Вона – первісна тиша, вона – вухо, що слухає Слово, вона – весна, вона – рот, що ковтає останню листву, загортаючись в ковдру морозу. *** Гук невидної краси із теплого багна потяг угору з мармуру тіла, зіп’ялися на дві ноги титани, за ними тьма липка, дім хробака, свята утроба, збуджена промінням, крізь пуповину коренів, простягнуту…
Читати далі
Подобається це:
Подобається Завантаження…