із минулого кличемо луння Краси,

і ненависті більше нема!

Такий цикл, так треба, зима і весна,

літо, осінь – утворюють рік,

із зерна благодаті приходить чума,

випробовує всіх – на якість сіль…

 

Все ближче і ближче – обрій,

все глибше і глибше – запах,

все гостріше й блискучіше долі

лезо й гіркоту у роті народжує прах,

і долоні стискають потужніше меч,

і заноситься лезо – вище,

вітер в залізо, залізо в чоло,

уперед і вперед – по колу…

…краплина в раковину з брів,

видих з глибин, і наводиться фокус –

на дзеркалі… Фон білих небес,

обличчя твоє на ньому,

рука на тріснутому склі малює – кому…

***

 

Я хочу жити посеред живих!

Живі! Благословення вам!

Я хочу жити посеред життя!

Життя! Люблю тебе й тобі молюся!

Я хочу, щоб краса з долоні променіла,

краса – то правильність невидимого сенсу. –

У всьому – «так» і «ні», понад усе – amor fati

й благословляй блаженну мить серед живого і живих…

Де ковила, де явір й граби, жито і Дніпро,

де ти та я, та ми з тобою – тягнемося вдалечінь,

і в кожнім кроці відгуки любові,

і більше тягнеться між слів…

***

 

Ми всі в небезпеці

під гомін степового шурхоту

вночі, без орієнтиру на світанок.

Наші руки натруджені

крутити гайки або тикати в клавіші,

наші голови попелом вкриті

й притрушені снігом…

Ми всі в небезпеці, проте

за межею уже жалюгідного тла

споживацької днини

і самовдоволення – жалюгідного також.

Наші очі вже ловлять

відблиски від ватр і вітри,

оселедці та шаблі, патрони й гвинтівки,

тризуби і навіть зірки.

Перед нами порожній лист завтра –

занесений пензель –

ми всі в небезпеці,

але…

***

 

А зрештою, для чого твої очі,

як не віддзеркалювати пору,

як не променіти снігом і дощем,

як не давати прихисток листкам

каштановим, навіщо твої щоки,

як не давати гладити їх вербам,

як не дубити східним їх вітрам,

і як не розчиняти їх у любощах

космічного єднання із душею,

яка від одного торкання

дала хорошу зав’язь до буття,

річній палітрі обіцяє нову квітку…

***

 

По різні боки тьми

Що вам тепер поезія! Що музика! Що справжнє і болючий м’яса шмат у грудях!

Тепер краса в рожевих снах і поцілунки вже не порятують сплячих вас.

Вода у ванній стала рік тому такою мутною – не вибореш із неї правди,

із-поміж слів уже не хочеться їм бачити насіння, із-поміж слів вони знайшли собі слова,

аби застигнути. Тепер краса – танатос і тюрма.

І холодно тепер із вами паритися в пеклі, і холодно тепер стояти з вами на вітру,

я відпустив угору з тятиви стрілу, а ви тільки сміялися і кляли,

мовляв: «Порожні балачки», – мовляв: «Того не стане, так, того не стане, як не кричи,

як не кричи, як не кричи…»

Я діставав із-під поли пергамент і креслив схеми, аби довести,

у відповідь отримав: «Все бездарне, і я ненавиджу те все, що любиш ти».

Тепер так ясно, так жахливо ясно – тепер там порожнеча, де цвіли сади,

я пережив уперше взимку наш танатос, коли ми опинилися по різні боки тьми.

***

 

Колись піде… усе живе… в туманну далечінь

(набридло уявляти смерті полог чорним,

зі світла ж бо усе іде, а видно нам потому – попіл)

натомість інше вийде… з-за

лаштунків невідчутних оком,

для музики доля одна – зникати,

аби з’являтися ізнову.

Я буду сумувати, – правильні слова,

не зупиняти – правило найкраще,

amor fati, як любить кожна форма

його і спокоєм наповнена за крок…

Іде старе в траві – воно перемогло,

бо бачило цей світ крізь кров і через щастя,

тепер минуле – райдужна сльоза

тече щокою в ніч зорею – чергувати,

щоби опісля тисячі та сотні ще часів

на ранок знову світ вітати…

***

 

All I got to say is nothing…

All I got to hear is all…

My words are swept like sand

on stone of old dead temples.

Far away flying my sight

over the mountains and the plains

are wiser more than any of my thoughts,

and for this replica I nothing got to say

because I really do not know what can I say.

So I just smile… And understand

why Buddha do…

***

 

Amor fati

And when I’m clear

like empty window,

I even like this frown look

of landscape telling me

about eternity…

I even like this giant sword

over my head called by the fate

to crush my self.

I saw a world in few small seconds

of my life

among the miracles of forms

in point of the sunbeam

among the hotness of the stars

and coldness of black holes

onto the smallest of the pieces

of smallest Earth among the Earths

so there’s no reason for the hatred

for Samael standing above

and promising me last of all the favors –

to feed with my remains the ground below.

***

 

Відкрий мені дива свої й усі гріхи свої, Європо!

Твої рівнини й гори, пляжі та ліси, пожовклі сторінки

твого довічно нестаріючого тіла, широкі груди й стегна-береги,

потоки сліз і насолоди гук у співі крихітних пташок на сході Сонця,

твоїх безсмертних мертвих і живих, великих і малих,

несправедливість і великодушність, нещирість і за правду на вогонь

маленький крок – для людства і недолюдства у вічність…

Скажи, скажи, не треба більше таємниць, не треба дурощів,

бо надто вже старі з тобою ми, твої загублені облудні діти,

пасинки твої, ще замолоду сиві… жертви і боги, по правді – гумус,

пелюстки квіток коротких весняних, підсічений під корінь колос…

То може, буде хліб? Пали вогонь, налий вина собі, та розкажи,

хоча ні час, ні місце не підходять аж ніяк на сповідальню,

проте коли те буде, вже коли, як у твоїх соборах ґвалт невинних,

ти розкажи, ти розкажи, і стане легше нам, зомлілим,

із ночі сходитиме день, ж бо вічно так ісходить сходом,

ти розкажи, і буде хліб, і буде щастя невимовне,

коли помре тягар із літ, заліза змішаного з кров’ю,

ти розкажи, ти заспівай, проти вогню свого безсила,

як в пекло падатиме рай, як рай народиться із пекла,

як хвилі ляжуть на пісок, на мармур, на папір, на шкіру,

зітруть війну, і мир зітруть, і заберуть усе в могилу,

залишать тільки пару лун від фресок і посеред тріщин,

вона летітиме все вище, допоки стане сторінок…

ці крихти віддамо птахам – нехай летять понад руїни,

не вберегти нам наше тіло, то хай у них воно – горить…

***

 

Відлуння Фріди

 

Т.К.

