Все почалося зі смогу. Смог для Маріуполя – явище звичне, від нього позмінно страждають мешканці обох берегів Кальміусу, в залежності від напрямку вітру. Смог проявляє себе в кращому випадку в формі легкого неприємного запаху в повітрі, в гіршому – у вигляді білого півпрозорого туману з різким неприємним запахом. Причиною громадських виступів послужило погіршення ситуації, коли смог перетворився на густий білий туман, який навіть знизив видимість, і запах уже почав перетворюватися на смак у слині. Метеорологи камлали тривогу: високе забруднення повітря I і II ступеня (“Надо”, 0629). Але й без зайвих нагадувань було відчутно, що сморід над містом загус до незнаного досі рівня. Час від часу подібне траплялося, адже «несприятливим метеорологічним умовам» все ж таки властиво відбуватися. Але цього разу металургійні підприємства перевершили самих себе, оскільки по декілька днів підряд густий затягав собою райони міста. Жартувати з цим не варто, оскільки викиданий у небо коктейль вміщує в собі канцерогени, і Маріуполь уже давно зайняв лідерські позиції в реєстрі онкохворих дітей. Тому терпець громадськості урвався, і маріупольці зібралися на протестний мітинг «Дайте кисню» перед міськрадою.

Металургійна голка.

Як не дивно, але далеко не всі маріупольці поділяють ентузіазм своїх громадян у даному питанні. Я неодноразово чув з різних боків репліки, які можна звести до спільного знаменника: «Нічого не зміниться, комбінати – це містотворчі підприємства, нікому нічого не треба, і якщо вам щось не подобається – їдьте к бісу». Що ж, це теж позиція, продиктована з одного боку – гірким досвідом, з іншого – лінощами. З третього, цілком може бути, страхом утрати робочого місця (чомусь всі одразу кажуть, що екологічні активісти прагнуть закрити підприємства), страхом погіршення життя або просто невідомості.

"Нікополь"

Важка індустрія в період однойменної індустріальної цивілізації була запорукою пришвидшення матеріального розвитку населених пунктів. Оскільки в ціні були металеві вироби, підіймалася залізниця, розвивався автотранспорт, морський флот, а згодом (хоча і на півстоліття пізніше) – авіація. Прокат, рейки, труби – все це було золотою жилою підприємництва, можна навіть ризикнути назвати індустріальну епоху «новим залізним віком». Зрозуміло, що в кишеню підприємства починали стікатися гроші, місцеві отримували робочі місця, а отже – зарплатню, і таким чином в одному місці починали крутитися матеріальні блага. Завдяки розуму тодішніх місцевих рад, заводи виносилися за межі міста, і проблема неприємних запахів та диму була важливим фактором для визначення, де і як влаштовувати нове підприємство. Проте радянська епоха принесла на наші землі індустріальний фанатизм разом із ігноруванням екологічних проблем. Мабуть, і нема кого конкретно звинуватити в тому, що прямо на березі Азовського моря з’явилася каракатиця «Азовсталі».

Сучасна металургія в Маріуполі

Місце для металургії з усіх боків вигідне: морським шляхом підвозиться керченська руда, з Донбасу на власний коксохім везуть сировину, лишається тільки стригти овечок. Проте тактично успішні рішення не врахували стратегічну перспективу. А вона виявилася такою, що через постійні викиди в море відходів виробництва, водна екосистема зазнала величезної шкоди. Атмосфера перетворилася на те, що ми бачимо сьогодні. Зрозуміло, що звинувачувати треба не саму технологію, а відношення до неї. З певного часу новітні ідеї в металургії, може, і продукуються, але явно не приживаються в нашому виробництві. Після руїни СРСР стало годі сподіватися про якісь позитивні екологічні зрушення, оскільки єдиним пріоритетом як власників, так і робітників стали гроші.

В. Бойко

Отже, металургію можна вважати справжнім містоутворюючим фактором тільки тоді, коли вона а) є предметом особливої уваги з боку держави, б) приносить гроші місту. З цих двох факторів перший зник після переходу на приватне господарювання. Оскільки тепер державі не треба підтримувати робітників, переслідуючи мету продуктивності праці, то не треба і особливо піклуватися про місто. Адже – місто як місто, нічого особливого. Другий фактор з часом також нівелювався. При декларованих успіхах «Азовсталі» та анексованого комбінату ім. Ілліча, місто не отримує ані грошової, ані матеріальної підтримки (принаймні, відчутного результату від існування двох гігантів наразі нема). Виключенням був час повного керування комбінатом ім. Ілліча Володимиром Бойко, коли місто отримувало який-ніякий, але профіт у формі підтримки громадського харчування в освітніх закладах, ремонту доріг, розвитку агропромислових осередків тощо, але після втручання «Метінвесту» сподіватися на продовження такого курсу не доводиться. Фактично, єдине, що зараз металургія надає – це робочі місця, тобто, – зарплатню. Але ця користь перекривається жахливим екологічним станом як повітря, так і води. Незважаючи на декларації з боку міської влади і самих підприємств, риба більше не наповнює море, навпаки, все частіше відбуваються мори і міграції («риба пішла», як кажуть рибалки), водна екосистема біологічно дестабілізована (в тому числі через варварські методи вилову), смог ставить усіх маріупольців у чергу потенційних ракових хворих. Тобто, більша частина зарплатні йде на лікування від побічних ефектів власного виробництва. Але робітник, засліплений страхом за самозбереження, буде до останнього захищати молоха, який сам його зжирає. Металургія стала головним об’єктом інтересу фінансової діяльності, тому всі інші форми бізнесу в місті сьогодні далеко не на першому місці. Історично нас «підсадили» на металургійну голку, і тепер місто залежне від неї перш за все навіть не економічно, а психологічно. Металургійна імперія зробила народ несамостійним і залежним, так само, як імперія політична, що нині вже майже 21 рік як канула в небуття.

Вид на пристань (на протилежному боці Кальміусу ще нема "Азовсталі")

Але місто заснували не через метал! Історично Маріуполь – це рибальський та торговий осередок, а також відповідний за призначенням порт. Знаходження біля гирла Кальміусу, в теплій та мілкій Таганрозькій затоці, а також розташування на суперплідному чорноземі робить Маріуполь потенційно одним із найуспішніших міст не тільки регіону, але й країни в цілому. А коли до цього ще додати потужний рекреаційний потенціал, то маріупольці виходять з усіх боків забезпеченими. Про бізнес у старому Маріуполі можна почитати тут, на сайті OldMariupol.com. Звісно, що не картина суцільного достатку, але й не безвихідь. Хтось може сказати, що швидкий розвиток пішов якраз після запуску «Нікополь» і «Провіданс», але вище ми вже розглянули, що це нестак пришвидшення, скільки «наркотизація» розвитку, «допінг». В Інтернеті всі тепер знають, чого варті старі методи розкрутки сайтів. Так само й тут – після великої стимуляції приходить велика ломка. Індустріальна епоха відходить у минуле вже хоча б тому, що металу виплавлено більш, ніж досить. Навколо обертається стільки заліза в різних формах, що його може вистачити на циклічну переплавку ще на, ой, як багато років уперед. Так само, як нафтовий промисел, тупе вигрібання залізної руди з землі вже не має сенсу. Це знову «те саме, що палити асигнаціями», як казав Дмитро Іванович Менделєєв.

Quo vadis?

'Lunchtime atop a Skyscraper' (Обід на вершині хмарочоса) - фотографія із серії 'Construction Workers Lunching on a Crossbeam - 1932' фотографа Charles C. Ebbets

Якщо зануритися ще глибше в корені проблеми, ми доберемося до однієї простої істини – споживацького ставлення до життя. Лінь рухатися вперед змушує чіплятися за минуле. А може, – звичка. Проте, це шкідлива звичка – робити щось бездумно. Приємно отримувати прибутки без витрат, але, зрештою, на що обернуться ті прибутки у випадку екологічної катастрофи чи економічного занепаду? Згадайте приклад Робінзона Крузо, коли він знайшов скриню, повну грошей! Папір не має ваги, гроші – абстрактна річ, якою неможливо задовольнити найбільш нагальні потреби: дихання, харчування, здоров’я. Так само, як і метал. Метал не наситить. Він потрібен для створення корисних інструментів, але що корисне насправді, а що ми вважаємо корисним лише сьогодні? Давайте, нарешті, зрозуміємо, що нам насправді треба – нормальне життя чи тільки робочі місця? І знову ж таки – критика не означає заперечення. Металургія повинна бути, метал вже давно став одним з найліпших друзів людства, проте він не повинен саме це людство винищувати, захоплюючи по дорозі ще й купу інших істот. Металургія повинна бути модернізована, а не перелатана вчергове під плакатом модернізації. Тим більше, що з певних джерел відомо, як політика економії поглинає собою ефекти модернізації. Проте вдосконалення самого способу виробництва прийде, скоріш за все, синхронно з апгрейдом наших з вами, шановні читачі, потреб.

Маріупольські металурги

Для задоволення необхідного і ще трошки більше – треба якраз необхідне і трошки більше. Все останнє – експорт. Експорт хороший тоді, коли є надлишки, але коли надлишки створюються штучно, пора задуматися, а чи не перетворили нас на сировинну базу? Може, саме зараз потрібно, нарешті, зосередитися на найнеобхіднішому для самих себе? Кризові ситуації в житті слугують перевіркою речей на цінність, тож пора переоцінити свої пріоритети, пошукати більш гармонійного способу життєдіяльності. Це зовсім не абстрактна філософія! Для модернізації металургії, підвищення її ефективності, екологічності, продуктивності, відчутної на власній землі, у власній країні – треба зовсім не велика сума грошей, не якась невідома надтехнологія, – а просто бажання, воля людей. Технічні рішення вже існують, гроші водяться. Залишається маленький крок, який найважче з усіх зробити. Проте, доки уявлення про вигоду і користь не виходитимуть за межі авансу і получки, взагалі ніяка реформа не зможе статися – ані соціальна, ані політична, ані технологічна. Людина просто фізично не зможе второпати: а навіщо ще щось робити, як є на шмат хліба з горілкою?!

Думати повинні всі. Навіть робочі. =) Ми звикли казати про робочих як про якийсь пасивний об’єкт. У робочих теж є мізки, серед них є цілком інтелігентні люди. Я був свідком цього під час роботи на комбінаті ім. Ілліча. Коли так, то вони також повинні думати про те, як бути далі, як змінити своє життя на краще. Пасивна позиція відносно важливих питань, які, тим більше, безпосередньо торкаються тебе, – не є добре. Робочі не є виключенням з цього правила. На що вони працюють, якщо більша частина грошей іде на лікування їх та їхніх сімей від «побічних ефектів» їх труда? Згадаймо, що з часів “дикого капіталізму” Європа не “сама по собі” вибралася, бо в “Європи” нема на те рук та ніг. Вибиратися доводилося саме робочим, які через страйки, профспілки та соціалістичні гасла добивалися від капіталістів гуманного графіка роботи, вихідних та горезвісних “соцпакетів”. Гіркий на наших землях, на Заході цей досвід став запорукою розвитку. Робочі не брали до рук владу, та й не треба їм було саме влади. Вони досягли, чого хотіли – позбавилися експлуатації та добилися нормальних умов праці. Через масштабне “перезавантаження” історичного процесу, ми в останні десятиліття на шляху до високої демократії проходимо неминучий період криміналізму і того самого “дикого капіталізму”. Але “самі по собі” часи не минають – люди власноруч рухають історію. Не буде дії – не буде руху. Як кажуть “у бога нема рук, окрім твоїх власних”. Не варто вважати, що ті міфічні робочі з минулого мали щось таке, чого нема зараз в нас.  Вони знаходилися навіть у гірших умовах, бо не мали досвіду такої боротьби. Сьогодні ми можемо вже спиратися на їхній досвід. Вони так само боялися, але розуміли, що гірше вже нікуди, треба або ставати за правду, або “зникнути взагалі” (с) “Qarpa”. Я не закликаю до повстань, але закликаю відстоювати свої законні права. У випадку екології це навіть конституційні, тобто – вищі – права. Замість ховатися за рятівне словосполучення “містоутворюючі підприємства”, варт краще знайти спосіб, як жити, щоб “і вовки цілі, й вівці ситі”.

