Київська зона бойових дій

14.03.2012

Ще одна цитадель. Мабуть, такими спорудами забудовники хочуть витіснити все, що в Києві лишилося автентичного.

Як я вже неодноразово зазначав, життя в Києві для культурної людини ліпше скидається на бойові дії. Чергувати день і ніч попід адміністративними будівлями треба не прихильникам політичних персоналій, а саме соціальним активістам, що борються за збереження історичного спадку і просто гуманність простору свого життя. Забути про роботу до дозвілля, переїхати в намети на тротуарах і майданах. Бо як тільки Олександр Бригинець постить у facebook новину про якесь позитивне зрушення, якусь перемогу – тієї ж миті опріч з’являється новина про якусь нову атаку. Така собі чехарда. Складається враження, що існує ціла армія ворожих усьому гарному сил, що тільки й чекають, поки захисники розслабляться.

 

МЗС не полишає спроб знищити Пейзажну алею. Захисники втомлено позіхають («що, знову?..») і збираються знову ставати на захист. Чи є сенс вкотре повторювати, що це культурний об’єкт, привабливе місце для туристів, просто гарне місце, необхідне для відпочинку душі та тіла киян? Кожному здорово мислячому громадянинові це зрозуміло без пояснень. Однак людям, засліпленим навіженим прагненням самих лише грошей, навряд чи це буде зрозуміло. Хоча для себе вони завжди прагнутимуть гарних речей. Просто далі від квартири чи котеджу вони не бачать сенсу творити і підтримувати красу. Тільки свічки ставити. Хмарочоси – то заупокійні свічки європейської цивілізації. Розпродати все – мета невігласів. І їм ніколи не второпати, що разом з усім вони продають і себе також. Бо нічого не залишиться їхнього, а з часом нічого буде ані продати, ані купити. А створювати самотужки вони нічого не вміють. Ну то добре, це їхні особисті складнощі. Але ж громадськість уже багато разів показала, що справа не пройде, що тут ворота закриті, що неможна і не дадуть винищувати ще один історичний символ Києва. То чого ж вони добиваються? Ненависті? Бійок? Судів? Чи це, може, такий химерний постмодерний спосіб тренування мас з обстоювання своїх прав та інтересів?

 

Важко взагалі сказати щось нове про це все. Жителі не полишають оборону, їхні супротивники не припиняють атаку. Для збереження історичної спадщини і сучасної культури, тобто всього того, що й зветься «Україна» в Києві, – громадянам треба боротися до кінця, а забудовникам і замовникам – позбавитися своєї запеклості.

 

Поки писав це – отримав ще новину – на Андріївському вже починає ворушитися ще одне варварське будівництво ТЦ «Андріївський Плаза». Враховуючи закритість Андріївського узвозу від масованого транспортного руху і загрозливість нової будівлі для історичних пам’яток навколо роблять чергову меркантильну затію нонсенсом, який, тим не менш, стає реальністю.

Маріуполь екологічний. Коментар

02.02.2012

Експозиція.

Все почалося зі смогу. Смог для Маріуполя – явище звичне, від нього позмінно страждають мешканці обох берегів Кальміусу, в залежності від напрямку вітру. Смог проявляє себе в кращому випадку в формі легкого неприємного запаху в повітрі, в гіршому – у вигляді білого півпрозорого туману з різким неприємним запахом. Причиною громадських виступів послужило погіршення ситуації, коли смог перетворився на густий білий туман, який навіть знизив видимість, і запах уже почав перетворюватися на смак у слині. Метеорологи камлали тривогу: високе забруднення повітря I і II ступеня (“Надо”, 0629). Але й без зайвих нагадувань було відчутно, що сморід над містом загус до незнаного досі рівня. Час від часу подібне траплялося, адже «несприятливим метеорологічним умовам» все ж таки властиво відбуватися. Але цього разу металургійні підприємства перевершили самих себе, оскільки по декілька днів підряд густий затягав собою райони міста. Жартувати з цим не варто, оскільки викиданий у небо коктейль вміщує в собі канцерогени, і Маріуполь уже давно зайняв лідерські позиції в реєстрі онкохворих дітей. Тому терпець громадськості урвався, і маріупольці зібралися на протестний мітинг «Дайте кисню» перед міськрадою.