Хитка п’яна хода юнацького кохання,

лоскоче по щоці мереживом, регоче,

і напрямку не відає, і припадає до руки,

шукаючи собі у чомусь рівноваги,

та не знаходить, ні, тиняється, позбавлена наснаги,

бере, що є, а потім викидає, мучиться, лютує,

й не зна, куди себе подіти, як нема навколо світла,

весна не йде вже стільки років, мерзнуть ноги,

чорні кроки мерехтять снігами від омани до омани,

вмивається сльозами з неба біля рами…

і не зна, чого чекати, де шукати, де знайти.

 

Натішитися літа кольорами

в брехні камінних жорен у млині тіснім

дано не було, обіцянка більшого жевріла,

випалювала стиха клапани серцеві,

цигаркою пихтіла електронною, туману

наганяла, так допомагала пережити хід війни…

 

Допоки не настали теплі дні,

бальзам коли наклали в рани,

загоїли огризки поцілунків на губах

й жагу тілесного торкання втамували,

і з язика гіркоту витерли, і страх

із нервів кінчиків забрали – два крила,

м’які та білі, ока два каро-зелених

й ластівка на березі чола – відлуння Фріди,

я досі достеменно не пізнав

їх загадки, відкритої назустріч,

течу лише широкою рікою в снах,

загорнутий в долоні, поки не розбудиш.

***

 

Хмари

Молюся, щоб хмари твої в площині невимовного неба

пофарбовані вічно були кольорами безумного Сонця,

щоби свіжість зелених вітрів понад степом сухим

огортала твій нюх трансцендентним аромоксамитом.

І дощило щоби для відтінків блакитно-рожевих,

коли світло згортає доби килими в бік очей чорнобривої ночі.

По дорозі з асфальту, по дорозі залізній – тіло вірно витягує душу –

в макрокосм з мікрокосму промінчик маленький,

на руду переплетений косу…

***

 

Життя – обіцянка великої бійки,

складання планів стратегічних,

напевно щоб перемогти,

богатирі не ми, і заново навчитись

сценарії писати доведеться нам

смішних і страшних драм,

і з плахи покотитися

чиясь ще може голова,

хоча й не хочеться бруднити

папір червоними чорнилами занадто…

…любити більше, менше патрати,

але втопити доведеться нам тоді

всі біди у вині розлитому себе,

неначе винним океаном стати,

щоб захмеліли і зірвалися в екстаз

заблудлі люди…

…це наш дар – іконостас лозовий,

мармур поруч хутра дикої пантери:

«Він якщо був хліб, то я буду – вино,

сухе і черстве перше злити треба добре,

і потонути…» З-посеред облич

звіриних вибрати своє – і бігти

в степах незнаного в незнане

й не відати гріха й прощення,

і опинитись на межі, на лезі чесності

і тайни… рука останній завиток

залишить, стисне меч міцніше,

душа піде назустріч тиші,

пірнаючи в туман

із кожним кроком…

***

 

Пряма – ілюзія,

історія прямує

по колі вигнутім

з нізвідки в нікуди,

ми замалі, аби відчути поворот,

ми замалі, щоб чути стогін рейок,

як атомний трамвай повільно поверта…

Чекати нічого,

нема чого чекати,

і бігти – значить

безнадійно все проґавити…

Право-ліво, вгору-вниз, всередину-назовні –

відносно все, а кола по воді вертаються у воду.

Я око зупиняю на пейзажі по той бік турботи,

Я поки ще мілкий,

я поки ще початок,

струмок широкий радше,

не ріка…

В мені пливуть благословенні хмари,

сни гілок й насіння пудра зеленава,

навколо світ – вистава, і кожний в ній глядач…

 

…ніхто не йде нікуди, а стрілки круг той самий

проходять кожний раз, одну й ту саму мить.

***

 

Іронія, думка – більш крихка ніж тіло,

навіть як у Кафки, – переживає нас,

папір надійнішим є свідком,

ніж будь-яка людина,

і слід в піску історії

несе крізь лютий час.

І я все більше переконаний –

Природа є Диявол,

і богу розуму її не осягти,

усмішка сатирична

зміїться по вустах її,

таку закрутить драму,

що тільки камінь

витримає…

Тому тонка і ненадійна шкіра

збирає мушлі й мох – мундиром,

плекаючи малесеньку іскру,

нікчемний нановольт,

який запалює світи.

***

 

Мовчання скель і написи вітрів

просякли шкіру на його обличчі.

Скажений птах у вирій не летів –

чекав на промінь в сніжній сліпоті.

 

Мистецтво дивне є – вирівнювати голос

малого серця з шумом пустоти,

потім тендітну білизну псувати красним складом,

орнаментом червоним першої весни…

 

Дракони і верблюди, діти й тигри – на тропі,

закон – ілюзія, крихка світобудова,

жорен тертя поміж собою –

із того борошно в долоні – доля

 

кожному своя, зрости і захисти – отри-маєш,

боги і сарана – не допомога, тільки ти,

один єдиний, і як пощастить,

один й один із часом стануть два.

 

Мовчання скель і написи вітрів

просякли шкіру, і тому вогонь

у колі дружньому стократ цінніший,

і жменя борошна в утомленій долоні…

***

 

Сонце. Знаю долю,

долю твою червону,

долю мою червону,

нашу червону долю,

червону та неминучу.

 

Я вітаю Тебе будь-яким,

на який не змінився б колір,

прирекла чи звеличила б воля,

і червона над нами доля –

то за все непогана ціна.

 

Я не знаю, що буде зі мною,

що з Тобою – лише припускаю,

і, можливо, нам бути назавжди

врешті-решт, нам довіку бути

серед інших зірок разом.

 

Так дотягнуться, зрештою, руки

до долоні твоєї простягнутої,

так дотягнеться, зрештою, голос –

стане чутно усі осанни,

стануть сни соковитим яблуком

 

в темнім храмі навколо безодні…

***

 

Ти на початку великої дороги, Друже,

і далечінь завжди блакитна і сумна,

як всі твої улюблені балади

попсових і не дуже колективів…

І погляду завжди занадто довго

летіти стрілами твого самотнього натхнення,

і серцю також забагато треба стукати

перед земним пожовклим відпочинком.