Олексій Вадатурський - митець агропрому

Щодо протилежної сторони проблеми варто сказати, що в просунутих країнах бізнесмени якимось чином зрозуміли, що можна забагачуватися і не руйнувати при цьому все навкруг. Бізнес став свого роду творчістю, способом самореалізації.

Steve Jobs - митець впровадження IT

А коли бізнес є творчістю – до нього вже неможливо ставитися зневажливо, як до “труби з баблом”. Творчість – продовження себе, а хіба будеш до себе ставитися погано?! =) З іншого боку, творчість – то ще додаткова насолода від справ. Ще Конфуцій стверджував: “Роби, що подобається, і в твоєму житті не буде жодного робочого дня”. Купці та інші заможні громадяни ХІХ та ХХ ст. щедро витрачалися на будування не тільки храмів, але й лікарень, шкіл та інших суспільно корисних установ, їх імена вшановували співгромадяни у назвах вулиць і навіть селищ, вносили в аннали історії міст. Отже, нема ніяких об’єктивних причин не змінити спосіб мислення і не піти на зустріч прогресу як у своїй справі, так і в співвідношеннях зі співвітчизниками. Слава солодка не тільки пов’язаними з нею грошима.

Рибний промисел, морські торгові шляхи, рекреаційна справа, харчова промисловість, агропром… Вже чимало тем для роздумів на дозвіллі, чи не так?

Картинки клікабельні (за посиланнями – адреса джерела).
Подяка сайтам
oldmariupol.com
promariupol.com

Громадська ініціативна група вконтакті
Протест СООМ

Аффтар

Одразу після виступів за збереження пасажирських маршрутів залізниці, маріупольці розпочали рух на захист екології в місті. Нова петиція – новий голос народу на адресу гарантів наших прав. Долучайтеся і Ви, шановні читачі, до правої справи, адже нема такого природного лиха, яке б не мало слід на обличчі всієї Землі. Принаймні на рівні співгромадянства спробуємо повернути цю стрілку до кращого.

 

Петиция к Президенту Украины Виктору Януковичу

Экологический протест жителей Мариуполя

Коллективное обращение жителей города Мариуполя к Президенту Украины Виктору Януковичу

Уважаемый Виктор Федорович!

Просим Вас, как Гаранта Конституции Украины, услышать нас, жителей Мариуполя!

Мариуполь, «счастливый обладатель» двух меткомбинатов, по экологическому состоянию не далеко ушёл от Чернобыля.

В связи с систематическими нарушениями природоохранного законодательства на предприятиях, жители города задыхаются от смога!

В жилых районах Мариуполя, непосредственно примыкающих к промышленным гигантам, концентрация бензапирена (канцероген) колеблется в пределах 6-9 предельно допустимой концентрации, фтористого водорода, аммиака, формальдегида — 2-3,5 предельно допустимой концентрации, пыли, окислов углерода, сероводорода — 6-8 предельно допустимой концентрации, двуокиси азота — 2-3 предельно допустимой концентрации. Было зафиксировано случаи превышения предельно допустимой концентрации по фенолу в 17 (!) раз, а бензапир… >>

Живий ланцюг

День соборності – гарне свято для того, щоб згадати, що ми всі живемо на одній землі, об’єднані схожими проблемами і працюємо, взагалі-то, на одну справу. І хоча воно визнано державним і навіть позначено вихідним днем, для багатьох населених пунктів соборність де факто піддається випробовуванню. Як символ єднання розірваної протягом довгого часу держави люди в Києві йдуть по мосту через Дніпро назустріч із довжелезними жовто-блакитними стягами. Зв’язок, міст – ось символи єднання, тому коли в ході «дикої капіталістичної «оптимізації» «Укрзалізниця» скасовує пасажирські поїзди або укорочує їх через «нерентабельність» – доводиться гірко іронічно посміхатися у відповідь.

Універсал Злуки

Львів’яни хотіли зустріти 22 січня «поїзд-примару» маршруту «Маріуполь-Львів» з жовто-блакитними стрічками і пампушками, але маріупольців ще 15 січня позбавили такої нагоди. Чи можна було уникнути скасування цього символічного маршруту, який «зшивав» країну, так само, як поїзд «Харків-Чернівці» – поки невідомо, але прикрість від факту залишається. Можна запропонувати «УЗ» на честь Дня соборності пускати святкові рейси скасованих маршрутів, щоби хоча б раз на рік відновлювати ці потужні «шви» тканини нашої країни, простягати назустріч поїзди, як на мосту в Києві люди простягають назустріч руки. Зізнаюся, що саме завдяки анонсованій львівській акції в моїй голові перемкнувся тумблер, і відкрилося емоційне значення свята соборності. Єднання! Адже це може бути не тільки історичне єднання, а єднання народне, людське, коли кожний східняк може відправити привіт на Захід, у край зелених Карпат, мінеральних джерел, замків і гуку трембіт. А західняк може привітати Схід, безкраї степи та хлібні поля, сонячні пляжі та суворих трудяг. Раптом стає зрозумілим, що всі, такі відмінні на перший погляд, ландшафти – насправді одне, одна країна… І не треба нічого ділити…

І хоча сьогодення і майбутнє залізничного транспорту наразі в тумані, хочеться сказати, що то не єдиний наш зв’язок. Ми всі є народ України і працюємо, щоб колись наше життя стало гідним усіх років зусиль різних поколінь обабіч Дніпра, щоби мрії здійснилися і земля наша розквітла. Наше коріння давно вже переплелося, і як би вітри змін не хитали наші крони, основа одна, тримаймося за неї всупереч обставинам і чиїмось недобрим намірам. Слава Україні!

Зображення: Вікіпедія

Катерина Білокур. Привіт урожаю

Народне мистецтво мешканцям міст може здаватися нецікавим, навіть нудним, бо воно розглядає світ з іншого боку, іншими очами. Міщанин розглядає світ ніби відсторонено, як, наприклад, кіно. Людина з села, людина Землі розглядає світ ніби ізсередини, бо сама належить до середовища, є його частиною. Для міста Природа відбувається на екрані, відділена від споглядача невидимою межею цивілізації, міського простору. Людина Землі переживає Природу на собі, вона просякає собою все його життя, для неї всі ці квіти, дерева, колосся, погода – не тло, не кінопоказ, а безпосередні події, те, що його найбільш хвилює. «Земному» життю почали заздрити ще романтики у ХІХ ст. Але вони також не пішли далі від кіна, оскільки були вже дітьми часу міст. Проте багато (коли не більшість) геніїв європейської цивілізації брали своє мистецтво саме від Природи, від первісної творчості – народної. Як казав один з класиків музики, нажаль, не можу згадати вже імені: «Ми нічого не створюємо, все створив народ, а ми тільки обробляємо».

Щоб зрозуміти народне мистецтво, треба поставити себе на місце людини Землі. Людина землі завжди духовна, їй споконвіку притаманний особливий, містичний світогляд, бо все навкруги вона бачить живим, як вона сама. Коли цивілізація занадто глибоко проникає в село, то руйнує цей світогляд, і тоді селянин втрачає разом із почуттям Землі себе. Позбавлена підґрунтя народна культура поступається місцем алкогольному проводженню часу, вироджуючись до своєрідної форми розваги «селюків». Це прекрасно видно в шахтарських селах, де замість землеробства обрана індустрія, «пасивна праця». Може, то і вірно – вважати її героїчною, проте якість життя більшості шахтарів позбавляє той героїзм сенсу, робить його героїзмом заради пустоти. Так от, ставити себе треба не на місце людини Землі сучасної, в більшості своїй уже отруєної технократичною цивілізацією, а на місце тих, хто зберіг у собі той прадавній стрижень духовного, живого світопочуття. Полюбити Природу не відстороненою любов’ю глядача, а так, як люблять жінку, чоловіка. Або як узагалі можна бути закоханим у людину. Художники, що займаються людською натурою, люблять вимальовувати тіло: усі його вигини, м’язи, кістки, риси обличчя, позу, передавити рух, міміку, промальовувати текстуру шкіри. Так само можна закохатися в Природу. А вірніше – в дерева, квіти, траву, воду, звірів великих і малих, птахів. Можна з любов’ю вимальовувати листячко: його різні краї, сітку жилок, – виводити текстуру кори на стовбурах, тонкими штрихами олівця наводити шерсть. Якщо вдається якимось чином відродити хоча б іскру такої любові в собі, то вже є шанс зрозуміти народне мистецтво з його візерунками, усією його т.зв. «декоративністю». А коли згадати, що візерунки і взагалі оформлення речей і житла («прикрашання») в сиву давнину мало магічний сенс, а також шифрувало в собі таємниці від побутових до метафізичних, – то народне мистецтво відкриває собою неабияку філософську глибину, яка собою переганяє навіть вищі здобутки «міського» художнього мистецтва. «Прості» та «примітивні» малюнки раптово розгортаються у трактати, міфологічні системи.

Катерина Білокур. Квіти на блакитному фоні

Творчий спадок Катерини Білокур, що народилася в селі Богданівка 111 років тому, не є ані «простим», ані «примітивним». Проте він несе в собі всю потужність народного мистецтва, живого світогляду. Спрямування на професійний рівень, прагнення розгорнути тему Природи на повну силу за допомогою академічних засобів, накопичених за століття розвитку образотворчості, й геніальність майстрині створюють дивовижні картини, які не просто «прикрашають», а змушують думати так, як це роблять… ікони. Але при цьому сам характер картин Білокур більший за ікони, в ньому самозаглибленість і зосередженість святих замінюється невтримним буянням життя, його діонісійською іпостассю. Картини «гудять», вібрують тонкою, візерунковою фактурою мазків, сяють насиченими, соковитими кольорами, як музика. Це і дивертисмент, і симфонієта, і гімн… А образи живої Природи, надзвичайного достатку, щедрих дарів Землі, що виходять далеко за межі натюрморту як жанру, викликають пошану до чорнозему і людських рук, що творять на ньому це багатство, захоплення силою Землі і Праці. Недарма в радянські часи картини Катерини Василівни потрапили до Франції на виставку досягнень радянського народного господарства як зразки «щастя трудящих». Щоби побачити в згаданих іконах глибину задуму автора, треба перелаштуватися у «фазу» мислення її автора. Треба довго і пильно вдивлятися… вдивлятися… Медитувати на ікону, і тоді крізь простоту ліній, невигадливість анатомії почне проглядати глибина. Не тільки заговорить символічний зміст з усіма його таємничими підтекстами, не тільки історія відкриє нам таємницю «як було», а сама текстура малюнку розповість нам про речі, яким немає вербального визначення. Ми можемо відчути ту саму любов, з якою художник пише свій твір. Так само і з картинами Катерини Білокур. Крім того, що вони одразу вражають своїм світлом і незвичністю композицій, після довгого вдивляння в них можна «почути» ті самі симфонієти й гімни, музику непередаваної сили і глибини внутрішнього руху.

Картини художниці в залі Національного музею народного декоративного мистецтва

7 грудня, в день народження геніальної народної художниці Катерини Василівни Білокур, в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відбувся вечір пам’яті й презентація двотомного видання, випущеного в світ видавництвом «Родовід», присвяченого творчості та постаті художниці в культурному контексті. Як сказано в прес-релізі:

Перша книга  – «Катерина Білокур. Мистецька заповідь» –  представляє твори художниці з колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва та Яготинського державного історичного музею.