 

Читати далі »

Гучномовець

01.02.2012

Аффтар

Шановні читачі! Якщо вам сподобалося писане тут, і ви бажаєте розмістити його в себе на сайті або ж навіть надрукувати у виданні – є величезне прохання: повідомте мене, будь ласка. Всі тексти тут некомерційні, використаний у них графічний контент або авторський, або обов’язково несе в собі зворотню ланку до джерела. Прошу того самого й у вас: ставте, будь ласка урл http://kulturkampf.in.ua. І коли ваше видання дає прибуток, було б дуже доречно отримати в обмін за текст допомогу на пдітримку проекту, бо ж для роботи голови потрібне паливо в шлунку, а для вільного вираження думок – місце на сервері. Це розуміє навіть Вікіпедія. Дякую за розуміння!

Привіти з іншого краю України на честь Дня соборності

22.01.2012

Живий ланцюг

День соборності – гарне свято для того, щоб згадати, що ми всі живемо на одній землі, об’єднані схожими проблемами і працюємо, взагалі-то, на одну справу. І хоча воно визнано державним і навіть позначено вихідним днем, для багатьох населених пунктів соборність де факто піддається випробовуванню. Як символ єднання розірваної протягом довгого часу держави люди в Києві йдуть по мосту через Дніпро назустріч із довжелезними жовто-блакитними стягами. Зв’язок, міст – ось символи єднання, тому коли в ході «дикої капіталістичної «оптимізації» «Укрзалізниця» скасовує пасажирські поїзди або укорочує їх через «нерентабельність» – доводиться гірко іронічно посміхатися у відповідь.

 

Універсал Злуки

Львів’яни хотіли зустріти 22 січня «поїзд-примару» маршруту «Маріуполь-Львів» з жовто-блакитними стрічками і пампушками, але маріупольців ще 15 січня позбавили такої нагоди. Чи можна було уникнути скасування цього символічного маршруту, який «зшивав» країну, так само, як поїзд «Харків-Чернівці» – поки невідомо, але прикрість від факту залишається. Можна запропонувати «УЗ» на честь Дня соборності пускати святкові рейси скасованих маршрутів, щоби хоча б раз на рік відновлювати ці потужні «шви» тканини нашої країни, простягати назустріч поїзди, як на мосту в Києві люди простягають назустріч руки. Зізнаюся, що саме завдяки анонсованій львівській акції в моїй голові перемкнувся тумблер, і відкрилося емоційне значення свята соборності. Єднання! Адже це може бути не тільки історичне єднання, а єднання народне, людське, коли кожний східняк може відправити привіт на Захід, у край зелених Карпат, мінеральних джерел, замків і гуку трембіт. А західняк може привітати Схід, безкраї степи та хлібні поля, сонячні пляжі та суворих трудяг. Раптом стає зрозумілим, що всі, такі відмінні на перший погляд, ландшафти – насправді одне, одна країна… І не треба нічого ділити…

 

І хоча сьогодення і майбутнє залізничного транспорту наразі в тумані, хочеться сказати, що то не єдиний наш зв’язок. Ми всі є народ України і працюємо, щоб колись наше життя стало гідним усіх років зусиль різних поколінь обабіч Дніпра, щоби мрії здійснилися і земля наша розквітла. Наше коріння давно вже переплелося, і як би вітри змін не хитали наші крони, основа одна, тримаймося за неї всупереч обставинам і чиїмось недобрим намірам. Слава Україні!

 

Зображення: Вікіпедія

Катерина Білокур. Сила Землі у Людині (відео)

11.12.2011

(з вечора пам’яті до 111-ліття від дня народження художниці)

 

Катерина Білокур. Привіт урожаю

Катерина Білокур. Привіт урожаю

Народне мистецтво мешканцям міст може здаватися нецікавим, навіть нудним, бо воно розглядає світ з іншого боку, іншими очами. Міщанин розглядає світ ніби відсторонено, як, наприклад, кіно. Людина з села, людина Землі розглядає світ ніби ізсередини, бо сама належить до середовища, є його частиною. Для міста Природа відбувається на екрані, відділена від споглядача невидимою межею цивілізації, міського простору. Людина Землі переживає Природу на собі, вона просякає собою все його життя, для неї всі ці квіти, дерева, колосся, погода – не тло, не кінопоказ, а безпосередні події, те, що його найбільш хвилює. «Земному» життю почали заздрити ще романтики у ХІХ ст. Але вони також не пішли далі від кіна, оскільки були вже дітьми часу міст. Проте багато (коли не більшість) геніїв європейської цивілізації брали своє мистецтво саме від Природи, від первісної творчості – народної. Як казав один з класиків музики, нажаль, не можу згадати вже імені: «Ми нічого не створюємо, все створив народ, а ми тільки обробляємо».

Читати далі »