Комусь зручніше заблукати, голову задравши в небо,

комусь, похнюпившись, іти,

так цифрами опісля коми множаться світи,

повір, довершено із нас ніхто не правий…

Усесвіту загвинчений вініл,

тобі твоя замовлена дорога –

попереду ні чорта, ані бога,

а тільки роги, роги, роги,

і стільки Сонця, що не вистачить пітьми…

***

 

Спіраль – за разом раз

крутитися, штовхатися на вісі,

повторювати шлях

всіх попередніх інкарнацій,

іграючи сюжет, імпровізацію,

по нотах навіженого Усесвіту,

по нотах геніального Усесвіту…

 

Бува моменти у житті,

коли ти знаєш – речі чують,

й насправді пишеться сюжет,

і дервіші всередині танцюють,

ікони, храми, капища, кумири…

Інфлікти духу, запитання,

усе веде – веде кудись,

веде по сходах в небеса,

а небеса все дальші-дальші,

все дальші десятинним дробом,

історія – доробок

по той бік добра і зла.

Звіддаля не оцінити час,

і щастя не побачити,

не видно бо очей,

і рук не доторкнутися,

не пестити по шкірі й вовні,

не затягнути пахощів на груди,

не закричати в екстатичнім болі,

сльозами не полити з вій…

 

В твоє чоло, на місці ока третього

впирається на парсек витягнутий промінь,

початок твій, твоя єдина Доля,

в краплині між клепсидри стегон – ти

живеш у мить, поки не канеш в спомин,

чекати мить, коли вона назад перевернеться

й тебе на сходи знову поведе…

***

 

Моя любима संसार (saṃsāra)

Ймовірність не одна,

коли переді мною Вічність,

ожити так й не так, отут і там,

тим, іншим, п’ятим і десятим,

прожити сто тисяч кохань

із тим життям, що завжди буде поруч

у тисячах і ще одній подобі,

в годинах тисячі та ще одної долі,

у насолодах тисячі секунд

і ще одної миті – безкінечності.

Хвилюється матерія часів,

і начебто усе живе намарно,

але якщо довічний цей сюжет,

то ще не раз для тебе станеться ця драма,

тому живи життям одним серед світів,

і хай з одною зіркою тобі не буде треба

світла, не від того, що ти її любив,

а від того, що в ній можливість літа,

з Усесвітом ти назавжди одне,

де б ти не був й коли не жив би ти,

він на твоїй лежить розширеній зіниці,

коли переживаєш déjà vu і сни.

***

 

Ми стріли, стріли, стріли

вгору…

…від світла і до світла.

Сатири, купідони,

демони,

пророки, тіні звірів –

мавпи бога

і надія

Надлюдини.

Берег радості

на язику хаосу,

швидкоплинність

у венах Вічності,

заряду тління

електричного,

ми – обіцянка

і не більше.

 

Відлуння сну –

природа щастя,

воно завжди

таке наївне,

таке дурне

і примітивне,

наскільки мова

дозволяє.

Слова – ключі,

у вічах відповідь,

на серці сум

і тяглість космосу…

…а зрештою,

ми просто струни,

акорд

з-під пальців Мусаґета,

дух флейти Пана

в темнім лоні

Фауни згори на Флорі,

спалах маленького саторі

і довгий потім слід від нього…

 

Ми стріли, стріли,

хвилі, кванти,

усмішка Сонця,

вигук зірки,

веретено

навкруг константи,

самотні ноти

мрії квінти…

***

 

Я йду повільно через полинове поле –

твій в’ючний звір, потужний і німий,

лев у країну Оз у пошуку сміливості,

хлоп’я довічне в пошуках змужніння.

Мені під ноги котиться каміння,

п’янить квітковий пах, а ніч лякає злом,

заплутані дороги провидіння,

сп’янілого із нас потисненим вином.

Сльоза крізь усміх, усміх крізь сльозу,

мереживо думок, чуттів і забаганок,

по небу котиться сансари колесо,

мені під ноги падає на ґанок.

Заради перемоги треба музики багато,

прочистить горло й рани замастить,

у руки меч вкладе, і виправдає все,

все перетворить на веління вроди,

пояснить знов простий закон Природи,

і надихне, і захистить…

Повзу-повзу, віслюк своєї долі,

лечу-лечу – по небі вільний птах.

Мені в ногах навічно відгук болю,

мені на серці вічно сміх у світлих снах…

***

 

Усе життя за колір,

за видіння,

усе життя за звук,

за музику,

усе життя за доторк,

за кохання,

за слово і за діло,

за одну маленьку мить…

…і ще одну,

і так за час

накрапає у храмі чаша,

ти на заході Сонця її вип’єш –

там мед п’янкий, а трохи ще –

полин.

***

 

От кажуть: «Мистецтво реальності…» –

Сонце знімає кіно: відбивається світло

від шкіри й очей, від листя й дахів,

відлітає у космос,

і десь, може, знайдеться хтось,

хто запустить свій Хаббл

і спіймає наш фільм

на свій плеєр

над літо мільйонного року.

***

 

Життя – любові акорд

понад білими водами смерті,

під чорним небом неможливого –

маленький порух здійснення твого.

Наповзаємо звучанням,

тиснемося в спільнім просторі,

над брязкотом мечів пташиний спів сплива –

така ціна, така природа,

і правда назавжди одна –

перемогти – то лиш втопити зло

в безодні сили свого серця,

пломінний звести купол

на вітрилах, зітканих зі сталі,

над храмом теплих насолод,

у вічності вони потім розтануть

цукровою піщинкою у солі білих вод.

***

 

Зростає механізм,

і колеса ростуть,

все важчі й важчі,

більший важіль,

щоби ворушити їх

у черепній коробці передач.

Повільно і скрегочучи

із зуба нá зуб площина

під тиском зверху вирушає,

і стогне, наче плаче…

…уперед машина

електровоз по колії буття,

і рейки стогнуть – повертає,

відлуння котиться назад,

неначе каяття…

***

 

Труться жорна – все вугілля,

із вугілля в небо жито та гриби,

і трошки квітів з витонченим запахом

улюблених до болю кольорів.

***

 

Вперед-вперед,

по крученій химерній траєкторії,

щоб безнадійно зіштовхнутися з собою

знов і знов,

допоки атоми не знайдуть

собі найліпшого сузір’я,

допоки барви не складуться

у тон останнього шедевру,

допоки золотий акорд не стане,

і солодощ у всьому розіллється…

…поки що тільки млин

поволі крутиться і треться,

нейрони полем колосяться,

артеріями кров їдка несеться…

***

 

Сонце – мій ярісний бог

у суворому царстві Стрибога,

в Піднебесну йде жовта дорога –

на столітті прокреслений штрих.

Хоч кричи, а хоча б не кричи,

з-під стопи відзивається стогін,

степ диктує свою дивну йогу,

степ вирує під співи годин.