Книга видрукувана до 110-ліття від дня народження художниці.

        Друга книга  – «Катерина Білокур.  Мистецтво народне, наївне, високе?»  – об’єднала статті   відомих мистецтвознавців, культурологів, письменників, соціологів, художників і журналістів,  які аналізують творчість К. Білокур, визначають її місце та роль у культурі ХХ ст.  Серед них: Оксана Забужко, Дженіфер Кан, Адріяна Кочман, Ірина Славінська, Тіберій Сільваші, Марія Нарозян, Артем Волокітін,  Ніна Мурашкіна, Роман Мінін, Юлія Сорока та інші. Матеріали другої книги подані під умовним кутом зору: хто для нас Катерина Білокур сьогодні, на початку третього тисячоліття?

        Особливе місце у другій  книзі надано  вибраним листам Катерини Білокур до Стефана Таранушенка, що зберігаються у Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України та у фондах Яготинського державного історичного музею.

Цього року в рамках відзначення 111-ї річниці протягом листопада відбувалися також білокурівські читання, де відомі письменники, такі як Іван Андрусяк, Зірка Мензатюк, Богдан Жолдак, Наталія та Валерій Лапікур, зачитали листи художниці та розповідали про Катерину Василівну як письменницю. Тож вечір пам’яті у день народження був своєрідним завершенням циклу заходів. Гостями вечора стали видатна письменниця Оксана Забужко, голова Комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець, а також студентський колектив Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого з літературно-музичною композицією за листами К. Білокур «Я буду художником» (керівник – Тетяна Полякова). Атмосфера зустрічі була дуже спокійною та приємною, і водночас насиченою високою інтелектуальністю та мистецькими емоціями. На стінах залу якраз і були роботи Катерини Василівни, можна було безпосередньо спостерігати за шедеврами, про які стільки сказано і написано.

У Музеї Лесі Українки (тому, що на Саксаганського, 97) відчуваєш присутність духа письменниці після стількох років історії всіх цих речей, меблів, і відчуваєш якесь глибинне хвилювання, що «ось воно, тут, поруч, той час, та людина, ось її ручка, її чорнильниця…» Таке не можуть передати фото. Так от, подібні почуття пробудилися і там, у довгому залі з легендарними роботами на стінах. Ось вони – безпосередні сліди від руки і душі геніальної жінки, ось перелитий в образи дух її. Час вислизає у нас з рук разом із дорогоцінностями його – нематеріальними: почуттями, словами, людьми. Мистецтво дійсно працює як інструмент якщо не безсмертя, то подовження життя людини в світі. Усвідомлюючи, що це не репродукція, не «легальна підробка», що це дійсно справжній твір саме тієї людини, саме Катерини Білокур, починаєш глибше відчувати і цінувати горезвісний «культурний спадок». Речі оживають, ти бачиш за ними ідею, внутрішній рух справжньої людини. Це вже не «просто річ», як би банально це не звучало. Думка починає вириватися за здавалося б, нездоланні рамки матеріального, думка бачить зв’язок часів і дивується його чудесності й багатству. «Я чую» – в тому й суть всіх музеїв – берегти і дарувати відчуття. Бо їх неможливо скопіювати, сфотографувати або відсканувати. Й коли перед тобою збережене диво мистецтва, прояв генія, то до всього спектру емоцій, і без того вже переповненого, додається вдячність за працю науковців музею. В своїй найвищій іпостасі вони стають схожими на просвітлених служителів храму людини, яка сягла божественності. Не самозваних богів влади, але володарів почуттів.

А чому «геній»? Може, просто «митець»? Зазначу, що Катерина Василівна – самоучка. Попри всі її прагнення, здобути вищу художню освіту їй не вдалося. Не тому, що вона була така погана, а тому, що система була до неї не готова, та й не надто прагла підготуватися. Зазначу також, що не дуже її жалували у сільський спільноті, а також її мати, бо Катерина виходила за межі «традиційних» жіночих обов’язків і долі. Наостанок – окрім мистецтва, доводилося ще й заробляти собі на життя, якось облаштовувати побут. Щоби подолати все це та ще й примудритися реалізувати себе – треба надзвичайної сили духа. У Катерини Білокур вона була. Вона «докричалася» своїми творами аж до наших часів, і тепер нам доступна насолода споглядати її любов, перелиту крізь фарбу на полотно. Навіть коли не торкатися інших нюансів її долі, переліченого вже більш ніж достатньо для здобуття «посади» генія. В наш час ними звуть і набагато менш гідних, хоча теж «непоганих».

Тож дуже рекомендую як завітати у Національний музей українського народного декоративного мистецтва (вул. Лаврська, 9, на території заповіднику Києво-Печерська лавра), щоби познайомитися з творчістю Катерини Білокур безпосередньо, так і заглибитися в сенс її постаті на тлі часів – минулого і теперішнього – через сторінки виданого двотомника.

Думаю, докладніше і повніше дізнатися про героїню оповідання можна дізнатися з доданого відео. Мені вдалося повністю зняти виступ Оксани Забужко (окрім відповідей на питання), виставу студентів КНУТКТ і частково промову Олександра Бригинця. Одразу прошу вибачення за аматорську якість, оскільки для преси було дещо тісно, а також технічні засоби поки що дозволяють випустити на гора тільки таку форму. Проте цінність тут має нестак відео, скільки саме слова гостей, що дають саме «відчути дух» постаті Катерини Білокур і зрозуміти її місце і значення творчості в культурному контексті України тодішньої і сучасної. Подаю без свідомих купюр і з мінімумом обробки. Купюри «несвідомі» обумовлені знову ж таки – певною обмеженістю технічних засобів.

У складі ансамблю Mosaic талановиті українські виконавці: Людмила Бурлай (флейта), лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Володимир Лозовський (кларнет), відомий далеко за межами України перкусіоніст Орхан Агабейлі. До складу ансамблю входять і самі композитори: Ксенія Руснак (бандура), Золтан Алмаші (віолончель).

До програми виступу також увійшли інші композиції Ксенії та декілька творів віолончеліста ансамблю, Золтана Алмаші, також композитора, автора музично-театральної містерії «Симфонія діалогів», учасник фестивалів «КиївМузикФест», «Форум музики молодих», «Контрасти» та ін.

Зліва направо: Ксенія Руснак (бандура), Людмила Бурлай (флейта), Орхан Агабейлі (перкусія), Золтан Алмаші (віолончель)

Сьогодні на сцені фольклорної тематики багато різних колективів і виконавців, багато з них займаються експериментами з народними інструментами, намагаються поєднати різні жанри, стилі та музичні культури. Але небагато є таких, кого хотілося б слухати ще, хто «чіпляв» би достатньо глибоко. «Mosaic» з музикою Ксенії якраз стали для мене одними з числа надзвичайно цікавих колективів. Музика сюїти відрізняється повнотою використання інструментів, строкатими партіями, характерними для академічного підходу, але при цьому їх легко зрозуміти і відчути не тільки просунутим любителям музики. Це дуже вдале сполучення легкості та серйозності, рекомендоване для вживання всім зацікавленим. =)

Твори сюїти насичені сенсом. Кожний мотив насичений почуттям, натхненням, сама музика рухається хвилями – динаміки та спокою, в’ється орнаментом, пише собою сенси, що кожній парі вух відкриваються з неповторного боку, мають неповторний відтінок. Творчість Ксенії недарма окрім ф’южена відносять до імпресіонізму, тому що окрім символів в звуках можна вловити тонкі просторові враження. А композиція «Внутрішній світ», написана для бандури соло, узагалі авангардна, що робить її доволі унікальним явищем. Загадкова, подекуди навіть темна, тіниста, як вир у озері на заході Сонця, вона змушує звивини працювати вже активніше, знаходячи шлях у такому незвичайному лабіринті внутрішнього світу, вічно загадкової підсвідомості. Коли ми зазираємо в себе, то частіше за все знаходимо там непевність рис, тіні і відлуння світла. Такий собі «темний храм».

Орхан Агабейлі

«Пісочний годинник» хвилює душу невпинним бігом, виром сподівань, душа тягнеться до світла лозою, крутиться разом із вітром, наче в суфійському танку дервіша. Незвичайна «Битва», де дух стикається з невидимими супротивниками, що випробовують його міць, заквітчана мова «Діалогу», де флейта наповнює слух легкими ранковими хмаринками. І містичний «Погляд лісу» дивиться вслід завершенню сюїти. Ця музика цікава тим, що при своїй так званій «програмності», вона залишає простір для уяви, і кожний може написати власне «лібрето» для звуку, побудувати власну казку чи може навіть філософський трактат. Особисто для мене ця музика відгукнулася всередині відчуттям паломництва, одвічного пошуку сенсу для життя й себе в житті. Від балади «Сон», яка занурює нас у переосмислення свого шляху (за думкою відомого психолога Еріка Берна, сон є осмисленням прожитого дня) до «Погляду лісу» на завершенні шляху. Це легенда про кожного з нас і про світ, що живе разом з нами.

У неділю того ж тижня мені випала честь поспілкуватися з Ксенією, Золтаном і Юрієм. Звісно, що головною темою розмови була Музика. Але це така тема, яка перетворює розмову, як потім виразився Золтан, – на «річку, яка сама обирає собі русло». За майже дві години розмови вдалося обговорити характер і проблеми сучасної музики, музику «Mosaic» і сучасну бандурну музику, відмінність попси від справжньої музики, відносність сприйняття звуку і його прив’язку до місця походження автора. Для кожного специфічного терміна я навів посилання на пояснення, тому, сподіваюся, текст матиме ще певний освітній ефект. =) Розмова вийшла з одного боку серйозною, бо наведені теми – штука непроста, з іншого – веселою і невимушеною, чому кількість смайликів нижче буде підтвердженням. Для себе зробив висновок, що про все серйозне саме так і треба розмовляти, як і заповідав «Той самий Мюнхгаузен». =)

Максим: Давайте трошки поговоримо про біографії…

Золтан Алмаші

Золтан: сам я народився у Львові, вчився у львівській десятирічці ім. Крушельницької як віолончеліст, поступив до Львівської музичної академії, до класу Ю. Ланюка, спочатку як віолончеліст, на третьому курсі захотів отримати освіту як композитор. Після закінчення академії по двох факультетах поступив у Київ до аспірантури до Є. Станковича по композиції. Стажувався в Катовицькій музичній академії у О. Ласоня. Оце такі мої студії. А діяльність… доволі широка – як виконавець, як композитор… Постійно працюю як виконавець в оркестрі «Київська камерата», в ансамблі «Рикошет», співпрацюю з проектом В. Рунчака «Нова музика в Україні», з Ксенією Руснак у ансамблі “Mosaic”, також роблю різні сольні проекти, тобто все відбувається досить активно.

Ксенія: в мене набагато менше етапів, ніж у Золтана…

Золтан: Просто я набагато старше…

Ксенія з художником Володимиром Гарбузом, автором оформлення диску сюїти "Легенда"

Ксенія: Народилася я на Черкащині, у невеличкому місті Сміла, моє знайомство з бандурою відбулося досить… можливо, звично, можливо, незвично. Просто почула концерт у музичній школі, і якраз запрошували учнів зі шкіл вчитися. Мені цей інструмент сподобався, хоча я навіть не знала, як він називається, просто мене захопив, я повідомила про це батькам, і вже наступного дня потрапила на прослуховування. Потім було музичне училище у Черкасах, і, зрештою, Університет культури та мистецтв. Уже в університеті мій викладач бандури познайомив мене з Володимиром Павліковським, досить відомим українським композитором, який в той час працював там. Він переглядав мої твори, підтримав моє захоплення складанням музики, і дав декілька слушних порад. До речі, він один з тих небагатьох композиторів, які зараз пишуть для бандуриJ. Але, власне композиції, як у Золтана, в мене не було, якщо не враховувати заняття в училищі. В мене є бажання цим займатися і далі, але поки з навчанням не склалося.

Максим: Вставлю невеличку ремарочку. Якраз учора послухав сюїту з диску, так би мовити, в доповнення до концерту. Дуже! Дуже сподобалося, це дійсно цікаво слухати. Я намагаюся по мірі сил слідкувати за сценою, зокрема, експериментальною, і фолькових та навколо-фолькових ансамблів багато, а от таких, щоб їх хотілося слухати ще – малувато знаходиться. Для себе, фактично, виділив тільки Катю Chilly і проекти Сергія Гери.

Юрій: Ну, а такий відомий колектив, як «Даха-Браха»?

Максим: «Даха-Браха», чесно кажучи, важкувато йде. При тому, що я нормально сприймаю авангард, хоча й неможна сказати, щоб я знаходився у ньому з головою. Але саме «Даха-Браха» якось не припала до душі, хоча мені її багато рекламували ще в маріупольському музичному середовищі.

Золтан: З «Дахи-Брахи» я щось чув… Чесно кажучи, це не так музика, яку я спеціально слухаю. Так, я чув Катю Chilly, «Божичів», але не можу сказати, що я фахівець.

Максим: Ну, я не можу сказати взагалі, що я фахівець, хоча музику дуже люблю, від класики до всіляких страшних жанрів. В “Mosaic” мені сподобалося такий підхід повного, насиченого використання всіх інструментів, коли партії промовисті, строкаті, осмислені. Не так, як у деяких експериментаторів – жахливі нашарування гармоній, і при цьому якось утрачається відчуття сенсу музики. Насмілюся судити, що авангард є дитиною століття ХХ з його неоднозначними і подекуди страшними подіями. Через те багато хаотичного відбувалося в головах.

Юрій: Я вважаю, що взагалі змінилося відчуття часу у людей та музикантів, тому музика стала іншою, напруженою…

Максим: Але що цікаво, так це те, що принаймні у польських (Пендерецький, Гурецький, Лютославський) та латвійських (Петеріс Васкс) авангардистів, творчість десь із дев’яностих повернулася до мелодизму. Але у них він стає настільки витонченим, майстерно сполученим з авангардними елементами… Видно, як мислення, спочатку таке бурхливе, повертається у спокійне, виважене, філософське річище. Але при цьому воно вже є опаленим тим пережитим хвилюванням.

Ксенія Руснак

Золтан: Сюди можна додати Арво Пярта і нашого Валентина Сильвестрова… Якщо продовжити тему авангарду, то після Другої світової війни в інтелігенції була така думка, що після таких подій, як Бухенвальд, музика вже не може залишатися такою, яка була до того. Відповідно, почалися пошуки повністю відмінної музичної естетики. Фактично, це була вже друга хвиля авангарду, оскільки перша припала ще на початок ХХ століття. Ідея другої хвилі характеризується позицією, що музика не обов’язково є виразом емоцій, а може існувати сама по собі. Звук може бути очищеним від усяких семантичних нашарувань, звук сам по собі, його теж можна слухати, можна медитувати на цей звук. На це мало вплив проникнення у Європу музики і філософії Сходу, тут важливою була діяльність композитора Джачинто Шелсі. Він був граф, він був дуже багатий, йому не треба було думати про заробіток, тож він усе життя займався організацією фестивалів сучасної музики, де втілював свою естетику. Була установка інтелігенції на неможливість для музики залишатися такою, як раніше, бо коли цивілізація прийшла до такої катастрофи, причому через німецьку націю, яка створила Баха, Бетховена, Вагнера…

Юрій: Фактично, всю систему західноєвропейської музики, починаючи від Баха…

Золтан: Ні, були й інші культури: італійська, французька, але німецька з них дійсно була провідною. Відбувся такий колапс, і музика пішла своїм шляхом. Але той період уже минув, і зараз йде період переосмислення всього, що було. От я народився у кінці ХХ століття, і собі думаю: «А чому я не можу виражати емоції музикою, чи виражати щось таке, як у XVII столітті чи XVIII?» Ось, наприклад, грає Бах (у залі дівчина практикувалася на альті – прим. М.Х.), і якщо ця музика потрясає мене до глибини душі та я прагну зробити щось подібне, то чому це неможна? Так, була Друга світова, але війни були завжди, не менш жахливі, просто технічний прогрес досяг таких засобів масового винищення, яких не було доти. Від того те, що було, не стає менш жахливим, убивство однією людиною іншої так само страшно, як і вбивство тисячі. Тобто… життя продовжується.

Максим: Але цікаво те, що друга хвиля авангарду була «поглинута», не відбулося простого повернення до попередньої музики. Вона стала ще одними «університетами».

Золтан: Так, це було винайдення нових методів. І найкращі здобутки авангарду таких композиторів, як П’єр Булєз, Дьордь Лігеті, Лютославський, Джон Кейдж, американська музика, Мортон Фельдман – всі найкращі зразки вже є класикою… Що таке взагалі «авангард»? Це є спрямування на винайдення нових засобів, на те, чого досі не було. Мангеймська музична школа у XVIII ст. – теж була авангардом. Вони винаходили щось таке, чого до цього ще не було. Потім із цієї школи вийшли Гайдн, Моцарт, Бетховен. Для того часу це був постмодерн для свого часу. Перші романтики теж були авангардисти, бо вони втілювали абсолютно нову естетику, нові засоби. Гектор Берліоз був авангардистом, Ференц Ліст. Потім перша хвиля, яку, власне, і прийнято називати «авангардом», – винайдення додекафонії, Шенберґ, Веберн… Так от, до третьої хвилі, вважаю, можна віднести так званих «спектралістів», була у Франції така течія. Вони розклали обертоновий ряд до далеких позначок. Звук має свої обертони, є октава, квінта, терція. Далекі інтервали – секунди, так звані дисонанси. А ще далі йдуть інтервали нетемперовані, так звані «фальшиві ноти». Третя хвиля авангарду – то були люди, які, фактично, працювали з фальшивими нотами. =) Але це грубо кажучи. Правильніше буде казати «нетемперована музика». Але й це вже було, наприклад, в індійській музиці.

Максим: Мабуть, це ще залежить від характеру самого народного інструмента, оскільки в тих самих різноманітних флейтах стрій дуже своєрідний…

Золтан: Натуральний стрій, безумовно! Темперація, доречи, є доволі штучна система. «Узаконив» її той самий Йоганн Себастьян Бах, коли написав два томи ДТК («Добре темперований клавір» прим. М.Х.), де кожна фуга, прелюдія написані у різних тональностях, дієзних, бемольних, у яких раніше, в принципі, й не писали.

Юрій: Тобто, в різних музичних культурах темперація своя…

Золтан: Так-так, абсолютно правильно! У фольклорі немає такого поняття як «темперований стрій», і це створює неповторну своєрідність кожного фольклору. Чим відрізняється саме наша епоха? Тим, що «можна все». Епоха авангарду відрізнялася максималізмом. Авангардисти, наприклад, П’єр Булєз, організував інститут IRCAM в Парижі, й після війни французький уряд щедро профінансував його. Був момент відчуття провини за відсутність підтримки авангардистів до війни. Помінялася психологія. Шенберґ і Веберн ніколи не мали державної підтримки. Культ Веберна сформувався теж після війни. До того він був широко відомий у колах «особливо обмежених людей», як у нас прийнято говорити  Так, фактично, як і в нас сьогодні відбувається: існує багато різних течій, але у нас, в Україні, все стосовне серйозної музики не має широкого суспільного розголосу, і люди не знають своїх композиторів. Але знають Костянтина Меладзе. =)

Максим: Ксеніє, ми тут захопилися про авангард, а розкажіть про ваш метод. У «Легенді» відчувається середньовічний контекст вкупі з «Внутрішнім світом», який по суті є авангардом для бандури. Я, наприклад, не чув раніше авангарду для бандури, таких нестандартних рішень. Мабуть, вважають, коли бандура є народний інструмент, то має слугувати лише для відновлення традиційної музики. Як ви вирішили, що можна не тільки відроджувати, але й модифікувати, навіть використовувати елементи з різних культур?

Ксенія: «Бандура – народний інструмент»… Ось у нас є арфа – це народний інструмент? Є кельтська чи ірландська арфа, яка не має перемикачів, не має дієзів, це народний інструмент, на ній виконують народну музику. Але так звана «концертна арфа» це вже є сучасний інструмент, модернізований, і для нього вже давно написано класичні твори, скажімо, для арфи з оркестром чи для арфи у складі різних ансамблів, тріо. Так само і з бандурою, на якій я зараз граю. Просто, якщо у арфи процес модернізації розпочався у XVIII сторіччі, то академічна бандура виникла зовсім недавно – у 50х роках ХХ ст. Але і з такий короткий проміжок часу зроблено вже немалоJ.

Бандура, яка лишається суто народним інструментом – це зовсім не та бандура. Це важко пояснити людям, бо вже стало усталеною річчю уявлення про бандуру як саме народний інструмент. Є старосвітська бандура, так, народний інструмент, її зараз відновлюють, є майстри, які конструюють її за старими канонами і виконують народні твори. Але твори для академічної бандури на старосвітській неможливо зіграти. Є певні інструменти для виконання певної музики. Так само, як, наприклад, духові народні інструменти не можуть виконати класичні твори для флейти. Тому це питання доволі болюче, таке, як їжачок =)

Золтан: Але сьогодні багато музики, яка пишеться для так званої «блок-флейти»…

Ксенія: В тому і питання, що молоді композитори, наприклад, і Золтан, не хочуть розкрити не ту старосвітську бандуру…

Золтан *закривається*: Та я не проти! =)

Ксенія: …не ту старосвітську бандуру, оскільки вона є трішки обмежена в можливостях, а саме мій інструмент, він має ті самі тональності, може зіграти п’ять дієзів, сім бемолів, він такий самий, як та ж сама «концертна» арфа, будь-ласка, напишіть твір для бандури з оркестром…

Золтан: Бандура є інструмент майбутнього. =) Є інструменти, які, фактично, недавно виникли, той же баян…

Юрій: Але скільки вже створено літератури для баяна. От я заходжу інколи в магазини…

Ксенія: …і там суцільний баян! Це просто якийсь парадокс! І його не просто «трохи більше», а взагалі – для бандури знаходиться лише якийсь збірничок етюдів для першого класу, ну що це?!

Золтан: Несправедливість…

Юрій: Що цікаво, хоча арфа виникла на території Англії-Ірландії, зараз вона успішно експортована у майже всі країни світу…

Ксенія: …Вона вважається академічним, універсальним інструментом нарівні зі струнними. То чому ми не можемо утвердити цей свій національний інструмент, який уже еволюціонував і розвинувся до того рівня, що дозволяє розкрити всю широту сенсу?

Золтан: До цього треба прагнути і для цього треба створити десь пару десятків шедеврів… =)

Максим: Пару десятків «Легенд»

Золтан: Ну, от почнемо з сюїти «Легенда» і будемо рухатися далі… =)

Ксенія: Так =)

Максим: А от про методу?

Ксенія: Експерименти з бандурою в мене відбувалися вже давно, експерименти поєднання зі скрипкою, із гітарою, але зараз я зупинилася саме на такому складі. Він є камерним, як, наприклад, «скрипка, друга скрипка, альт, віолончель», але його можна також поєднати як «міні-оркестр», взяти з кожної групи по інструменту.

Золтан: І таке буває, є такий термін «симфоніетта», коли з оркестру береться по одому інструменту.