Сонце – мій ярісний бог,

ми для його призначені черева,

через шлунок дістанемось серця,

у червоному просторі червня

за серпом зосенілого серпня.

***

 

Що ми знаємо про матінку Європу? –

здавалося б уже наскрізь протоптану, проїжджену,

хіба що декілька малих естампів

родом з мутної минувшини.

Загадкова десь лежить Прибалтика

із загадковими своїми прибалтійцями,

естами, литовцями, латвійцями,

понад казковими дахами ранками,

з північно-західною свіжістю…

Загадкова десь під Сонцем Каталонія,

червоно-жовта всміхнена феєрія,

сама земля де квітне, наче музика,

і над трибунами історії «оле» із вуст поетів

ллється…

А ще десь фіорди, бородаті піною,

задумливо вдивляються у Північ,

і хтось там точно пам’ятає Асґард,

переживаючи сто перший Раґнарек.

 

Скільки б костей не всіяло поля твої,

каміння скільки б величезного до неба не стирчало

вже без надії для нащадків хоч про щось дізнатись,

а все ж земля твоя і досі щедра, як і

тисячу і трохи ще кілець у стрижні Дуба тому.

А значить, пам’ятають ще ліси священні кола

і камені в собі тримають досі ще надію…

***

 

Т.К.

Вузька ріка любові розлилася ширше –

час розширив річище за кілька тектонічних зсувів.

Тепер все витонченіше та спокійніше,

як діалог між скрипкою, фортепіано й челло.

Любов за чверть століття вже не Ліст,

не Барток і, на щастя, не фрі-джаз,

любов за чверть – благословенний Бах,

за кожним номером хоралворшпіля –

дніпровська течія о третій опісля полудня…

Широкий рух любові – без свистіння протягів

із битих вікон, світло лампи – ніч безсонна,

рука на плечах і волоссі сон спостеріга…

…охороняє сон і дихання спокійне,

гора понад горою тягне хмари вдалечінь.

Така любов, як в темній глибині пливуть кити,

така любов, що вже на всіх достане хліба та вина,

тремтить маленький нановольт між ти та я –

можна цвісти…

***

 

Людина народжена, щоб закричати,

і кров берегти варто тільки для того.

Поглинути масу світла,

під серцем відпустити тятиву,

із рота хай летить – стріла,

чи не людина кращий лук для бога Сонця?

***

 

Нічого не страшно,

прояснено все й зрозуміло –

жорстокість, ненависть

і ницість одвічна людська –

завжди поруч, завжди

переслідують нас, і не страшно,

бо час виробляє всередині

імунітет.

 

Не лякають безумні міста

і містечка, і села, і селища,

чорні будинки, білий асфальт,

розмальовані криво під’їзди,

й неначе любов відчуваєш

нечисту до всього цього розмаїття

жахіть, ненормальностей,

запаху голоду й поту.

 

Дороги руками до щік

простягають чи пристрасть,

чи відчай, земля навкруги

потерпає німа, але вже

нікуди нам від того не дітись,

прикипіла давно бо душа,

і хоч мучиться око від страху,

тіло мовчки вперед вирушає…

***

 

Rockоко

Надвечір у зморшках ліній на міських долонях

бісером дрібним катаються маленькі ігри.

Супермаркет, метро, піцерія, кав’ярня,

суші-бар, нічний клуб, пересушений вітер

ТЦ, БЦ, вулиця, архітектура, ад-хок,

погляд, руки, футболки, коктейль, ліхтарі,

парки, листя, пейзажні алеї, там-там,

табли, струни, дарбука, колони і схили,

один, два, три, п’ять, десять, двадцять,

сто п’ять децибелів, шум, культ, обіцянка,

молитва, екстаз, медитація, йога, палітра,

і вікна, і вікна, і вікна, дзеркала, повіки,

асфальт лиже кеди, сміття, два контейнери,

рай, стіни, плата орендна, війна, монітори,

спиртне, хлібне, рибне, сухе, желатин, марципан,

завтра рано вставати, не спрямований вектор,

надія – на що? Бігти далі – навіщо? Усмішка,

похід, сміх, проблеми, зневіра, танцюймо!

читаймо! Кажімо! Ходімо! Фонтан, вода,

штучний фонтан – обман, диво і небо, і пам’ять,

але то інша гра, чи, хіба, ми так близько? –

спектакль на очах задля кайфу без змісту,

картини, перформанси, диски, касети, кіно,

анімація, залишок солі сухий із усього,

збираю із вікон в руках кубик Рубіка,

насипаю в лиск чорного чаю Землі цукор міста…

***

 

Навколо знову закружляли духи,

на подих млосні та солодкі,

на доторк – швидкоплинні,

наче сни,

несуть листи від листопаду,

їде вже,

недовго залишилося чекати,

зворотній відлік розпочато,

вже ніч на дворі,

світло погаси…

***

 

Випалює вогонь сподівань

до ненависті – за крок до повної байдужості,

останній спалах ярої зорі на небі буде – гнів.

На все прості слова пояснення,

і німота на спробі описати все як є,

де навіть крик не допоможе,

бо накричалися досхочу

всі, хто тільки захотів,

і крик знецінений лишився.

 

В пітьмі мовчання камери самотньої

лежить невидиме понівечене тіло,

ялозить по підлозі шкірою пролежаною,

і затихає з часом, спечене в пиріг,

що віднесуть потім у храм до першого причастя

й розділять поміж неофітів

укомплектовано з цвяхами

і парою дошок – на радісне майбутнє.

 

Хробак на гаку в Космічного Рибалки

перед затемненням відчує захват…

Людина перед станом солі земляної

примирення відчує…

***

 

Зменш оберти машини,

постій, паровозе! не мчи!

Повільно піди, помовчи,

замислись, поглянь – захід,

він палає – Захід, дровами в топці,

він кипить – у котлі водою,

і ми разом з ним – у степах кривавих

понад прикордонням,

в степах іржавих, в позачассі,

в надіях і зневірі разом з тим.

Постій, машино, не крути колеса,

кістки, чекай, секунду не мели,

не випробовуй цвях мого хребта

на міцність, та не карай відлунням вічності

в моментах болю, бо над нами – небокрай,

такий музичний, аж нестерпно,

ні крику, ані пари з уст,

на кромці вересня трава

п’янить безсмертним духом відлетілим,

і ти – ти трохи теж трава…

за рисою безсилля відновити сили –

ти трохи також бог…

Зменш оберти, машино, применш масштаб подій,

не став маленьких драм в великому театрі,

не грай маленьке рондо понад вухом стадіонів,

не підіймай на довгий спис маленьке гасло,

не спрощуй почуттів до пляшки й кулака…

Піди зі мною трохи

по гіркоті теренів,

дивись мені та слухай,

ногами стиха рухай,

туди, де води сплять,

допоки не торкнеш.