Ксенія: …але щоби поєднати інструменти, як у камерному складі: перша скрипка, друга – але ж струнні мають однаковий тембр, ми відчуваємо верх, середину і такий соковитий віолончельний низ. А я намагалася зробити так, щоби була вся ця палітра регістрів, але ще й у різних тембрах, щоби палітра не накладалася одне на одного, не зміщувалася, щоби кожен інструмент був яскравим. У флейти є верхи, є низ, і коли вона досягає низу – то плавно перетікає у бандуру, мій низ плавно перетікає у віолончель. І таким чином охоплений весь можливий діапазон, як, скажімо, фортепіанний. Тобто, зробити такий міні-оркестр, який поєднував би всі тембри духових, струнних, щипкових інструментів. Або навпаки – створити образ єдиного інструменту, у якому наявні всі способи звуковидобування – подих, щипок, смичок.  Ну, і перкусія задає свій соковитий колорит, ритм. Хоча в академічних творах не зустрінеш постійної присутності ударних інструментів, але це додає музиці пульсації, життя. Змінюючи перкусію, ми можемо балансувати на межі різних стилів і музик народів світу. Тут звичайно, багато що залежить і від виконавця, від його відчуття музики. Мені пощастило познайомитися з Орханом Агабейлі, віртуозним дарбукістом, який ще і дуже тонко відчуває всі нюанси таких досить не простих в ритмічному плані творів. У його руках дарбука перетворюється на мелодичний ансамблевий інструмент, а не просто «ритм-секцію».

Юрій: Був концерт із таблами, індійською перкусією. Це була арабська, дарбука. Так от, зміна перкусії дійсно впливає на характер музики.

Ксенія: Бандура починає звучати вже не як бандура, а якийсь зовсім східний інструмент. Табли задають фон, і ти вже уявляєш, що ті інструменти вже трошки не ті, й тоді балансуєш на межі стилів і жанрів. Саме цього я хочу досягти в своїй музиці, і щоб це відчуття передалося слухачу. Звісно, з приводу самих композицій, мабуть, Золтан зможе зробити зауваження, де були невдало складені моменти або з точки зору інструменту, або з точки зору композиції… =)

Золтан: Я хочу сказати, що таких моментів не зауважував, і якщо там навіть щось таке є, то це можна підредагувати в ході репетицій. І це загальна практика. Я колись написав п’єсу для баяну…

Юрій: То ти все ж таки з народними інструментами працюєш…

Золтан: Був прецедент. =) Коли я поступив у аспірантуру, в мене був товариш-баяніст, югослав, ми з ним разом грали. Але коли я дав її Роману Юсипею, є такий досить відомий баяніст, зараз стажується в Німеччині, він зробив редакцію партії баяна: щось перекинув з правої руки в ліву, розставив регістри. Деякі речі я не врахував, дещо він мені підказав. І це нормально, бо коли композитор пише для іншого інструмента, то просто зобов’язаний консультуватися з виконавцем.

Максим: А щодо сенсів… Які речі вас надихають, що хочеться сказати в музиці?

Ксенія: Якщо говорити саме про сюїту «Легенда», то ті твори, які об’єднані в сюїту, можуть виконуватися окремо, і тоді вони набувають власного сенсу. Об’єднані, вони створюють єдину фантастичну історію (викладену в буклеті до диску, прим. М.Х.) Історія ця подана, можливо, трошки по-дитячому, казково, але це необхідно, аби краще зрозуміти твори. Вся сюїта має символічний, філософський смисл, і вона спрямована не просто на те, щоб послухати і сказати «це добре» чи «це погано», фальшиво чи вправно зіграно. Друга композиція, «Внутрішній світ», звучить дисонансно. У виконавців на струнних чи духових може викликати певні непорозуміння, оскільки бандура сама має специфічний плаваючий стрій. Фантастична історія об’єднує всі ці твори і надає їм певну закінчену думку. Окремо твори матимуть інші назви та інший сенс. Покликані вони, щоби… навіть якщо не цілий твір, а хоча б якась музична фраза, якийсь мотив – спонукали людину до власного розвитку, самовдосконалення. Переступити через ті сірість і дисонанси, що оточують нас у світі, наприклад, штовханину в громадському транспорті, коли ти вже шаленієш і готовий – ну, я зараз!.. – вживати нецензурну лексику. =)

Золтан: Звукова засміченість середовища взагалі є однією з найбільших проблем нашого часу…

Ксенія: В звуках другої композиції, мабуть, показана якраз наша вулиця, якщо сказати грубо. Але все одно, ми є люди, ми маємо вдосконалюватися, розвиватися, не стояти на одному місці. В музиці є такий момент, коли духовий інструмент або вокаліст виконують одну й ту саму ноту декілька разів, тобто – тримають її. На фортепіано це зробити просто – треба натискати клавішу, а от у випадку духового інструменту або вокаліста треба ноту тримати, триматися на плаву, щоб нота йшла рівно-рівно-рівно. Так от, у вокалістів є поняття, що коли ти тримаєш ноту, то маєш її трішки завищувати. Інтуїтивно, внутрішньо трішки підвищувати, аби вона трималася на одному й тому самому рівні. Тому що коли ти її не тримаєш так, то вона сама по собі трішки плаває вниз. Це природно. Я переводжу цей принцип на людський фактор: ми тримаємося, але треба все одно йти трішки вперед, тому що коли ми стоїмо, час усе одно йде уперед, і от ми сидимо зараз, а ось уже година пройшла, все вже минуло! =) Треба рухатися і вдосконалюватися, бо коли ми сидимо, то одразу рухаємося назад. Також у сюїті виникає конфлікт білого та чорного, добра і зла, і це, мабуть, тема усіх композиторів усіх століть. Постійна боротьба того чи іншого, і тільки в боротьбі ми можемо досягти істини чи досконалості. Ось така ідея.

Золтан: Якщо повертатися до теми авангарду, то там оця боротьба якраз нівелюється, заперечується, там просто відбувається рух енергії: густий тембр – розріджений тембр, тобто, щось відбувається, але вся оця метафізика, сенсові нашарування – заперечуються. З одного боку, їх можна зрозуміти, бо музика є таке мистецтво, яке кожен розуміє по-своєму. От, наприклад, Ксенія вважає, що в цьому місці воно чорне, а я слухаю, і мені воно здається білим. І ти (Ксенія) казала, що там звучить дисонанс, а я не відчуваю його дисонансом. В цьому є суперечливість. Я скажу навіть більше: у XIII столітті такий інтервал, як терція, був дисонансом. Тоді консонансом були одноголосся, квінта, кварта. Терція – це вже був прорив, це була революція, тим більше такий інтервал, як тритон, це був узагалі «диявольський інтервал».

Максим: Його і досі таким вважають.

Золтан: У наш час, в принципі, таких понять як консонанс і дисонанс – не існує. Велика секунда для мене є консонанс, не дисонанс. А чиста квінта або та сама терція можуть у певному контексті сприйматися як дуже гострий дисонанс.

Максим: Тобто, це залежить від внутрішньої гармонії твору.

Золтан: Вірно. Тепер я починаю розуміти авангардистів, що, з одного боку, все змішалося, з іншого – коли є музика визначеного спрямування, наприклад, як у Ксенії, вона спонукає на певний лад. Тобто, це музика терапевтична, завдяки їй душа заспокоюється. Це нібито однозначно, ні в кого не викликає сумнівів. Мені здається, настав час переосмислити речі, що є консонанс, що дисонанс. От є примітивна поп-музика, там суцільні консонанси, але вона сприймається як дисонанс, дуже різкий, коли ти їдеш у маршрутці, й вона тобі включається.

Ксенія: Коли занадто то солодко, то…

Золтан: Коли ти з’їв одну цукерку – тобі приємно, а коли тебе змусили з’їсти дві пачки підряд, то тебе знудить, правильно?

Ксенія: Саме так і можна пояснити реакцію на поп-музику, коли забагато консонансів.

Максим: Ой, я боюся зачепити ще одну тему, бо то буде довго, але все ж таки вставлю ремарку. =) Є проблема солодкості не самого твору, а солодкості сприйняття публікою. Тобто, що публіці подобається, те їй і є солодким. Візьмемо рок. Колись це була пекельна музика не для всіх. Сьогодні ж стиль metalcore слухає кожна третя, якщо не друга людина, з їх навушників ллються бласт-біти та брейкдауни. Всі твори стилю будуються за одним композиційним принципом, використовуються одні й ті ж самі виразні засоби – з альбому в альбом, а самих гуртів – тисячі! Популярність як солодкість проникає маже в усі жанри, і призводить до їх – не знаю, минучого чи неминучого – виродження.

Ксенія: Воно доходить вже до абсурду…

Золтан: Безумовно, і потім приходить той, хто скаже: «Стоп, хлопці, зараз будемо робити інше». Так ось виник нойз як реакція на солодке: я з’їв цукерок, мене нудить, дай я зараз з’їм цілу перчину, щоб мені пекло, щоб я скоріше забув той цукор…

Максим: Ви записуєте партії інструментів окремо чи гуртом?

Ксенія: Гуртом.

Юрій: Звісно, певне редагування є…

Ксенія: Ну, скажімо, можемо записати одну половину твору, а потім другу, але не по два такти для кожного інструменту. Звісно, таким чином легше було б редагувати, але тоді втрачається енергетика. Є взагалі музичні програми, де можна набирати ноти, то запис інструментів окремо, в принципі, є тим самим. Можна ввімкнути програму, все буде рівно, без фальші, але така музика буде вже нежива. Можливо, в записі знайдуться якісь огріхи, але він був зроблений буквально на одному диханні, тому переданий настрій, атмосфера, і коли там було написано “maestoso”, то і передано було саме так.

Золтан: Абсолютно з тобою згоден, сам є прихильником концертних записів. Ще жоден з моїх творів не був записаний на студії, і, чесно кажучи, я до того і не дуже прагну, незважаючи на всю лажу, яка може виникнути в концертному записі, це все ж таки концерт, а в ньому завжди є щось…

Максим: Слухав нещодавно на YouTube виконання Горовіца. Він грав 12-й етюд Скрябіна. І було в його грі вже в кінці етюду, де йдуть оці всі акорди, вибух, нагнітання… як написали у коментарях: «Він злажав!» А мені сподобалося! Більше того, Скрябін сам лажав, я чув запис його гри 1910 року. По-перше, він прискорював, allegro Скрябіна – це не allegro традиційне, це вже мабуть presto. По-друге, можливо, він і сам хотів, щоб у тому місці злажали, але ж не напишеш «злажай тут!»

Золтан: «Дякую, без вас знаю!»  В принципі, в класиці багато є таких місць, які зіграти ідеально майже неможливо. Треба до цього прагнути, але… От саме в прагненні, коли є напруження, викидається адреналін, а слухач, він як собака, чує адреналін.

Золтан: Собака же ж чує адреналін, коли ти його боїшся, і тому знає, що можна атакувати. Так і тут. Є в цьому щось тваринне…

Максим: Яка міра індивідуального і загального, притаманного суспільству, народу, етносу в музиці?

Золтан: По-перше, є аспект індивідуальний, по-друге, є аспект етнічно-національний, по-третє – аспект загальнолюдський. Етнічний і загальнолюдський аспекти дуже зв’язані, тому що коли людина дуже переконливо виразила етнічний аспект у поєднанні з індивідуальним, то її твір автоматично може стати загальнолюдським надбанням. Що стосується етнічного аспекту, то є композитори, які особливо акцентують на ньому увагу. Найяскравіший приклад – Бела Барток, угорський композитор. Він як науковець присвятив декілька років збиранню фольклору в Угорщині, Румунії, навіть у Росію він їздив, збирав фольклор у споріднених з угорцями народів – в республіках Комі, Марий Ел. Побував він навіть у арабів у Північній Африці. Барток зібрав колосальний фольклорний матеріал і потім на його основі формував свою індивідуальну музичну мову. В українській музиці неофольклоризм також має дуже великий вплив, наприклад, у творчості Мирослава Скорика, Євгена Станковича та у багатьох інших композиторів. Але якщо взяти такого композитора як Сильвестров, то у нього фольклору в творчості як такого взагалі нема, проте дуже відчутний елемент і традиція міського романсу. Через усвідомлення спадку російських композиторів  ХІХ ст., німецьких романтиків, традиції німецької міської пісні. Це пов’язане з тим, що він народився в місті, змалку всотував у себе міський простір. Цікавий момент! Станкович і Скорик народилися в сільській місцині, Станкович у невеличкому місті Сваляві на Закарпатті, Скорик – на Львівщині. Тобто, місце народження, походження мають вплив. І все це проявляється на підсвідомому рівні, людина починає творити підсвідомо, а вже потім її завданням є осмислити те, що вона робить. Але первинний імпульс виходить із таких матерій… невідомих, можна сказати – містичних. Мені комфортно усвідомлювати, що в тому є містичний елемент.

Максим: Ксеніє, ми зачепили тему академічної та старосвітської бандур. Скажіть, а наскільки академічна бандура зберігає в собі свою попередницю, наскільки вона універсалізується і наскільки зберігає оцю національну самобутність?

Ксенія: Тим, що вона не змінює свій тембр і окрасу звуку. Звісно, старосвітська менша за розміром і має відмінності в тембрі, але зберігається глибинний фон, окраса звуку, притаманний, мені здається, від самого створення інструменту. Цього вона не втратила. Цікаво, що деякі молоді композитори вважають саме цей компонент недоліком, прагнуть з ним боротися, прибрати цю глибину і міць, навіть самі виконавці прагнуть вживати всіляки демпфери, щоб легше було контролювати звукоутворення. Так, через таку відмінність грати на бандурі якісь класичні твори важче, іноді нашарування декількох звуків буде заважати, але ж саме це і є, власне, красою і особливістю цього інструменту.

Золтан: Це питання нових творів, тобто, що саме композитор хоче отримати від інструмента, що хоче підкреслити…

Юрій: Додам, оскільки вивчав конструкцію бандури, як вона розвивалася. Це ж не просто зробили хроматизацію, тобто, струни тону-півтону на одному ряді, але конструктор хотів зберегти діатонічність, по суті, бандура має два діатонічні ряди, один з яких на півтону вищий від іншого. Струни цих двох діатонічних рядів розміщені хрест-навхрест. Тобто можна грати в одній тональності по нижньому ряду струн, а в по верхньому ряду – в іншій.

Ксенія: Дві бандури ніби з’єднані.

Юрій: І перемикання в різні тональності можливе якраз завдяки цим двом рядам, хроматизм створюється завдяки їм. Все не так просто. =)

Ксенія: Вона є і сучасна, розвинена, і в той же час зберігає в собі первоначало. Ці призвуки, глибинність, з якими важко боротися при запису, й є по суті самим класним, що є в бандурі, чого нема, наприклад, у арфи, немає в гітари. Це є її унікальність, яку з часом не треба втратити, загубити через всі реформи…

Такі бесіди мають цікаву властивість – у них неможливо поставити точку. Зізнаюся, що розмова йшла далі, але і без того широко охоплена тематика музичної сучасності почала перетікати на наступні етапи. Як то кажуть, «це вже зовсім інша історія», яку, тим не менш, треба і варто розповісти. Живе, справжнє мистецтво надзвичайно цінне саме сьогодні, тому що людям в умовах жорсткого цивілізаційного пресингу як ніколи потрібне джерело натхнення і сил до життя. А саме з мистецтва можна легко і приємну ту енергію отримати. Отже, ми не закінчуємо, ми продовжуємо…

Mosaic на MySpace.

Mosaic вконтакте.

У напрямку вагоноремонтного заводу

Полювання за кадром

Головний технолог Смашний С.І.

Електрична частина вагону

Електрична частина №2

У майбутньому гілки метро розростуться.

Метро – не просто засіб пересування. Це – справжній культ. Важко однозначно сказати, чому він так приваблює нас. Але дуже вірогідно, що справа у перехресті. Людей завжди притягує до себе якийсь пограничний стан, відсутність спокою. Шлях, майдан, клуб – місця підвищеної соціальності. Тут відбувається обмін інформацією, «себе показують і на людей дивляться». А коли простір «перехрестя» ще й такий екстравагантний, як справжнісіньке багатокілометрове підземелля, то цінність його підвищується в рази.

Метро – це справжнє дійство, де для такої простої зовні речі, як переміщення з точки А в точку Б, виконується велика робота. Як то часто кажуть, «все геніальне просто», але насправді всієї складності механізму або процесу мислення не видно, видно ж тільки кінцевий продукт. І коли нічого з-за лаштунків не визирає, значить робота виконана добре. Аналоги: годинниковий механізм. Стрілки просто крутяться, але насправді вони відраховують час.

Начальник КП Київський метрополітен Федоренко В.І. і прес-секретар Надія Шумак

Про метро можна сказати багато, якщо тільки знати, з чого почати. Мабуть, варто взяти за зачин слово про бережне ставлення до метрополітену. Люди схильні не помічати стабільного комфорту, у нас усе «добре» одразу переходить у розряд «нормального», але наскільки дратує, коли раптом стається збій. Наприклад, запізнюється поїзд, і офісні робітники, вічні жертви поспіху, готові заживо з’їсти усіх, хто, на їх думку, винний у затримці. Проте мало хто подумає з удячністю, коли поїзди вчасно довозять до місця призначення.

На перерві.

3 листопада, напередодні 51 річниці з дня введення в експлуатацію київського метро, був проведений День відкритих дверей у КП Київський метрополітен. В програмі була презентація КП, екскурсія Музеєм метро, а також екскурсії в електродепо “Дарниця” та вагоноремонтний завод. Цільовою аудиторію заходу були перш за все пасажири, а також усі зацікавлені у роботі підземки. Зібралося багато людей різного віку і соціального статусу, не менше було і журналістів. Мабуть, у всіх з дитинства зберігається захоплений інтерес до індустрії та різних технічних речей, і кожному так чи інакше цікаво потрапити за лаштунки захопливого технічного дійства, тим більше якщо це така звична і настільки ж непізнана штука, як метро. Ваш покірний слуга також належить до «жертв» такої цікавості, тож йому надзвичайно приємно було долучитися до аудиторії.

Оператори споглядають дарницькі колії

Дехто з журналістів вже в депо сказав: «Нам треба їхати за 10 хвилин». Одразу перед очами постає коротесенький телевізійний сюжет, де можна вхопити лиш факт – «це було». Але яка в тому цікавість? Хіба що подражнити когось. А оскільки Метрополітен планує проводити такі заходи раз у квартал, то дражнити є чим. І хоча 3 листопада випробовувався «перший млин», враження лишилися тільки позитивні… Ну, так, звісно, можна сказати, що була певна тиснява, але ж то більше від камер. З іншого боку, якраз тиснява красномовно свідчить про кількість відвідувачів.

Всередині депо

На презентації про підприємство розповів начальник КП Київський метрополітен В.І. Федоренко. Багато цифр, але всі вони відображують сутність підземки на нинішньому етапі розвитку. Також дізналися про плани побудови нових станцій та нових ліній. Оскільки мегаполіс зростає, неминуче зростатиме і його транспортна система, тож дуже добре, коли зростатиме саме метро, а не безкінечні автомобільні розв’язки. На фото ви можете побачити, яке майбутнє задумано для старої-доброї схеми з трьох гілок. Далі пробіжимося по цікавинках.

Начальник електродепо "Дарниця" Іщук Микола Павлович

Метро – крутіше за автомобіль, тому що там не буває корків. Сам начальник КП засвідчив, що при необхідності вчасно кудись потрапити їде в метро. Метро – екологічний вид транспорту, бо працює на електриці, й уже зараз існують технології, здатні ще більш підвищити ефективність енергоспоживання підземного транспорту, які робітники метро сподіваються скоро впровадити й у нас. Для технарів скажу: йдеться про асинхронну тягу з керуванням обертами за допомогою частотних перетворювачів. Зменшується необхідність у міді та сталі для двигунів постійного струму, зникає проблема вугільних щіток, які швидко зносяться, засмічуючи двигун електропровідним пилом, полегшується техобслуговування. А також впроваджується економія електроенергії до 30%. Це дуже непогані показники. В київському метро курсує один такий поїзд на ймення «Славутич», устаткований інверторами, що перетворюють знятий постійний струм на необхідний змінний.

Оператор лінійного пункту

Форма оплати поїзду еволюціонувала від талонів по 50 копійок до металевого жетону в перші часи після здобуття Незалежності, а з 94 року введено оптично-захищені пластикові жетони. Проїзні квитки починалися з картонних місячних карток у 85 році, за десять років перейшли до пластикових карток з магнітною смугою, і ще за десять років з’явилися нинішні безконтактні картки. Вони, окрім іншого, вирішили проблему вандального ставлення до пропускної техніки: за словами Володимира Івановича, що тільки не сували у прорізі для магнітних карток.

Токарі за роботою

Кожен вагон за рік провозить приблизно мільйон пасажирів, всього вагонів – 762.

Кожна поважаюча себе майстерня повинна мати в себе якийся витвір художнього мистецтва.

Багато подібної інформації можна дізнатися на сайті Метрополітену: http://www.metro.kiev.ua/ Сама ж екскурсія дозволила побачити все описане там вживу і навіть навпомацки.

Електродепо «Дарниця» – одне з трьох депо в структурному підрозділі КП, інші – це популярне для журналістів новеньке «Харківське» і «Оболонь». Тут відбувається розводка поїздів, відпочинок і медичний огляд перед виходом на зміну машиністів, а також мийка та поточний ремонт вагонного устаткування. Показував і розказував про роботу депо його начальник Іщук Микола Павлович.

Медогляд машиніста перед виходом на зміну

Електродепо “Дарниця” сьогодні – це складний технологічний комплекс, який забезпечує експлуатацію Святошинсько-Броварської лінії, поточний ремонт та технічне обслуговування рухомого складу. І підтримується все це господарство у належному робочому стані стараннями працівників електродепо “Дарниця” – згуртованим колективом висококваліфікованих спеціалістів, які вболівають за свою справу, професійно виконують свої обов’язки, цілодобово забезпечують чіткий ритм роботи метрополітену. (звідси)

Кімната відпочинку машиністів

Якщо вірити враженням, то так все і є. В депо чисто, охайно, працівники охоче розповідали про свої обов’язки, показали роботу мийки та навіть перевід стрілок, у медпункті провели стандартне медичне обстеження. Кімнати відпочинку машиністів, котрі повертаються зі зміни вже вночі, – охайні, в наявності нові санвузли. Закрадається бажання спробувати вивчитися на машиніста і політати в темних тунелях задля такого комфорту. Але не забуваймо, що це величезна відповідальність, і за плечами того машиніста знаходяться тисячі пасажирів, які довірили йому своє життя та здоров’я. Тож тут не може бути «халяви». Стосується це не тільки машиністів, а також усіх працівників підприємства, адже саме від їхньої уважності й вправності залежить нормальний рух поїздів, позбавлений неприємних інцидентів. Тож умови роботи – то не розкіш, а засіб успішної праці.

Кава, не відходячи від робочого місця

Динамічнішою була екскурсія вагоноремонтним заводом. Цікавіше також було тут і завзятим технарям серед гостей. Ремонт вагонів включає механічний та електричний ремонти, тому під одним дахом розмістилися електроремонтні дільниці, де проводиться перемотка та випробовування двигунів, електромеханічні, де відбувається ремонт двигунів до перемотки, а також безліч різноманітних верстатів, де відбувається проточка і розточка колес та інші роботи з залізом. Ну і, звісно, механіки займаються своєю частиною. Про особливості технологічних процесів розповідав головний технолог С.І. Смашний.