Безглуздо шукати омани

величності в мегаломанії,

встромляти у час мегаліти,

коли попід склом мікроскопа

незгірші течуть колізії

в малесеньких препаратах

на неповний якийсь карат.

Все життя – закидання каменів,

на велику таку сіру купу,

щоб останній на ній камінчик –

зобов’язан був буть діамант.

***

 

Дари зорі досвітньої

Зоря досвітня повертає світ

на кут примруженого ока,

погляд вдалечінь,

понад степи,

понад могили,

понад себе.

І Сонце обіцяє світло

назавжди,

допоки є,

допоки ти,

допоки рух

кільця не спинить

промінь червоний.

 

Воно вертає небокрай,

і ти багатший за богів,

одна твоя така безкрайність

ріки життя без берегів,

блаженне око

в центрі неба –

відвертість болю

та любов.

***

 

Дослідження Великої Порожнечі

 

Задушливий сухого листя опіум

повітря полонив так швидко –

Осінь розробила свій бліцкріґ.

Про Літо спомин тане цукром

у безроздільній прохолоді,

вона по небі суне фронтом,

занурюється у блакить.

 

Справжніше най – рудий твій колір,

зникомий майорить поміж дерев на вітрі,

збурює нутро товстими косами,

вабить за собою у майбутнє,

якого назавжди немає,

дощі на круг своя все повертають,

з минулого на вилиці спускаються морози.

***

 

Він помолиться за нас, хоча й не так і треба,

але тим виразить турботу і любов,

своїм богам знесе долоні й серце,

щоб світло зігрівало, й щастя завітало

в дім частіше від звичайних розкладів.

***

 

Абсолют не шукає розваг,

на відміну від бога, що все – на два

поділив і тепер молотом від ковадла

вибризкує іскри – трагедій і щасть,

роблячи феєрверк на догоду своїй

абсолютній нудьзі.

***

 

Міра всьому – і відсутністю міри…

Світ не приймаю таким як він є,

але, покидаючи стіни квартири,

пейзажі п’ю медом, збираючи з вій,

та якось так думка лунає у згоді,

і мир по душі містом трохи пахтить,

на рани бальзамом жакет по погоді,

проміння з гілок по щоках мерехтить…

***

 

Земля чорно-сірим стегном під спиною,

це свято назавжди з тобою, тут

на клаптику, отриманому з боєм,

тіням розкластися від висоти галуззя.

Й тобі лежати попід ним травою,

перебираючи акорди в теплих снах.

***

 

Тихше-тихше, розбурхане серце моє,

не женись за спокусливим місцем під прапором,

не натягуй на голову м’ятий берет

з кістяка аста с’ємпре ч-ч-чекітаут…

Не загадуй за очі краплинку свинцю,

бо не в тому річ, друже, так-так, не у тому,

подивися на зорі бурштинові в небі,

розстібни із-під горла свою синю робу.

***

 

Метафізична хижість

Із темно-зеленої глибини

до світанку сучасного тягнуться корені,

наказують коханим їсти плоть і соки одне одного,

і того не втамує жодне із християнств.

 

Маленький острах болю тільки втримує

від богомолячого прагнення здушити чи загризти,

а також холодильне прагнення на завтра

безцінне м’ясо залишити.

 

Так світло Аполлона з полювання м’ясоїдного

перевернуло любощі тваринництвом молочним,

але на стінах назавжди лишились маски Діоніса,

і голод по той бік від поцілунку кожного –

 

метафізично хижий.

***

 

Дивися в Порожнечу і люби,

тоді дійдеш довершеності,

хвиля – ти,

маленька хвилька,

гарно пролети –

і за тобою знову хвилька,

дивися в Порожнечу і люби

на березі піщанім літери.

***

 

Диптих

 

І.

…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –

останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,

таке інтимне, ні для кого іншого,

неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,

ти все життя від самого початку поруч з нею

у диспуті взаємних заперечень,

сплітаючи акорди дивних речень,

як промінь сонячного світла

звиває колір з пряжі темноти…

…Усесвіт нас зробив собі очима,

щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,

де він сплива завихреним самотнім дивом,

як над водою чорною спливає ніжний дим

у першій прохолоді зранку в жовтні.

…там, де не буде більше інших слів,

дерев мовчання вигонить склепіння,

зап’ястки сутінків, на дотик зимні,

окреслять те, що не відняти,

що не потоне з рук у чорноті води.

На кінчику останнього над захід променя

тріпоче смужка – нота «ти»…

 

ІІ.

…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,

останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,

під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів

ти зрозумієш: від початку ви разом із нею

ідете заплутаними петлями алеї,

напругою між я й усім, що не.

Не «що», насправді – «як»,

«чому» – твій власний клопіт,

«бо таке», там найсильніше «я»,

як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,

кільце річне затягнеться щільніше,

і ти вже ближче оберту планети,

а дати – смужка світла від і до –

летить туди, у бік від джерела –

досліджувати інші чудеса,

без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,

щоб їхніми були очима й бачили.

***

 

Питання ти маленьке – «як?»

Не вір ілюзії ста років

перед пісками декаміріад

геологічної історії,

секунда ти – від А до Я,

омега поруч, заховалась серед спогадів,

часу нема на каяття,

лише на відповідь…

***

 

Я – процес,

я – шлях,

я – вихор,

викривлений простір,

піна

на воді розмішаного чаю,

нехай довільно

промені стікають

вздовж мене,

вертаються

крізь руки,

через спів,

і піт,

і гук закоханості,

навіть

у всім, що лишить після себе тіло,

я – котел,

я – піч,

я – пожирач тепла

і віддавач,

я – пустка,

я – чорна діра,

огорнута короною зі світла,

до завороту виворіт,

безглуздість і мета,

чим глибше ноги в грудь Землі,

щільніше тим до Сонця голова,

я – дерево,

труба

для дмуху

сонячного вітру,

я –

зростаю,

загортаю-ся

на цікавіші

ноти,

отака

дісталась доля,

нарікань на те нема,

я – все

на кроці від нічого,

я – наяву

торбинка засинань.

***

 

Руда медитація

 

1.

Із цим іронія не може впоратися,

усмішка стає серйозною,

між листям осіннім у тінях вечірніх

видно таємні стежини демонів,

і самих їх побачити можна край ока,

не затримати в пам’яті риси, нажаль,

але скидаються на тіні від людей,

укритих довгим хутром.

Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий,

ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів,

ти подивишся в небо глибоко засинене,

усвідомиш до мозку кісток, що – один.