...і гроші на каву =)

Дуже цікаво було дізнатися, що напруга в метро знімається не з рейок, а з окремої шини, розташованої якраз під козирком платформи. Рейки ж, так само, як і у випадку трамвая, слугують заземленням. Тому пан Сергій рекомендував не намагатися самостійно вибиратися на платформу, якщо вже ви з якихось причин опинилися на коліях. У разі, якщо наближається поїзд – треба залягти в заглиблення між рейками. Воно достатньо глибоке, аби поїзд не зачепив тіло. Страшно, але це єдиний спосіб врятувати собі життя. Коли ж поїзда нема, треба кликати на допомогу чергового, щоби організували безпечну «вилазку» назад.

Вагони... вагони... вагони...

І все ж таки, переповісти все майже неможливо, треба або організовувати кінохроніку екскурсії, або краще піти і подивитись наживо наступного разу. Сподіваюся, за допомогою наведених відомостей і візуального матеріалу вдалося передати хоча б невелику частку всіх вражень від заходу.

Софія на заході Сонця.

Музеї з точки зору непосвячених зберігають у собі не стільки експонати, скільки ідеї – холодні й байдужі. Самодостатні. Ба навіть не ідеї, а сам лише пафос, незрозумілий пафос відчуженого минулого. Проте той, хто має ключ розуміння історії, знає, що це не просто предмети старовини, які коштують стільки-то. Він знає, чому вони настільки дорогі. Бо це насправді компакт-диски з епопеями не гіршими за всі сім книг про Гарі Поттера. Уламки і статуї, вази і картини оповідають історії цілих поколінь, цілих цивілізацій, і всі вони були складені з доль справжніх людей. Всі вони були живі, вони любили, ненавиділи, захоплювалися чимось, шукали сенс життя або просаджували його в забутті. Кожна подія минулого знаходить відгук сьогодні. Прямо, можливо, це не помітно, але коли вчитатися, то можна зрозуміти, яким чином Древній Єгипет пов’язаний з сучасними християнськими конфесіями, скільки давньогрецького розсіяно в наших уявленнях і навіть у розумових засобах, якими ми користуємося кожного дня. Люди можуть бути дуже різними, вони створюють несхожі культури, часом, навіть поняття «доброго» та «поганого» у них протилежні, але ніхто не залишається островом, як казав Джон Донн. Всі є частиною однієї планети, тому кожна історія має свою вагу та свою цікавість. Музеї не є саркофагами з тліном, вони зберігають життя записаним на предметах, на його продуктах. Саму Землю можна уявити жорстким диском всього живого, опорою для всесвітньої, біосферної пам’яті.

Оранта Ярославська - Панагія

Свідомо чи несвідомо, але люди тягнуться до старих міст. Чому? Що вони шукають там? Чому людей так ваблять історичні центри зі старою модерновою забудовою? Ці часто пошарпані стіни з ребристою цеглою, облуплений декор… За кожним вікном таких будинків – таємниця, кожна тінь під арками розповідає легенду або принаймні анекдот. Стіни дихають часом. І це насправді так. Люди навчилися карбувати інформацію на матеріальних носіях – починаючи з клинопису і аж до жорстких дисків у наших комп’ютерах. Те, що всередині нас: світ почуттів, думок, досвідів – впливає на матеріальний світ. Через тіло думка і почуття художника переходить на струни скрипки чи в контур скульптури. Почуття веде пензлем лінію по полотну. Ніжність і спокій залишають плавні обриси, гнів та тривога вибухають стакато напружених секундакордів. І так само відбувається з усім простором навколо, навіть у першу чергу – з ним. Наші захоплення, закоханості – все це відбивається на побуті, на дозвіллі, на роботі, на кожному русі й на кожному подиху. І сліди залишаються на стінах наших будинків, на наших вулицях… Кожна кімната, кожне вікно, кожен герб над входом або якийсь амурчик на фронтоні стають ключами в світ чиїхось почуттів, історії та сенсів життя. Навіть спальні райони набирають неповторності своїх мешканців, то що ж казати про старовинні двори та «Старі міста»? Вони є цілими архівами доль, «тривимірними книгами», які ніколи не замінить навіть чотиривимірне кіно. Бо це не вигадка, це саме життя, ми не просто уявляємо собі якусь оповідь, а переживаємо її, бо вона торкається нас самим кольором стін квартири, де справді жили її головні герої. Історія тим і цінна, що вона не вигадана, всі події в ній мають дуже багато спільного з реальністю, і співпадіння з реальними особами зовсім не випадкові.

В Києві містичним місцем залишається Андріївський узвіз. Імення його нав’язло на зубах туристів, для більшості асоціюється з величезним сувенірним ринком, де поруч з майстрами сидять звичайні перекупники. Але навіть з усіма плямами сучасності Андріївський досі береже в собі містичний дух. Тут і Дім-музей Булгакова, і будинок під назвою Замок Ричарда, де незадоволені платнею будівельники вентиляцію зробили так, що вона виє під час сильного вітру. Тут Музей однієї вулиці, де бережливі цінителі історії місця зібрали купу різних документів про узвіз. Тут театри, тут і просто старі хати, просякнуті історією, з яких часи можна знімати шарами. Ну і як же ж не згадати про саму Андріївську церкву – дивний синтез барокової вигадливості з готичною тяглістю вгору, яку після бездарного інженерного рішення сумнозвісного Растреллі ще добудовували і перебудовували місцеві умільці, аби церква не сповзла в Дніпро. Ось уже непогане сюжетне тло. А на ньому рядками і рядками біжать історії конкретних людей: майстрів-ремісників, кустарів, митців різних штибів і просто творчих людей, видатних інтелігентів та громадських діячів та простих смертних зі звичайними матеріальними інтересами. Хтось із них знаходив своє місце під Сонцем, дивився світ з власної точки зору, хтось усе життя тягнув лямку, хтось вічно лишався незадоволеним і віддавався декадансу. І кожний невтомно й неупинно покривав місце карбами свого роману, формував шар часу, робив вклад у історичний архів на самій штукатурці, на склі та дерев’яних рамах, цеглі та бруківці на вулиці. Процес триває досі. Майстри досі виставляють свої різномасті вироби – від традиційних народних мистецтв до екзотичних форм гончарства і етнічних інструментів. Вишивка, витинання, різьбярство, ткацтво… Звичайне, кустарне та оригінальне, унікальне. Спілкування: то набурмосене і буркітливе, то світле і сповнене гумору. Конфлікти і консенсуси. Атмосфера. «Прислухайтесь, як океан співає – народ говорить», – писав Максим Рильський. Отак і тут – станеш на Андрії й слухаєш обривки фраз, наче вітер і море. Як стихії розповідають про стан Природи, так людський галас свідчить про те, як живе нині цей дивовижний конгломерат, справжня знахідка для психолога, митця і туриста.

Саме з цього створена та горезвісна «атмосфера», за якої так усі нині ганяються. Люди шукають розширення своїх почуттів, нових граней сенсу життя, наповнюють свій внутрішній простір новими елементами, з яких потім можна буде творити щось своє. Зрештою, люди шукають натхнення. Так чи інакше, кожному потрібен якийсь якір, центр тяжіння в житті. Він не залежить від географічного розташування, але залежить від простору, якщо розуміти під простором сукупність речей. Людина знаходить світ іншої людини, багаж його почуттів, розумових здобутків і підключається до нього, заходить в нього через двері його кімнати – буквально й метафорично. Ось Андріївський – це теж унікальний простір всередині Києва, який сам по собі вже є купа унікальних просторів, сповнених історіями. Історії й є складові простору. От кажуть езотерики: «Енергетика». Якщо життя є специфічною сукупністю енергій, то й людські історії сформовані енергією (як про це я казав вище). А отже й місце дійсно випромінює енергію, своїми лініями передає інформацію, яка може цілком фізично змусити щось робити – надихає. Речі не є мертвими предметами, вони заряджені енергією – власним історичним сюжетом. Отой приймач стояв у квартирі такого-то художника, ця лампа світила для самого такого-то письменника. В цьому будинку жив Булгаков, а отже й стіни його ввібрали в себе почуття й пошуки його неспокійної натури. Може, дії «Майстра і Маргарити» відбувалися в Москві, але містика роману осіла тут, на перехресті світів під назвою Андріївський узвіз.

Один мій давній друг, музикант, філософ і режисер поетичного кіно Олександр Бузулук висунув такий термін у творчості: Археологія теперішнього. Російською звучить «Археология настоящего». Тут тобі і «теперішнє», і «справжнє». =) І от саме зараз я зрозумів сенс тих слів глибше. Нема минулого, бо тільки теперішнє вміщує у собі минуле та майбутнє, вже тут і зараз, у шарах часу на стінах і предметах, зберігається все, історія людства, що жило саме тут. Археологи поділяють час на «горизонти». Так і ми можемо розкопувати «горизонти» людей минулого, не тільки чути їх голос у записах, але й бачити жести у відбитках на шпалерах, у розташуванні меблів. Ми можемо відчути сам їх характер, навчитися з їх помилок, додати їх світогляд до свого. Таким чином ми станемо багатшими, а може навіть і кращими, бо таким чином ми взагалі вчимося всьому. Але ще цікавіше, що ми долучаємося до творення свого власного шару часу. Наші думки, почуття і дії так само залишають у світі слід. Ніщо не минає непомітно. Віряни кажуть про «око боже», а я скажу про «око часу». Всі наші вчинки формують шар часу, що ляже на плечі жорсткого диску Землі. Тягарем чи крилами – залежить від нас. Великі звершення не знаходяться «десь там». Вони відбуваються в справжнісіньких і звичайнісіньких місцях, як той же Андріївський. Для великих звершень не треба палаців і храмів, досить і кімнати, най би й у спальному районі. Саме наше життя напише на їх стінах історію.

Штучний світ відмираючої європейської цивілізації при всьому своєму безглузді ще має порох в порохівницях і використовує його переважно для винищування всього живого: парків, пам’яток історії, культурних цінностей – задля того, щоб заполонити «звільнений» простір своїми недолугими дітьми: супермаркетами, ТРЦ, БЦ, ППЦ та іншими чудовиськами. Люди вже не мають права сидіти на травці в тіні дерев і дихати свіжим повітрям. Як це так?! Чого це вони?! Вони повинні сидіти в кафе, переважно – фастфуді, й насолоджуватися кондиціонованим повітроподібним газом! Ну і, звісно, приносити генералам того штучного світу – профіт. Як показує час, «цивілізатори» в пориві «розпродажу цінностей» ладні кожен квадратний метр утикати торгово-розважальними інституціями, потроху підтверджуючи безрадісну перспективу світу, де платитимуть за повітря.

Протидією такій тенденції є самоорганізація ще живих мешканців напівживих міст. В авангарді, як завжди, молодь, але до неї вже долучаються й дорослі. Бо проблема стосується кожного, і хто так просто віддасть роки життя – скільки б їх там не лишилося – на поталу байдужому сьогоденню? Як завжди, в протилежному куті стоїть (яка-ніяка) творчість, прогресивне мислення, духовність (не в значенні пєлєвінських «понтів») і активізм. Мистецький простір у разі відокремлення від громадського втрачає свій сенс, і тому митцям завжди необхідно бути в дотику з суспільством, у якому їм довелося жити. Одне з головних завдань мистецтва взагалі – форматування дійсності через перетворення людського мислення та почування. Тому мистецтву просто необхідні горезвісні «осередки», де творчі люди могли б прийти і поспілкуватися, поділитися створеним і новими досвідами.

Такий простір створила молодіжна організація «Мистецька платформа» в будинку за адресою вул. Грушевського, 4б, що в Києві. Скорочено: г4б. Замість того, щоб віддати ще один плацдарм в руки атакуючої цивілізації, молоді люди вирішили наповнити його творчістю. Вдвічі приємно, що там збираються люди, аби провести час адекватно, а не ламати дрова, випарюючи гормони. Звісно, є і свої незадоволення, мовляв, мало часу, мало місця, забагато рамок тощо, проте захід є, а значить, є можливості для подальшого розвитку. Згодом, може, і часу, і місця буде більше. Вимагати чудес від некомерційної ініціативи, де молоді люди все роблять своїми руками: від прибирання і ремонту до придбання необхідних для зимування речей – якось некоректно. Краще вже незадоволеним самим долучитися до роботи і допомогти зробити добре, а не просто фекати десь інтернетах. Наразі є ще одна класна альтернатива для молоді, можливість пристати до нормального творчого руху замість нічних клюбів і славнозвісних підворотень з наркотою, знайти місце, де метою є не пиво, а музика, вірші, якісь перформанси, до яких усі зможуть вільно долучитися. Хтось може сказати, що творчість ще не того польоту, але вона й стає “того” польоту саме в процесі спілкування, критики (звісно, що конструктивної), обміну досвідом. В будь-якому разі, краще, коли подібні ініціативи є, аніж їх нема. Так у нас принаймні залишається надія на “продовження банкету”.

Приємно спостерігати, як місцина, і без того повна історії та містики старовини на стінах, набирає нового життя, до того ж не просто утилітарного руху, а чогось душевного, може навіть у чомусь – духовного. Будинок стає каструлею, де заварюється бульйон нових творчих досягнень, нових досвідів. Це справжній ундергрюнд, і є всі шанси на те, що щось із того підземелля виросте. А також приємно, що саме молодь береться все підіймати, організовувати собі місце під Сонцем, а не скиглить на кухнях про несправедливість життя.

Зазирнути в новий творчій простір допоможе певний відеоматеріал, відзнятий на крайньому літературно-музичному вечорі, вперше за час існування г4б проведений у приміщенні.

Наталя Мазикіна: Посуд – це річ, якою користуються щодня під час прийняття їжі, тому він має безпосередній вплив на здоров’я. Я більше за все люблю робити саме такий посуд, який би приносив радість під час обіду, адже це впливає на настрій, а отже й на здоров’я. Щодо форми, то в майстерні я достатньо тренувалася, зараз уже не дуже замислююся над нею, більше думаю про… духовний аспект виробу. =)

Коли наполегливо шукаєш – обов’язково знаходиш. А інколи цікаві знайомства починаються витягатися, як та нитка з клубочка. Отак із гончаркою Наталею Мазикіною мене познайомив герой попереднього інтерв’ю Сергій Казьмін. Він розповів, що вона навчилася гончарству під час тривалого перебування в Японії, працює в тамтешньому стилі, а тому цікавість подвоїлася. І от якось на Андріївському узвозі ми зустрілися й познайомилися вже особисто. Наталя дійсно довгий час подорожувала Китаєм і Японією, в Японії навчилася гончарству і побувала на багатьох виставках і ярмарках. Знає китайську і японську мови, випускниця Інституту іноземних мов з дипломною роботою з історії китайських ієрогліфів, людина, з дитинства знайома з мистецтвом.

Гончарство, як відомо, мистецтво космічне. Як деміурги ліпили людей із глини, так і гончар перетворює безформну глину на дивовижні вироби, надзвичайно корисні в побуті. У кожної цивілізації свої підходи до гончарства, залежно від рівня розвитку технічної думки, а також світочуття. Східні цивілізації, на відміну від Західних, зберегли тонке почуття Природи в собі, й це позначилося на підходах до різних мистецтв. Японці піклуються більше про внутрішню поверхню своєї кераміки, а зовнішню залишають максимально природною – с камінчиками (японська глина має в собі такі) та нарочито недбало вкритою поливою. Незвиклому українському оку одразу здається – «неохайно». А вже потім за тим проступає вся тонкість задуму. Японська кераміка з рук майстра виходить легенькою, витонченою, сповненою відношення. Вона дуже відрізняється від ширужиткових керамічних наборів у супермаркетах, зроблених шляхом пресування замість «викручування». Її наявність на кухні вже якось впорядковує простір, змушує посуд та інші предмети вишикуватися відносно таких естетично продуманих сусідів.

Історія складається з двох частин – класичної текстової та відео, де можна прослідкувати за роботою Наталі очно. Бо обмежитися розповіддю та фото про таке мистецтво було б злочином, оскільки краще бачити, як крутиться гончарне коло, і з-під долонею майстра народжуються справжні речі.

Перша розмова сталася на Андріївському, у доволі спекотний вихідний день, коли навкруг було багато народу, вулицями мандрували химерні істоти в балахонах (як виявилося потім – протестуючі з якогось авангардного театру).

Майстриня за роботою

Розкажіть, як Ви захопилися гончарством і як Ваша доля пов’язалася зі східними мовами.

З дитинства я любила щось малювати, робити руками, багато займалася в художній школі, а також із семи років вивчала китайську мову. Так вийшло, що зайняття мистецтвом і вивчення східних мов відбувалися паралельно. Скільки себе пам’ятаю, вдома завжди було багато книжок з фотографіями Японії, ієрогліфами…

Виходить, у вас це «сімейне захоплення»… =)

Так. Мама дуже цікавилася східною культурою, особливо японською, також і китайською. Звичайно, що це передається до дітей, так передалося й мені. З дитинства я чула багато японської музики, японських пісень.

Мабуть, із мовою Ви вбирали й філософію?

Можливо. В дитинстві, скоріш за все, філософія передавалася несвідомо, йшло певне накопичення інформації…

Наскільки я знаю, ієрогліфічне письмо дуже тісно пов’язане з особливістю мислення тамтешніх народів, тому, мабуть, сама мова вже якось структурує мислення.

Це так. Ієрогліфи взагалі дуже цікаві. Моя дипломна робота була якраз присвячена походженню китайських ієрогліфів, я дуже любила його досліджувати, мені й досі цікаво зазирнути в словник, аби побачити – яке має походження те або те слово. Ієрогліф має самостійне, часто дуже глибоке, значення, тобто, це не просто значок для запису звука, і кожний ієрогліф має власну історію.

Чому саме Японія?

З дитинства я бачила багато японських книжок з мистецтва. Мені воно завжди дуже подобалося, особливо підібрані кольори, так що склалася така асоціація, що Японія – найкраще місце для вивчення декоративно-прикладного мистецтва. Дуже хотілося навчитися там чомусь у мистецтві. До гончарства я прийшла вже там. Бачила багато гончарних виробів, там дуже гарні глини, гарні глазурі, відчувається глибина і кольору, і форм. Здавалося б – простий колір, але в ньому відкривається дуже багато відтінків… Ще гончарство дозволяє не вибирати між формою та малюнком, ти можеш займатися й тим і тим – створити форму, а потім на ній щось намалювати. Можна з безформної глини створити виріб, який сама задумала. =)

Навчалася я в старовинній майстерні Окуда з історією вже понад 150 років. У приміщенні її збиралося не одне покоління майстрів, на час мого навчання їх було 10 і в них було чому повчитися. Саме те місто було здавна великим керамічним центром з великим скупченням майстерень. Мені порадили навчатися саме в таких місцях. Думаю, мені пощастило знайти саме те. =)

В малюнках Ви дотримуєтесь певного канону чи просто фантазуєте?

Покладаюся на почуття. В одні часи хочеться робити таке, в інші – інше. Поки я перебувала в Японії, мені хотілося робити малюнки з квітами, зараз мені цікаво малювати листя, птахів… Думала, чому саме так. Мабуть, це залежить від особистого стану, віку… Коли вік весняний і весняний настрій – хочеться квітів, а от зараз уже літо, тому хочеться листя й пташок. =) Ще мені дуже подобається малювати дерево. Дерево – старий символ. І в сінтоїстських храмах Японії обов’язково є дерево, і у нас, в Києво-Печерській лаврі, є старовинне дерево, та й взагалі на Україні здавна існують обряди прикрашання дерева, водіння хороводів навколо нього, дерево слугувало місцем зустрічей. От зараз мені подобається малювати дерево, на якому збираються птахи, тобто дерево як місце, яке збирає довкола себе.

Наскільки відрізняються техніки гончарства на Заході й на Сході?

Технік існує дуже багато. У самій Японії характер гончарства залежить від місця вироблення, навіть від майстра. Бувають такі тонкощі навіть, як замішування глини в основному правою чи лівою рукою. Мій вчитель, пан Окуда, родом із західної Японії, але він подорожував і навчався також у східній, в Кіото, та ще в інших місцях. Тому можна було багато почути про різні способи гончарства. Після повернення в Україну я побачила різні відмінності в тутешній техніці. Наприклад, в Японії дуже багато засобів для того, щоби зробити форму гладкою зсередини, а в Україні навпаки – більше способів обробки зовнішнього боку. В Японії якраз не дуже звертають увагу на зовнішність виробу. Мабуть, це залежить від народної психології, східні люди звикли підвищувати себе зсередини, а от на Заході… ну, не скажу, що навпаки, але…

Ну чого ж, і таке маємо. =) А наскільки відрізняється відчуття мистецтва?

В Японії дуже цінують красу природного матеріалу. Якщо в глині присутні якісь камінчики або природні відтінки кольору – це дуже цінується. У нас же віддають перевагу тонкому і складному орнаментуванню. В Японії теж так малюють, але вже по фарфору. Самі японці вважають, що європейці більше люблять сам малюнок на кераміці, а вони полюбляють безпосередньо фактуру матеріалу.

Чи є в гончаря прагнення створити шедевр, виразити таким чином рівень майстерності?

Є майстри, які прагнуть великих висот, але я поки що роблю те, що мені подобається, що приносить задоволення. Мені хочеться, аби в роботу була вкладена душа, і щоби вона радувала людей навколо, приносила якесь тепло. Посуд – це річ, якою користуються щодня під час прийняття їжі, тому він має безпосередній вплив на здоров’я. Я більше за все люблю робити саме такий посуд, який би приносив радість під час обіду, адже це впливає на настрій, а отже й на здоров’я. Щодо форми, то в майстерні я достатньо тренувалася, зараз уже не дуже замислююся над нею, більше думаю про… духовний аспект виробу. =)

Ви творите на колі?

Так, мені дуже подобається робити на колі, в цьому відчувається щось космічне.  Багато сузір’їв утворюється за рахунок спірального руху, і в гончарстві відбувається схожий процес – за рахунок обертання на колі глина витягується, буквально на очах народжується нова форма. В цьому дійсно є щось космічне, воно дуже приваблює, навіть затягує. Важко розказати словами, тут варто самому спробувати й відчути. =) Люблю працювати під музику. Робота і музика дуже взаємопов’язані, відчувається вплив музики на настрій, на організм, а отже – й на малюнки, на гончарні вироби… Музика – дивна річ, вона не має форми, яку можна побачити, але при цьому наповнює почуттями. Я не вмію грати на музичних інструментах, але тих, хто вміє, і хто працює для створення настрою в людей – дуже поважаю і вважаю, що це дуже важливо.

А що слухаєте, якщо не секрет?

Довгий час я цікавилася різними фольклорами, зокрема фольклором Південної Америки, індіанців з гір Анд. В Японію часто приїжджали гурти з Еквадору, слухала їх вживу. Під час виступів від них поширювалася дуже природна, натуральна енергія.

Відео знімали в гостях у Наталі. Її майстеренька розмістилася прямо на лоджії 7-го поверху, обпікати вироби Наталя їздить у гончарну майстерню на Подолі. Спілкувалися вдвох із Дружиною Тетяною, здебільшого питання ставила саме вона, оскільки я був набурмосено зайнятий важливою операторською роботою =Р Отож, зустрічайте першу справжню передачу на проекті “Ноос”. Музикою я обрав записи класичних композицій для флейти сякухачі у виконанні Володимира Лазуткіна.