І розтягнуться руки, і покриються листям,

поміж органів збільшиться місця повітрю,

і полинуть пташиними співами очі

вбирати незнані досі кольори.

У відкритому світі надвечір – холодно,

і ковдру непросто знайти,

невблаганно закони матерії

зітруть з долонь обіцянки і плани,

надії біг спинить заглиблений спокій,

з ним зупиниться страх, і відкриється грудь

до плетіння тіней, і здригнеться вогонь,

але витягне тіло своє знову,

стане горіти рівніш і повільніше, ти…

Ти не більше, ніж тінь,

і не більше за похит гілок на вітрах

з безкінечного Сходу, проте,

ти не менше, ніж вдих – обіцянка

осяяння трошки вогнем,

серед значень всіляких – краплина тепла.

…кроки тихі пошурхають далі від тебе,

злетить хмарою гайвороння звідси демон,

тобі осені трошки насипалось в душу,

в осінь трошки душі кроком тихим пішло…

***

 

2.

Перші дні рудої ломоти,

не витримала синь вогню – сіріє

простором обвугленим,

вичавлює зі шкіри воду –

заливати катастрофу,

після зливопаду

звітуватиме Зимі

на груднях

про витрати,

поки на деревах

лежатимуть вологі чорні тіні,

поки між дерев

блукатимуть відлуння душ,

холодним протягом із підвіконня

хвилюватимуть фіранки,

і в просторі зникатимуть акорди,

секунди вловлять частоту тонку

між тиші й шуму,

серед ліній віддзеркалень

в шклі трамвайнім,

бачених у мить після малого сну.

…тремтітимуть ще довго проводи

від доторку минулого, злетілого із листя,

допоки на полях не сяде,

не перетвориться на сніг… і світло.

***

 

3.

…і навіть якщо нам не вдасться усе розрулити,

на землю покинуту прийдуть суворі шамани,

притягнуть з собою в кишенях тотеми і бубни,

поставлять шатри та вігвами на наших кістках,

і слухатимуть з уст Землі про бездарну трагедію спогади,

куритимуть трави й гілки, виганяючи гніву криваві сліди

із повітря й лікуючи рані Землі під ударні та спів горловий.

…Хоч би й сядуть на ребра збілілі орли –

принаймні, така з того користь…

***

 

4.

Нехай симфонії несуться до склепіння храму,

нехай посеред барв одвічної пошани

священна Музика освятить месу

жорстокої історії життя всього,

і богом –

стане звук, нарешті,

злине в небо Слово,

вільний гук

з глибин

по той бік мов,

із Сонця,

схованого в ґрунті,

із серця,

схованого в грудях.

***

 

Душа ліхтарів

 

1.

Нічному небу ліхтарі ввіряють душу.

Двадцять третя. Вітер. Місяць

дивиться блакитно-срібним оком майстра

на чорно-синій вальс містерії.

Безумство. Тіні. Духи

прочиняють вікна й двері,

кличуть, ваблять, за руку ведуть сомнамбул

танцювати на карнизах.

Осінь. Хмари. Каравани

небом сунуть над містами

в храм розчахнутого Сходу,

з вікон стягують офіру – неприховану відвертість

(в місячному сріблі краще

видно сховане від Сонця).

Ніч. Здіймає. Вгору. Крила.

Хоровод рудого світла –

з ліхтарів злітають душі,

пестять небо – з нього злива.

 

2.

Душі лампочок відсяялих

злетять у вирій Місяця

мереживом самотніх ластівок

від ліхтарів холодних

понад барвами осінньої пожежі,

останніми вітаннями нічної літургії

в час, коли занурений у сон

блакитний обрій ворухнеться злегка

від гуку довгого й тривожного

блукаючого тепловоза,

потім чекатиме, поки дзвінок червоно-білий

не лясне рейками будильником,

а вирій тінню срібно-жовтою

повільно стане рафінадом

у синім чаї дня нового

на щоглах древніх ліхтарів.

 

3.

Міражі Цитадельної

Тягнемо зорі й зерно

у комору з мішками

збережених файлів,

на вікнах кіно –

понад вечір злітають

на плечах стовпів ліхтарі,

мерехтять з ними разом світи

за стіною навпроти,

нам чутно їх шепіт

на мові світильників

поза фіранками й шторами чи

навіть оголених і безсоромно

розхристаних в ніч.

Я вмикаю чайник,

дивлюся на кахлі

та на філіжанки

із чаєм на двох.

***

 

Дві луни з минулого

 

1.

Пролетарське

Пригадав заводську фуфайку,

рукавиці, мастилом просочені,

за сто років протертий стілець,

чашка – швидко вкривається осадом чайним.

Лампа стара укуточує затишок,

вертаюсь на місце, неначе додому,

похмурий, темний день у грудні

збрехав про +1 – +5 і простудив би вже,

якби не та фуфайка, рукавиці, філіжанка і стілець,

і лампа, і полагоджений кран,

і співробітники в таких самих фуфайках,

з відкритими і безнадійними усмішками…

***

 

2.

Електрочайник, старе підвіконня у тренерській,

спортзал з підлогою зеленою й великими обабіч вікнами,

ранкове Сонце б’є навиліт криком щастя.

У тому способі життя було щось неймовірно світле,

ту мить метеликом посмертно вклав під скло,

та мить писала в пам’яті залізом, трикотажем й потом,

чаєм у пакетиках, розмовами та жартами,

розірваними кедами, розтягненими в’язами,

усмішками, дорогами, волоссям довгим, музикою,

пішими походами, надіями та струнами тягучих поглядів

за обрій, геть за обрій… карб на серці – ще один маленький пам’ятник,

крапля світла білого, любові, порятунку,

теплої долоні над рікою безупинною

на долоні слід.

***

 

Вірю, світ – акорд,

він Музика, він мова –

тільки вивчи науково,

духовно вивчи, як

він розмовляє, як співає

і танцює

краков’як, гопак, вальсує,

коломиє, байдикує

так.

***

 

Ця Музика настільки я,

що в плеєрі коли здійметься крик –

стає більше мене,

навушники – щити проти метро,

настільки ствердно Музика звучить,

що відступає натовп –

дихати вільніше.

 

Якщо злетять акорди до височини –

злечу з ними разом,

коли ти віриш в мене так,

у Неї вірю як –

разом полетимо.

***

 

Із маленького ворушіння

одиноких з’єднань білкових

до грози й вирувань червоних

у потоках живої крові

тягне світло себе фракталами

відбивається, крутиться, котиться,

усвідомлює… усвідомлює…

і примножується, бо ускладнюється,

і ускладнюється, бо примножується…

***

 

Милі зеленого

 

The whole world woke up and saw nothing changed. But I know – everything has. Look, Ive changedthis is me. If I would not, it would be me not. I am tree so as you are, and today we felt first snow discovering new light in these twilights.

 

Дозволити бджолам обсісти тіло.

Дозволити кішці залізти на шию.

Дозволити пташці поїсти з долоні.

Дозволити листю торкнутися скроні.

 

Дозволити Сонцю зіниці торкнутися.

Дозволити Місяцю ввести в оману.

Дозволити краплям розбитись об щоки.

Дозволити світлу злягтися із тінню.

 

Крок за кроком у темряву світу.

Крок за кроком до світла над хмарами.

Крок за кроком рікою за обрій.

Крок за кроком услід за слонами.

 

У руках твоїх меч і троянда.

На губах твоїх музика й стогін.

На очах повна райдуга снів.

В вухах тріск і дзижчання космічного.

***

 

На чорному березі червоного безумства

 

1.

Рожева вітрова зоря

пливе над чорномор’ям вечора,

від речей до речей темні води течуть порожнечі,

маленькі вогники співають колискові, уособлюючи затишок і спокій.

Пливе ландшафт абрисом плавним, весь такий жіночний,

далечінь журливо тягне монотонний наспів…

 

2.

Під плівкою тонкою інтелекту вирує безладдя,

й немає на кого повісити відповідальність,

у точці опори на чолі твоїм усесвіт винаходить

відчай і безсилля,

тіло дрижить – опускається молот фобос

метафоричного Гефеста.

 

3.

Людина не молот

і не ковадло.

Людина – дзвін удару

й іскри.

 

4.

Є люди, які хочуть бути квіткою,

а є люди, які хочуть бути Сонцем.

 

5.

На чорних дорогах відсутності світла

з-під брили свідомості стрімко сповзаються ящірки різні

на чорну матерію, й кожна із них може вирости до дракона,

роз’яреної думки-Кербера, їдка крапає слина солона,

печуть плями шкіру. Дракони по звивинах чинять ходу

із собаками на повідках тонких, довгих, тримаючи ледве.

 

6(66).

Збирає бенкет Сатана,

наливає по чарках оцет,

гниле ставить м’ясо

на стіл вівтаря під готичним склепінням,

тебе прибиває охайно на хрест

і за поглядом спостерігає,

чи вистоїть перед червоним мереживом

шовку на ніжках безумства?

Безсилий мішок із кістками,

ти віриш в самі лише цвяхи

і двом цим абсурдним дошкам

довіряєш природу складати життя твого марного,

знаєш, уже немовлятам

збирають такі тренажери –

навхрестя голками пришпилюють,

щоб звикали висіти й не плакати.

Така ціна лампам високого тиску

під стелею замість червоного Сонця на небі,

сварливого бога зеленому листю натомість

на чорній землі.

Звивається ніч-змія, жалить,

отрута знімає завісу,

під одягом тіло тремтить жалюгідно

і просить пощади в порожньої стінки,

холодного муру.

Сатана бенкет збирає,

сидить, чекає, поки не скінчиться

мазохістична твоя меса,

вистава себе самого для нікого.

 

7.

Крокують дерева із чорних глибин червоному Сонцю назустріч,

палахкотять верхівки прапорцями робочого щастя –

скінчилася зміна зшивати розгублений глузд воєдино.

***

 

Сіроблакить і стоптані стежини

серед крил передзимових сутінків,

засітчаний ряснить зіниці обрій,

лякає й вабить, тягнеться і майорить…

Сіроблакить і невловимість

з хвилинок бусин зібрано акорд,

ще трохи, й ковдрою закриє сон

червоні від неприкрих вражень очі.

***

 

Закінчується тріп,

закінчився пейотль,

орли й хуани повертаються у гнізда,

і кастанедам час уже додому,

бо вдома всім нам місце…

 

Відміряна Природой віза

вичерпала термін дії,

літаки злітають в теплий вирій,

в кишенях наших по квитку.

 

Повернемось,

коли настане мрія,

коли вода встаканиться у склянці,

коли доконаність здобуде дія,

коли зміцниться досить корінь.

 

Ми бігли так – юнацький сік

– від чорнозему до блакитнозему,

настала мить упасти й прорости.

***

 

До мене Київ гостем, сірий і похмурий чарівник,

звертається воланням листопадових вітрів,

жестикулює плетивом галуззя,

мигтить шматтям окремих ясних днів,

глузує стовпчиком термометра непевним,

штовхає в спину, як виходжу із метро,

натягує до дзвону небезпечного струну,

і шумом вуличним по ній до вечора ялозить.

Розповідає мовами, що досі ще не знав,

про речі, на які раніш не стало би уяви,

розкреслює по ватману нову межу, новий маршрут

між плитами важких тисячолітніх жорен.

Невпинно важче маса світу на плечах,

невпинно наближатиметься грудень,

але тим краще борошно, смачніший хліб,

й міцніше будуть плечі, посміхатимусь частіше.

То тиснути, то увертатися – танок,

похмурий чарівник звива свої закляття,

і в точці нульовій видно дива його нічні,

де рук безмежжя доторкається безодня.

***

 

Я свідок воскресіння Аралу.

Я свідок відходу Бориса Стругацького.

Речі такі зобов’язують прагнути

бути мудрішим…

***

 

Прийняти долю.

Порожнечу.

…у ній об’єкти тільки світла носії,

засоби до існування світла.

Космос – тінь моя,

насправді як воно?..

…насправді немає «насправді» –

безмежжя окреслене контуром сенсу життя.

***

 

В глину на колі земному шторми-буревії вганяють долоні,

хвилі женуть по спіралі на гору.

Заляпані стіни історії бризками глини багровими.

Зі шмату безформного леви та соколи,

сині кити та зелені дракони –

тягнуться чергами в золото Сонця

поміж дерев Оріонами тягнуться.

З тіл одне одного сходи мурують,

з’їдають одного, з другим кохаються,

воля – добуток танцюючих цифр,

цифри – щораз розганяються волею.

Ще одна форма в мені матеріалу

чекає – по вінця дощенту заповнитись,

і вознестися фіналом та сходами

на висоту не сьогоднішніх мов.

***

 

Мадриґал

Claudio Monteverdi – Duo Seraphim

Як люблять – вірують у Воскресіння,

бачать мить любимого лиця,

та не встигають навіть вимовити слова,

як розчиняється в повітрі слід надії.

Запаленій свідомості не лишиться нічого,

ніж написати все не так – що повернувся,

що пальці дав Фомі вложити в рани,

що знов чекає всіх на березі,

на розігрітому камінні смажить рибу,

мандрує поруч в масці, грає

в божественно незрозумілу гру,

йому ж бо все видніше, так…

…але свіча згасає,

і де ж тепер то пригадати достеменно,

з якою насолодою тягнувся плин годин

вечірніх бесід під лампадою улітку

із чаркою вина і хліба буханцем на столі,

з якою ніжністю ділили все на всіх

і мандрували ген назустріч Сонцю свого Бога

в кожнім листі, у кожній хвилі, в кожній пташці,

просто… просто… просто так…

Слова лягають кострубаті на пергамент,

менше сповіщають, ніж хотілося б, але

хто любить – вірує у Воскресіння

попри яскраве розуміння божевілля.

***

 

9. Sinfonie in d-Moll op. 125 – 4. Satz:  Ode an die Freude

Ludwig van Beethoven

Есенція пташиних голосів, звіриних вигуків і вод

з гори донизу водоспадом, грім – хвилює ніжний слух,

несуть в руках блаженне божество, воно навколо сипле зорі,

по давніх каменях танок іскристий мерехтить,

із ним десятки пар очей миттєво просвітлились…

Виходять люди на майдан – виносять бога на руках,

в повітрі хвилі одягу повільно колихаються, і світло

ллється в погляді на всіх, ніхто не зміг мимо пройти,

не зупинитись, здивувався, усміхнувся, заспівав –

той давній гімн з глибин душі, до світу променем

засяяв, на декілька хвилин ти більше, ніж живий,

ти – ода радості, ти – щастя.

***

 

We all die laughing…

The Angelic Process

Сніжно-біла прозорість по той бік речей

прозирає назовні, коли іде сніг,

коли день у грудні на сутінь ламається…

Одна біла доля на все, що живе,

одна на всіх нас тільки мить помирання,

ми разом, так близько, ми зовсім одне,

Земля тому чорна гарантія й символ.

Одна тільки мить, аби кинути погляд

короткий і витягти враз в безкінечність його

на прозорість блакитну ледь, тінь снігову,

допоки ти сам не звернешся в прозорість…

***

 

Заїр

Shape of DespairWritten in my scars

Така тонка матерія – не вловиш,

пальцями за окрай вхопиш – вислизне дарма,

не доженеш і не полониш,

тільки погляд кинеш довгий,

спостерігатимеш, як на пронизливо блакитнім тлі

клубочиться її божественная сукня,

стелиться снігоподібно білими руками,

коротко підстриженим волоссям

стиха шурхотить…

…здавалося б уже – півкроку й обіймеш,

та лиш тканина проковзне по щоках,

усмішка ефірна промайне,

розгубиться у звивах око,

слід літеплого повітря на губах,

і знову за півкроку хмарою прямує в небеса

тінь неіснуючого бога…

***

 

Я знав, що в Тебе токсикоз,

але Ти всупереч усміхнена була,

бо знала – що життя не чистота,

воно усе покрите плямами та слизом,

що квіт зроста з комах у темряві,

й народжує усе липкий екстаз.

Не боги гути палять, але скло,

прозорий колір нової душі –

божественна віддяка,

на полі часу вогників любові розсипи,

дивуються до неба лицями розчахнутими соняшники…

…між ними поступ білий Твій

гарячим чорним суне боса –

несе у безкінечність таємницю

в косах…

***

 

Довго… довго… поле… поле…

в’ється слід, росте трава,

тягнеться нестерпно обрій,

квіти в тінях шурхотять,

спіраллю – кільця в стовбурі,

вростають миті в шкіру… шкіру…

сім’я в тім’я ждати жнив,

за мною шлейф казкових снів.

Я теж вростаю в миті… миті…

з мене попіл в чорнозем,

згоріло щось, гриби на чомусь

проросли з моїх стежин.

Довго… поле… тягне обрій,

киця поруч спочиває,

муркотіння – звук прибою

напливає… відпливає…

***

 

Добре

Стою – чому би мені й не постояти?

Іду – чом би і не піти?

Дивлюся – чому б і не бачити?

Слухаю – чом би й не чути?

 

Ось безглузда маленька цеглина,

та додам ще одну і збудую

великий красивий будинок,

побачу, що добре воно, і вирішу трохи іще

поробити того, що є добре,

хай добре воно – є,

просто + просто дорівнює –

добре на трохи іще.

 

Тупотить ось тваринка маленька –  також

мружиться, дивиться, слухає –

на руки візьму – в очі позазираємо –

добре

разом милуватися співом

пташини, бо їй також добре під сонцем,

їсти насіння, траву й дичину –  то також

дуже добре.

 

Правил нема напряму,

і немає програми призначення,

ти йдеш навмання в Пустоту,

визначаючи добре і краще.

***

 

NOX

Чорна блакить огортає туманом,

позбавляє простору своєю безкінечністю.

Така вона – всесвітова утроба,

така вона – протовагітність.

 

Так народилися всі зорі та галактики,

так народилося життя слідом за ними,

так іудеї вірили в дух божий над водою,

слов’яни древні з того змалювали змія Рода.

 

Чорна блакить без джерела освітлення,

але і не пітьма, бо немає чому ще відсутності бути.

З того, рано чи пізно, зійде чорно-біле

і розсиплеться кольором різним.

 

Чорна блакить – то все твоє життя

допоки не зробив ти перший крок,

а далі в нікуди потягнеться спіраль,

мети в неї нема, лише краса –

 

із кожним завитком все більша…

***

 

NOX II

Я дивлюся на тих, хто навчився літати, услід їм –

вони відлітають за Сонцем на Схід, у лоно сонливого дня,

а натомість у мене врізаються тіні блакитні по снігу,

салютую їм повною чашею чорно-брунатного чаю,

трохи сумую, бо з ними колись відлітав,

а тепер споглядаю спокійно перебіг життя в Порожнечі,

за шибками поїзду синій холодний ландшафт,

чорні холодні будинки чужі й трохи світла чужого буття,

мозаїка літер великої книги, мозаїка нот партитури вітрів…

я краю дійшов кілька років тому, і тепер паралельно прямую,

з-за краю шепочуть морозно мені свої віди вуста буревію.

Чим більше я тут, тим вільніше душа полохлива торує стежину

камінням, тим вища ціна одинокого тіла до тіла, і помах крила

тих, хто вчився літати й на Схід відлетів зустрічати народження дня,

– противага безмежжя до безодні, салютую, закладаючи свідомість

останньою смальтою світла…

***

 

Саторі (悟り)

Їж (хліб), пий (чай), молися (Сонцю), дивися (в простір),

і чуй, як зростає твоя борода разом з коренем липи надворі.

***

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *