Апанасенко Геннадій Леонідович, нар. 22 листопада 1935 року. В 1959 році закінчив Військово-морський факультет Воєнно-медичної академії ім.. С.М, Кірова. У 1970 р. закінчив ад’юнктуру при кафедрі фізичного виховання і лікарського контролю тієї ж академії. Кандидатська дисертація (1970) присвячена питанням організації після похідного відпочинку особового складу підводних човнів (режим руху, стан функцій і т.ін.). З 1970 по 1979 рр. служив у ВМА ім. Кірова на кафедрі фізіології підводного плавання і аварійно-рятувльної справи – профільній кафедрі підготовки військово-морських лікарів (начальник – профю Сапов Іван Акімович). Брав участь у автономних походах підводних човнів і надводних кораблів ВМФ. Захистив докторську дисертацію в 1975 р., тема – «Фізичний стан і професійна працездатність підводників». В 1979 році, після звільнення в запас переїхав до Києва, де очолив відділ в НДІ медичних проблем фізичної культури (1979-1980), кафедру лікарського контролю і ЛФК Київського медичного інституту (1980-1990). У 1990 році підготував (за завданням Міністерства охорони здоров’я України) кваліфікаційну характеристику по спеціальності «лікар-валеолог», котра у 1991 році була реалізована у вигляді вступу нової медичної спеціальності «лікар-санолог». У 1992 р. організував при Київському інституті удосконалення лікарів (нині – Київська медична академія післядипломного навчання ім. П.Л. Шупіка) кафедру спортивної медицини і санології, котру очолює досі. З 1996 року – ведучій науково-популярної телепрограми «Планета здоров’я» (телеканал «Інтер») Докладніше - натисніть на фото

Все починається з голови.

Ось просте і самозрозуміле твердження, що нам необхідно нарешті зрозуміти. Воно стосується всього людського, в тому числі й такої всім обридлої теми, як здоров’я. Всі звикли, що матеріали про здоров’я завжди відгонять нудливістю, а в останній час ще й щедро приправлені параноїдальним духом «теорії змов». Хотілося б зробити інакше…

Що таке здоров’я? – Це капітал. І як можна капітал розтринькати за два дні, а потім опинитися в калюжі, так і здоров’я можна розтратити замолоду, а потім перетворитися на підперту палицею людинку, як на картинах Далі. Капітал можна також примножувати, і це надає можливість купувати на нього більше. Але спочатку треба зрозуміти, що здоров’я – то не просто відсутність хвороби.

Що для людини є капіталом відносно самого її життя? Сила, здатність робити щось: задовольняти потреби, здобувати насолоди.

Фактично – можливість виконувати свої біологічні та соціальні функції. Міра цієї можливості й буде кількісною характеристикою вашого капіталу – здоров’я. До цієї думки нас підводить професор Геннадій Леонідович Апанасенко, лікар-санолог, голова кафедри спортивної медицини і санології Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупіка. Українцям він також відомий як ведучий науково-популярної передачі «Планета здоров’я» на каналі «Інтер». Пан Геннадій вже давно займається вивченням проблеми здоров’я в суспільстві, підходить до неї як з боку вченого-медика, так і з боку соціокультурного, визначаючи, що так чи інакше, але рівень здоров’я напряму залежить від нашого мислення, а не рівня медичного обслуговування. Тобто є цілком собі наукове обґрунтування того, що здоров’я наше також починається з голови. У бесіді з професором я дізнався, як можна легко виміряти рівень здоров’я людини без надзвичайної апаратури та після невеликої підготовки навіть волонтеру, в чому полягає механізм здоров’я на клітинному рівні та за допомогою чого саме можна свій рівень здоров’я підняти.

Г.Л. Апанасенко: Ті зміни в біологічній природі української популяції, які ми знайшли, і яких, окрім нас, більше ніхто не бачить, призводять до вимирання нації. Якщо ми не зробимо потрібне, то до 30-го року нас залишиться близько 25 мільйонів, а далі – ще менше. Найголовніше – це те, що цього всього не бачать люди, які приймають рішення. В їхніх колах закріпилася думка, що у разі, як ми поліпшимо рівень лікувально-діагностичної роботи, лікувальної роботи, то зможемо подовжити час життя пересічного українця. Це суцільна маячня. Існує багато робіт, у тому числі й українських, які свідчать, що соціальний інститут, який ми називаємо  охороною здоров’я, насправді дуже мало впливає на захворюваність і смертність. Найголовнішим фактором є той рівень, на якому живуть люди, в яких умовах вони живуть і якого способу життя дотримуються. Кажучи про спосіб життя, мало хто задумується, що він залежить від способу мислення. Це лежить поза впливом наших керівних структур. А залежить спосіб мислення від духовності людини, від розуміння, для чого ти прийшов у світ і що залишиш після себе. Тому акцент на сомі, тілі, на фізичній складовій життя – невірний, він нічого нам не дасть.

Ми провели дослідження і обґрунтували теорію і методику оцінки рівня індивідуального здоров’я. Ми побачили, що висока захворюваність та смертність пов’язані з поганою роботою майже в кожного українця «акумуляторів» у клітинах. Акумулятори – це мітохондрії. Все на світі робиться із затратою енергії. Є енергія – система працює добре, немає енергії – система працює погано. Використовувані в охороні здоров’я діагностичні прийоми не здатні визначити це! Можна зробити це тільки за допомогою наших метод. Ми публікували інформацію як у професійних виданнях, так і в загальних ЗМІ – ніякої реакції! Деякі професіонали несерйозно ставляться до наших знахідок. Я доповідав у Академії медичних наук – у принципі, схвалили, вважили роботу цікавою і перспективною, але, нажаль, достатнього акценту не зробили. Люди не розуміють і не реагують.

В чому суть методи.

Після закінчення Військово-медичної академії я працював з підводниками та водолазами, тобто молодими і здоровими хлопцями, що були спеціально відібрані для служби на підводних човнах і роботи водолазами. Я відповідав за безпеку їх здоров’я при всіх умовах, котрі їм доводилося проходити. Для ілюстрації, наскільки раніше українська нація була здоровою: мені довелося працювати у школі водолазів у Херсонесі (м. Севастополь), й 80% з усіх водолазів-глибоководників складали українці. Тобто, це були найкремезніші хлопці, котрі витримували не тільки фізичні, але й психологічні навантаження. Ані азіати, ані кавказці туди практично не потрапляли. Ось 80% українців, 15 – росіян і 5 білорусів та прибалтів. Тобто генетично українська нація могутня, але за 20 років сталося багато подій, які також укладаються в ту наукову картину, котра привідкрита роботами нашої Академії наук. Є фундаментальні роботи, які свідчать, що на ці мітохондрії, акумулятори, діють найрізноманітніші фактори: фізичні, хімічні, психологічні – всі вони діють тільки одним чином – погіршуючи діяльність мітохондрій. Є один-єдиний фактор, що впливає на них позитивно – рухова активність, до того ж особлива рухлива активність: не гирі, не штанга, не бокс – вони не здатні поліпшити діяльність мітохондрій. Тільки так зване «аеробне навантаження». Показником ефективності аеробних механізмів енергоутворення є максимальне поглинання кисню.

Леонардо да Вінчі - Студія черепу

Є стан під назвою «гіпоксія» – стан нестачі кисню. Переважна більшість патологічних процесів, хвороб – зрештою обертаються гіпоксією, нестачею кисню у тканинах. Кисню нема – закінчується життя. В медичних вузах проходять тему «гіпоксія» на кафедрі патофізіології. Для демонстрації беруть банку, під неї поміщають мишку, відкачують повітря – мишка гине. У нас (у Військово-медичній академії – прим. ред.), оскільки ми готували лікарів для забезпечення водолазних спусків, необхідно було побачити це наочно, і навіть випробувати це на собі, оскільки гіпоксія є дуже частий стан у водолазів, найчастіша причина загибелі. Практичні заняття у нас відбувалися дещо інакше. У стан гіпоксії вводилися курсанти. За допомогою маски вони підключалися до системи подачі повітря, де також знаходився балон із гіпоксичною сумішшю. Курсант писав на аркуші паперу підряд своє прізвище, і коли його непомітно переключали на дихання гіпоксичною сумішшю, за деякий час замість прізвища на папері з’являлася пряма лінія. Це означає, що людина знепритомніла. Одна-дві секунди, і його знову переключали на нормальне повітря, і він знову продовжує писати: «Петренко-Петренко…» Багато занять відбувалося раніше, але тільки я звернув увагу, що час між ввімкненням суміші та втратою свідомості в різних людей – різний. Оскільки до цього я вже мав освіту спортивного лікаря, то зрозумів, що явище пов’язане з аеробними системами енергоутворення. В подальшому перед викликанням стану гіпоксії ми стали вимірювати максимальне споживання кисню. Вийшла чітка залежність. Врешті-решт, я переконався, що стійкість організму до найрізноманітніших впливів залежить від ефективності діяльності цих акумуляторів – мітохондрій.

Виникає питання – як застосувати це все на практиці. Я розробив дуже просту систему, доступну для розуміння і виконання будь-якому освіченому волонтеру, звісно, після невеликої підготовки, не кажучи вже про медичну сестру. Показники дуже прості, коли я демонструю систему на різних форумах, у залі розчаровано позіхають – ну не можуть ці показники характеризувати здоров’я, інша річ, коли показую наступні слайди: системи, запропоновані Європейською асоціацією кардіологів (European society of cardiology), там і глюкоза, і холестерин, тригліцерини, фібриногени і таке інше. А в мене цього всього нема, тільки: зріст, вага, життєва ємкість легень, динамометрія, пульс у спокої, тиск у спокої й час відновлення пульсу після двадцяти присідань за тридцять секунд. 10-12 хвилин займає виконання всіх процедур.

М.Х. – Звичайна процедура спортдиспансеру.

Г.А. – Так, але алгоритм обробки даних зовсім інший! Якщо у кардіологів алгоритм «норма/не норма», у нас  визначається, як виражені дві надзвичайно потужні фізіологічних закономірності, пов’язані з апаратом мітохондрій. Перша закономірність: розширення функціональних резервів – чим більше потужність мітохондрій, тим більший резерв. Життєвий об’єм легень, віднесений до кілограму маси тіла, і динамометрія кісті, віднесена до кілограму маси тіла. Ось два індекси, що дають інформацію про резерви. Друга закономірність (про яку взагалі мало хто знає, окрім спортивних лікарів): чим більш потужний апарат мітохондрій, тим економніше підтримання функцій і в спокої, і при дозованому впливі. Пульс, помножений на систолічний артеріальний тиск, показує систолічну роботу серця. Чим вона менша у спокої, тим потужніший апарат мітохондрій. Другий показник: час відновлення пульсу. Вимірюють пульс до навантаження, роблять присідання, і потім за секундоміром визначають час до його відновлення. Є ще третій показник, відношення росту тіла до маси. Ось ці три показники роблять систему більш інформативною, не кажучи вже про дешевизну, і в мене є тисячі досліджень, які свідчать на користь.

Чому я кажу, що популяція на грані вимирання? Я взяв 800 здорових чоловіків у віці від 30 до 59 років. Мужики ніяких скарг не мають, здорові! – ходять на роботу, п’ють пиво, курять і таке інше. Пропустили їх через велоергометрію, виявилося, що в тих, хто відноситься до низького рівня здоров’я, 38% мають приховану форму ішемічної хвороби серця, у тих, хто відноситься до рівня нижче за середній – 30%, далі йде середній, вище за середній і високий рівні. Так от, вище за середній і високий – «безпечна» зона здоров’я. Але таких усього 1% серед усього населення України, а от низького і нижче за середній – 80%. Тобто нація хвора! Необхідно терміново робити якісь заходи, щоби змінити відношення людей до власного здоров’я. Втовкмачити пересічному українцю думку – далі так жити неможна! Реформа охорони здоров’я ні до чого не приведе! Страхова медицина ні до чого не приведе! Це проблема всієї держави. В мене є «Проект державної програми протидії депопуляції в Україні», вона опублікована, я надсилав її усім, від Президента до міністра охорони здоров’я – на неї ніхто не реагує. У тій програмі дуже мало власне медичних проблем, в основному це проблеми загальнодержавні. Може здатися дивним, але на першому місці в програмі стоїть пункт «радикальна зміна інформаційного простору». Тому що наші діти, наші молоді люди живуть так, як їм підказують ЗМІ. А так жити неможна. Стратегія охорони здоров’я повинна полягати в «управлінні здоров’ям», оскільки в нас є критерій, котрий дає змогу кількісно оцінити об’єкт, то ми можемо ним управляти. На основах, на яких заснована нинішня охорона здоров’я, де здоров’я характеризується відсутністю хвороби, управляти здоров’ям неможна, можна управляти тільки хворобою. І вся охорона здоров’я управляє хворобою, а не здоров’ям. Ось таке.

…

Леонардо да Вінчі - Студія скелету

Якщо пам’ятаєте, шановні читачі, раніше була опублікована бесіда з професором Олександром Костенком, де він пояснював, чому саме мислення і ніщо інше не зможе змінити на краще суспільну ситуацію в Україні. Бесіда з професором Апанасенко показує нам ще один бік справи, коли від нашої з вами свідомості залежить ще й здоров’я – наше і національне. Отже раз за разом ми отримаємо докази твердження, що тільки культура може зрушити з місця ті вічні проблеми, що тиснуть нас із вами, тільки власне зусилля волі може змінити життя на краще, і ніхто, крім тебе самого, здійснити це зусилля не зможе. Все починається з голови, і допоки в голові потопаючого не засвітиться лампочка, руками він не запрацює.

Іронічно і показово, що якраз після бесіди з Геннадієм Леонідовичем, я спостерігав за проїжджаючими на перехрестях водіями, і бачив, як вони, їдучи, примудряються ще палити або їсти якісь собі горішки. Тобто, у погоні за комфортом людина втрачає своє здоров’я через, пардон за каламбур, нерухомість, а при цьому додає собі проблем палінням і вживанням нездорової їжі. Іронія полягатиме й у тому, що ті самі люди, які на контраргументи щодо повального автомобілізму зневажливо кидали «мені зручно, а все інше не має значення», будуть потім жалітися, як зручність обернулася для них розбитістю тіла: хворобами серця, хребта, систем дихання і травлення тощо. Прозора логіка зазвичай закрита від нас егоцентричним бажанням задоволень, але ж на них іде так багато капіталу, свавільно потім не відновлюваного, що зрештою більшість мешканців великих міст опиниться «у разбитого корыта», за межею фізіологічної бідності. Люди засуджують марнотратство, хоча самі займаються ним на кожнім кроці. Люди засуджують загальну дурість, не помічаючи власної.

Ми шукаємо задоволень і можемо знайти їх у різній формі. Проте до нездоров’я призводять саме прості способи, створені для лінивих або обмежених людей.

Ми шукаємо задоволень і можемо знайти їх у різній формі. Проте до нездоров’я призводять саме прості способи, створені для лінивих або обмежених людей. Відсутність поваги до себе, якихось високих прагнень зрештою призводить до філософії «не, ну надо ж в этой жизни как-то убиваться!» Можна зануритися в роздуми про приховане тут прагнення до смерті (танатос), але результат психоаналізу буде простіший – лінь прикладати силу до побудови свого щастя. А також обмежене бачення життя, де випадають з поля зору відмінні від дешевих і доступних способів задовольнитися цілі. Тож якщо ви маєте вищу освіту, непогану посаду, але при цьому нехтуєте власним здоров’ям, а то ще й шкодите ближньому своєму, – не набагато ви відрізняєтеся від тих, хто «убивається» при сакраментальних кіосках. Так, нині через рекламу відбувається страшна підміна цінностей. Паралелі проводяться між дружбою та пивом, пивом/горілкою та спортом (навіть у журналі «Men’s Health» при всіх їхніх матеріалах про здоровий образ життя, харчування, чомусь атрибутами мужності декларуються пляшки), соціальний статус закріплюється фаст-фудом, напоями на ароматизаторах тощо. Але на те нам і даний інтелект, щоб відрізняти правду від брехні. Задумайтеся, якщо вашу дружбу з іншими закріплює тільки пиво, то наскільки і чи насправді ті люди вам друзі? Як ваш образ поліпшиться від харчування в фаст-фуді, й чи допоможе це вирішити ваші проблеми?

Мова йде про народ, про українську націю, але народ починається з кожного з нас, і тільки коли кожний сам почне думати і діяти, керуючись здоровим глуздом, а не свавіллям та ілюзіями, тоді й народ стане здоровішим в цілому.

А ще, шановний читачу, от прямо зараз відійди від монітора і поприсідай, покрутися, розімни спину, ноги. Тіло людини створене рухатися. Чому тіла тигрів і гепардів завжди гарні? – бо вони постійно рухаються. Чому гімнасти і гімнастки викликають захоплення? – бо вони рухаються. Рух – життя, рух – краса, і відомо це було ще в Елладі, відомо це й зараз адептам йоги та філософії східних одноборств, зокрема – спортсменам з ушу. Рух дає нам щастя і змогу знайти ще більше позитивних емоцій. Здорова людина – багата людина, а хто не хоче бути багатим?

Сайт професора Г.Л. Апанасенка: http://apanasenko.at.ua

Олександр Костенко: Соціальна культура громадян як ключ до виходу суспільства із кризи

Пристрасті за Андрієм from xsimko on Vimeo.

S.T.A.L.K.E.R. - New year in Chernobyl

Для геймерів і просто комп’ютерних гравців уже давно відома серія ігор під назвою S.T.A.L.K.E.R. (студія GSC) Її довго розробляли, довго чекали, і зрештою, сяк-так отримали. Сюжет ігри багато в чому взятий з повісті А. і Б. Стругацьких «Пікнік на узбіччі» («Пикник на обочине»), а також зі знятого за мотивами книжки фільму Андрія Тарковського «Сталкер». Лишень тільки дія перенесена в омріяну багатьма загадкову Чорнобильську Зону відчуження. Так і ближче, і наочніше. Окрім того, легенди про тварин-мутантів і покинуте місто Прип’ять стимулювали всілякі ходи фантазії. В самій грі сюжет був з якихось причин реалізований дуже бідно. Потужна закрутка, розвиток подій, нагнітання обстановки, а потім усе вибухнуло в дещо банальний пшик. Кінцівка настільки прямолінійно розставила крапки над «і», що від захоплення й ентузіазму лишилося розчарування майже гірке. Бо ж я стільки часу витратив на занурення у цей світ, просякнутий дивовижною атмосферою загадковості, а зрештою все отак бездарно закінчилося. Образа. Однак, лазійки для фантазії все ж таки лишилися, і попри заточену під американську аудиторію розв’язку історії, можна було задуматися про природу усіх подій. Як «О-сознание» підімкнулося до «ноосфери», що таке ця «ноосфера» в інтерпретації ігрового універсуму, яким же все ж таки чином втручання у настільки глибокі шари світу вплинуло на утворення аномалій. Тобто, зусиллям волі можна розкрутити загадку Зони заново, вивести її на рівень універсуму Half-Life чи навіть Fall Out.

Погано було в «Тінях Чорнобиля» не побачити жодного слова подяки Аркадію та Борису Стругацьким, котрі, власне, придумали все, що є в універсумі S.T.A.L.K.E.R. І сама Зона, і Моноліт у ролі Здійснювача бажань, і аномалії, і навіть «хабар» – все це було в «Пікніку». Фанати гри, благо, це швидко зрозуміли, тому багато хто взявся прочитати твір видатних фантастів-гуманістів і подивитися потужний фільм Тарковського. І на форумах часто присутні присвячені цій темі гілки. Тому, де-факто подяка виражена, де-юре – ні. Тому певний осад усе ж таки залишається, хоча навряд чи сам нині з двох братів живий Борис Натанович надто через те переймається, скоріш навпаки – приємно, що в молодому народі тема «Пікніка» освіжилася. Звісно, що сюжет не був просто перенесений у Зону відчуження, додалися мутанти і хвилі мутантів після «викидів», таємні лабораторії тощо. Ну, а на цій модифікованій заквасці розквітли вже й угруповання, що між собою то дружать, то воюють, то взагалі не звертають одне на одного уваги. Утворився такий ось універсум, де ти перетворюєшся на шукача пригод у суворих, ворожих умовах навколишнього середовища.

Стало мені цікаво, а в чому, власне, успіх гри? Чому так затягує її атмосфера, і змушує заплющувати очі на всі недоліки технічної і сюжетної складової, вперто лазити по потороченій місцині, досліджувати темні будівлі, повні пасток і ворогів, носити на собі артефакти і слухати анекдоти в компаніях ботів, що починають сприйматися як справдешні «мужики»? Сам потрапив під магічний вплив ігрового світу, і багато вечорів із насолодою проводив у тактичних міркуваннях і розв’язуванні головоломок. Чи то тяга до реалізації архаїчних інстинктів, що штовхають шукати пригод, можливості продемонструвати хоч би собі здібності з виживання? А чи можливість спустити гнів не на банальній груші, а на головах блукаючих бандитів? Важко сказати. Тут іще додається такий цікавий факт, що на багатьох людей іграшка справила вплив справжнього художнього твору, тобто надихнула в реальності братися за «дослідження» покинутих або загадкових місць навкруги, а також удосконалювати власні здібності у виживанні. Серед фанатів гри є не тільки різновиди новітніх сталкерів (дігери, індустріальщики), але й страйкболісти, рольовики та інші представники субкультур них течій. Іноді всі названі іпостасі може вміщувати одна людина.

Міфологія

FFVIII

Зазвичай левова доля успіху якоїсь гри є звертання до нашої з вами «підкірки», тобто психічних архетипів й інстинктів, що передавалися з покоління в покоління протягом тисячоліть відтоді, як людство стало на дві з чотирьох. Кожна гра є сюжет і простір (універсум), який визначає сюжет. Можна сказати, таким чином, що гра – це також оповідання, міф або казка. Є класний аналіз із такої «міфічної» точки зору для Final Fantasy VIII. Однак, S.T.A.L.K.E.R. є далеко не Final Fantasy, тут зовсім інша композиція та інші посилання. Якщо «Фантазія» тримає людей за рахунок сюжетності, послідовності дій у місіях, то «Сталкер» підкупає самим геймплеєм, процесом. Тут головна лінія сюжету ніби відходить на тло, поки вторинні квести, пов’язані з безпосередньою взаємодією «з іншими сталкерами» і дослідженням аномалій захоплюють своїм процесом.

Сприснути маскулінність.

Мабуть, із часів війни в Афганістані сформувався такий собі еталон маскулінності на території СНД. Справжній «мужик» обов’язково має (або мав справу) з ВДВ, спецназом, флотом або іншими військовими інститутами (але не службами безпеки, зауважте), він уміє майже все робити своїми руками, суворий, скупий на емоції, але при цьому має глибоко філософський світогляд, добродушний. Також надзвичайно цінується «чоловіча дружба». В принципі своєму, еталон не такий уже й поганий, коли тільки його послідовники не перетворюються на домашніх тиранів чи косніють розумом, стаючи неповороткими рубаками інтелекту. Так от, середовище сталкерів у грі дає можливість зануритися гравцю саме в таку атмосферу, що допоможе йому розрядити свої маскулінні позови. З іншого боку, це не заважає грати в S.T.A.L.K.E.R. й дівчатам. Мабуть, вони теж розряджають там свої маскулінні позови. На фоні небезпек зовнішнього світу, сталкерський табір стає надзвичайно приємним місцем, де можна віддатися еталонним чоловічим розвагам: байкам, анекдотам, історіям з життя, філософським ескападам і просто спогляданню вогнища у компанії собі подібних. Таким чином задоволення від виконаної роботи в Зоні утрамбовується шикарним післясмаком.

Експедиція у відоме.

Раніше в такі місця селили демонів, привидів або чудовиськ, потім, у набагато більш секулярну епоху, залишилося тільки відлуння тих первісних страхів, змішаних з допитливістю.

Є особлива привабливість покинутих будівель – житлових і технічних споруд, що вийшли з ужитку. Старі цехи, склади, будинки, залізничні станції і депо, естакади мостових кранів, підвали, горища. Дігери облюбували собі підземелля, індустріальщики зайнялися техногенними просторами. Будь-яка загадкова діра приваблює людей. Раніше в такі місця селили демонів, привидів або чудовиськ, потім, у набагато більш секулярну епоху, залишилося тільки відлуння тих первісних страхів, змішаних з допитливістю. Але відлуння доволі сильне, бо штовхає певний відсоток молоді займатися сталкерством або навіть дігерством. Для тих, хто цікавився таким ще до випуску гри, S.T.A.L.K.E.R. став справжнім комп’ютерним маніфестом, свого роду Біблією користувача, перекладеною з мови старих фантастів і адаптованою до сучасних реалій. Отут і ключ – цікавість була і раніше. Можливо, комусь у дитинстві доводилося цікавитися, «а що ж там, за цими сараями/підсобними приміщеннями/трубами/арматурами?» І тоді перелізти за паркан і довідатися, «що» ж там усе-таки є. Здобуті знання вважалися за визначенням важливими і вагомими. Такими вони вважаються і нині, хоча з точки зору доцільності ті знання не мають особливої користі. Тобто, з площини практичної вони переходять у чисту таку естетику, яка народжує в душі особливі почуття. Ми знаємо, що шестилапа двоголова тварюка з-за рогу в якомусь колекторі не вистрибне (але архаїчні почуття обов’язково «тихо про себе» її туди посадять), тому насолода асоціюється тепер з атмосферою місця: незвичним простором, його химерними елементами – соляними сталактитами поруч із трубами і кранами, струмками підземних річок під ногами і химерних природних малюнках на стінах.

По той бік цивілізації.

Потойбіччя цивілізації ближче, ніж здається

Ми звикли до цивілізації. Міста більшають, села меншають, і людина опиняється в такій собі склобетонній сфері, де все діє за зрозумілими з дитинства техногенними законами, створеними людиною власноруч. Активна діяльність утворює навколо людини стіни практицизму, коли все має визначене і широко відоме застосування, коли в середовищі майже не лишається місця таємничості, загадковості, якогось простору для думки. А сталкерське світопочуття (можна сказати, «архаїчне» світопочуття) вимагає від світу навколо таємниці, загадки, випробовування інтелекту та фізіології. Допитливість шукає собі простору, який можна створити принаймні у віртуальному середовищі. Коли немає змоги вирватися за межі буденності фізично, то хоч фантазія, розігнана відеогрою, дасть змогу відчути себе первісним мисливцем, що стоїть перед громадою незнайомого і небезпечного, але від того до біса цікавого Всесвіту, який він має твердий намір пізнати. Душа (принаймні, чоловіча) жадає собі Зони, жадає знаку питання в тисняві великих міст.

Але варто сказати, що визначеність, стабільність і нудьга цивілізації – ілюзорні. Саме сталкерство доведе нам, чому. Людський світ існує в Природі, й нікуди від неї подітися він не може. Природа, наскільки би пізнаною вона не була, залишається великою загадкою, бо окрім її елементів, вивчених людиною за допомогою всіх природничих дисциплін (та й те – не остаточно), існують зв’язки між цими елементами, різновидів яких – безліч, і вони міняються протягом часу. Ці взаємодії унікальні для кожної точки простору-часу. Тобто, зі звичайних і знайомих речей можуть утворитися незвичайні та незнайомі обставини. У вивченні обставин, історії речей, і полягає сталкерологія. Саме тут сталкерське світопочуття знаходить собі таємницю, знак питання. Нам відомі речі, але завжди невідомими залишаються обставини. Якщо людину міста взяти і виставити за межі зони комфорту – вона миттєво опиниться в Зоні. Бо Природа для неї, вибачте за каламбур, – темний ліс, і тому все навколо повне таємниці та загрози. Та людина, можна сказати, опиняється сам на сам зі свавільним рухом Природи, що їй видається за хаос. Саме тут, у центрі стихії, випробовуються на міцність нерви і чесноти, тут «стають собою» без прикрас і гальм міста. Також, саме тут відбувається пізнання у своїй архаїчній формі, даючи душі особливе задоволення. Допитливість і жага пригод змушували людей рушати в експедиції, хай би які небезпеки чекали їх на шляху, допитливість і жага пригод створили жанри фантастики і пригодницької літератури, цікавість до яких не зникає з часом. Дігер і сталкер пізнають планету ще з одного її боку, недоступного обивателям на поверхні чи в межах працюючої техносфери. Це особливий, перехідний стан світу, ще не Природа, але вже не цивілізація. Прикордонні зони завжди відрізнялися особливою цікавістю, тому гріх було б залишити той ласий шмат інформації без розробки.

Відоме перетворюється на невідоме.

Але одна справа – торкатися Природи у більш-менш «чистому» її вигляді. Інша справа – стик між нею та техносферою, породженою цивілізацією. Покинуті споруди, а інколи й цілі міста, ніби підкреслюють межу між твореним людиною і згаданим природним «хаосом». Ми безпосередньо споглядаємо, як знайомий і буденний світ розкладається під дією стихій. Можна сказати, ми споглядаємо процес умирання техносфери. І, як завжди, все пов’язане зі смертю прочиняє двері у незнайому, абсолютно не схожу на звичну нам реальність, ми відчуваємо такий собі «протяг потойбіччя». Невідоме стає невідомим у квадраті. Невідомого можна боятися, а можна покласти в нього свої надії, встановити під саркофагом ЧАЕС не купу надзвичайно радіоактивного брухту, а загадковий Моноліт, що виконує бажання, а краще – непізнану досі силу, перетворюючу світ до невпізнання. Тема Зони, доречи, розглянута не тільки у Стругацьких. У не менш відомого Кіра Буличова є оповідання «Врятуйте Галю!» («Спасите Галю!»), так там буквально у другій главі вказується зв’язок між званням «сталкера» головного героя і фільмом Тарковського. Але функцію Зони виконує звалище, яке з незрозумілих причин стало жити власним життям, повним аномалій. І от що саме цікаве, тема артефактів («скарбів») і виконавця бажань там теж є. Буличов, доречи, більше зосередив увагу на «технічному» боці Зони, і в нього вийшов доволі моторошний (хоча й іронічний) твір. За свою невеличку довжину він встигає вдосталь полоскотати нерви. Згадана вище «світова загадка» оселяється якраз на межі Природи і техносфери, на «місці», де природна невідомість якнайближче підходить до меж знайомого світу.

Тому предметом особливої цікавості стає цей «розлом». Звідти дме протяг таємниці, й багато «нам открытий чудных
Готовят просвещенья дух
И опыт, сын ошибок трудных,
И гений, парадоксов друг,
И случай, бог изобретатель…» – як казав О.С. Пушкін. Одна справа – знати той «розлом» з книжок, теоретично, і зовсім інше – переживати його дію, спостерігати її безпосередньо. Це все одно, що розуміти механізми блискавки з підручника фізики та спостерігати грозу над відкритим полем. «Зона» – це великий «розлом», свого роду сподівання сталкера на дивовижне відкриття, художні образи щодо неї – гротескно зібрані докупи потенційні сили, що можуть у невідомості знайтися. За великим розрахунком, сталкерство в різних своїх проявах є «експедицію у відоме», яке під дією часу і невидимих сил перетворюється на щось не-відоме. І жене туди невгамовних дослідників та невмираюча архаїчна частка душі, що завжди гнала людей шукати відповідей на незрозумілі обивателям запитання.

Стадіон "Старт" (вул. Маршала Рибалки 28/4)

Я довго не міг зрозуміти радянське монументальне мистецтво. Жила в мені давня образа на штамповані статуї Леніна, котрі в дитинстві посадили в душі відторгнення мистецтва скульптури як такої. Вже в свідомому віці, побачивши якісні альбоми з творіннями античних майстрів, Мікеланджело, Родена – я зрозумів, що в 90-х мене «ошукали» замовні творіння колишньої пропагандистської машини. А скульптура насправді виявилася он яка! Ото з тих пір оселилося в душі підсвідоме заперечення всього пов’язаного з радянщиною. Зірки, серпи-молоти обурювали, майже лютили.

Ситуація поліпшилася з відкриттям світу архітектури. Надивившись на цікаві будинки в Києві, я побачив, що мій рідний Маріуполь зовсім не так ображений, як здавалось раніше. Відкрився модерн і «сталінський ампір», а разом із ним сенси імперської символіки, на яких спекулювали радянські ідеологи. Тоді з-за зірок і молотів вигулькнули роги достатку, снопи колосся, сонце і листя. Для душі, захопленої діонісійством, таке буйство резонансної інформації – хай і використаної за хибним призначенням – на тлі сучасного смислового вакууму стало справжнім бальзамом на душу. Звільнена від імперського трактування, ця краса увійшла в естетичний арсенал цивілізаційного простору.

пр. Перемоги, 17 - Доісторична (трипільська?) доба

Проте ще попереду було розуміння більш пізньої, вже конструктивістської, доби, коли міста поринули в сіренький світ типової забудови. Для захопленого зразками бароко, класицизму і пізнішого модерну – з його органічним сполученням утилітарного та естетичного – юнака покриті плиточками утилітарні відрижки 70-х та псевдоконцептуальні громадські споруди залишалися поза законом. І коли Дружина тикала пальчиком в мозаїчні панно та композиції з керамічних плиток, лишалося тільки стримано казати: «Нє». Проте і там, під тоннами ідеологічної пилюки та купи всілякого замовного мотлоху, знайшлося своє справжнє, щире. Зрештою, навіть у тоталітарному середовищі жили справжні митці.

пр. Перемоги, 19 - Київська Русь

Чесно кажучи, важко згадати, з чого саме почалося розуміння монументалізму і окремих зразків пізнього конструктивізму. Здається, після круглих столів по Хрещатику і Майдану Незалежності в рамках фестивалю CANactions 2011, я захопився художньою стилістикою пізніх радянських плакатів, зрозумів дещо з їхніх виразних засобів, а зрештою прослідкував прямий зв’язок між ними та монументалізмом. В той час мешкати довелося біля станції метро Політехнічна, по проспекту Перемоги, якраз в одному з прикрашених розписом будинків. Ми з Дружиною простежили, що картини на тому «ансамблі» схожі на «коротку історію» Києва крізь різні епохи. На буд. №17 така собі Трипільська доба, №19 – Київська Русь, №21 – перемога робітничого класу, №23 – перемога світової революції (цілком можливо, що духовної), №25 – тріумф соціалізму, а №27 – маніфест Києва з каштановими квітами і зорями (можливо, ознака космічної епохи).

пр. Перемоги, 21 - творчість робочого класу

В ідейному світі соціалізму віддушиною художників різних мистецтв була віра в могутність людського розуму, який, врешті-решт, подолає всі недосконалості й здобуде свій тріумф у світлому майбутньому. Приводом для такої віри був технічний прогрес, відкриття космічної доби. Винахідництво і наукова фантастика стали вираженням духовності, тож і мистецтво брало образи звідти. Звісно, що був і всюдисущий «народ», але він уже займав інше місце, порівняно з чільними образами. Наприклад, у роботах одного з найбільших українських монументалістів Івана Литовченка, що надовго лишилися в полоні Прип’яті, на першому місці стоїть борець, уособлення того самого розуму, який іде назустріч світлу, хоч би як воно обпікало його тіло. Герой на коні тягне за собою маси, і тим забезпечує творення. Одними з найцікавіших є абстрактні роботи для музичної школи, де художник зміг втілити враження, викликані музикою. А це ой як непросто… Небагато є майстрів (і це при всьому ХХ столітті з його авангардом та абстракціонізмом всіх мастей), що бралися за графічні відповіді звукові й при тому видавали шедеври. Одразу на згадку приходить Мікалоюс Чюрльоніс.

пр. Перемоги, 23 - перемога соціалістичної революції (або ж просто прогресивного мислення?)

Але український художник не був би українським, якби не привносив національний колорит у роботи. В той час використання «народних мотивів» слугувало свого роду консервуванням культурного спадку на тлі його профанації індустріальною цивілізацією. Фольклорні образи залишалися мало що не єдиним засобом емоційного зв’язку із Землею всупереч сучасним тенденціям мислення (уже на цивілізаційному рівні). Національне може існувати тільки там, де такий зв’язок є, інакше культуру з’їдає якась форма глобалізації. Згубність цього доведена ледь не науково, бо ж запорукою виживання системи є розмаїття складових. А стерти фарби, то не лишиться майже нічого. А потім система впаде. І хоч би як художники намагалися нести цю свічку, ховаючи в долонях від вітрів, а все ж таки полум’я її залишилося для багатьох невидимим. Упала ідеологія, різко змінилися пріоритети, одні цінності зникли, інші ще не були стверджені, й у культурному та соціальному місиві 90-х монументалізм для багатьох (коли не для більшості) став ледь не уособленням пережитків епохи. Хоча ми завзято боролися за життя історичної пам’яті, почуття культурної неприязні змусило відштовхнути творіння найближчого часу, а всезагальна зануреність у матеріальні проблеми не дала вчасно переосмислити саме найближче культурне минуле.

пр. Перемоги, 25 - тріумф соціалізму

З одного боку, ми отримали багато нового, раніше замовчуваного, а з іншого – втратили відчуття цінності мистецтва, що лишалося на поверхні (тобто, не було в ундергрюнді). Для нової доби воно надбало статусу неофіційного нон-грата, або ж просто кануло в забуття. Тепер мозаїки та монументальні панно або залишаються джерелом естетичної насолоди небагатьох «посвячених», або зникають під шарами пластику, рекламних банерів та іншої сучасної мішури (ще добре, як не під капітальними шарами цементного розчину), або ж потроху тьмяніють під дощами та снігами, занурюючись у ентропію. Виразні засоби нової епохи – дизайн і реклама – витіснили мистецтво з громадського простору.

пр. Перемоги, 27 - тріумф Києва

Мета творчості монументалістів полягала у перетворенні простору, внесення в нього сенсів та естетичних форм. У надзвичайно утилітаризованому оточенні мистецтво виконує місію гуманізації, повернення чуттєвості. Сьогодні така робота називається дизайном, тоді вона мала назву художньо-оздоблювальної. Відмінність полягає тільки в наявності художнього рішення – дизайн не працює з образами, тільки з естетичними елементами (сполученнями кольорів та ліній), покликаними справляти позитивний психологічний вплив без чіткої ідеї або фабули. Від 60-х монументально-декоративне мистецтво стало основним методом. Мозаїки, панно, барельєфи, настінні розписи – основними формами. В 60-і роки сенси були більш прив’язані до оформлення споруд відповідно до їх призначення, а від 70-х монументально-декоративне мистецтво набирає самоцінності, воно вже не просто «слугує», а виступає рівноправним явищем поруч із архітектурою, стає важливим фактором творення простору. З піднесенням монументально-декоративного мистецтва пов’язані високі мистецькі надії, ідеї синтезування естетики та повсякденного життя. Справдилося не все, оскільки між намірами митців та реаліями буття в СРСР постійно точилося протиріччя.

Кінотеатр "Київська Русь" (вул. Січових стрільців, 93) "Збудували місто в ім'я старшого брата свого і нарекли його Київ"

Оздоблення монументального вимагає відповідних ідей. В камені виражається гідне каменя – найбільш основні ідеї та принципи життя суспільства. В релігійну добу монументалісти працювали із палацами та сакральними будівлями, що несли на собі основні принципи, завдяки яким існували держави, народи і навіть цивілізації. Мураліст та скульптор виражають найбільш основне, гідне бути намальованим на стіні чи висіченим у камені на віки. Проте якщо радянські митці все ж таки працювали з тим, що живе в душі мас, владний апарат вимагав від них утилітарних та типових «послуг», як і від будівництва вимагав не більше ніж забезпечити громадян «кутками». Агітація, анімація etc.

Окрім того, нікуди не подітися від халтури, бо ж коли «кинутий клич» – завжди знаходяться бажаючі заробити на тенденції. В принципі, від цього нікуди не подітися – так було, мабуть, протягом усього існування мистецтва. Хтось творить, а хтось лише заробляє.

Либідь на готелі "Либідь"

А взагалі, творене монументалістами майже повністю тотожне тому, що нині намагаються робити представники стріт-арту. Методи, звісно, відрізняються, бо раніше працювали з каменем, смальтою, емаллю, а тепер це, в основному, фарба для графіті або розпису вуличних об’єктів та приспособ (лавочок, стовпів електропередач, стін); рідше з’являються вуличні скульптури з традиційних матеріалів або новітніх речовин, як то вторинна сировина, використаний пластик тощо. Можна ще сказати (хоча це вже виходить у поле відносного), що халтури в сучасності побільшало. «Гостра соціальність» зосередила образність нових митців переважно на гірших сторонах життя, в кращому випадку вони спромагаються на певну іронію, дотепність, «прикольність» своїх витворів, чим вони, власне, і оживляють простір. Але про глибину образності поки що говорити зарано. Про наворочену концептуальність з десятиповерховим сенсом – може буть, але про глибину – нажаль, ні.

На розі вул. Костянтинівської і вул. Оленівської

Вивчати монументалізм корисно для відновлення тяглості історії. Сучасним художникам багато в чому доводиться винаходити велосипеди. Їх підводить завелика любов до свободи і прагнення лаштувати творчість на порожньому місці. Й хоча вони люблять говорити про міф, про сенси і концепції – мало є таких, хто зміг би виправдати задум гідним твором. Але сучасні вуличні майстри дійсно хочуть перетворювати простір навколо, гуманізувати його. Задля цього мало займатися лишень віддзеркаленням соціальщини. Реалізм – то, безумовно, круто і важливо, але не менш важливо вказувати людям, куди саме треба рухатися. Потрібні не тільки візуальні обвинувачення чи іронія, як то практикує Бенксі та його послідовники, але й ідеї, ідеали. Навколо і так вистачає сірого, важкого і темного, не вистачає саме світла, щирого і теплого світла, джерела натхнення. Монументалісти не тільки представляли високопрофесійний щабель мистецтва, тобто відрізнялися потужною технікою побудови і виконання композицій, але й працювали саме з позитивними ідеями. Хоча це й був знак епохи – які б негативні ідеї могли прижитися в світі соціалізму, що переміг? – але художник надавав їм щирості та свіжості, бо зосереджувався на тих ідеалах, у які справді вірив. Саме це дозволяло роботам залишатися чесними без обов’язкового нині пунктика «критики режиму». Тому митцям вуличного  зовсім не зайвим було б узяти з такого близького минулого собі найкраще та застосувати на користь того простору, який вони прагнуть перетворити.

Подяки:
За іронією долі, моїм провідником у монументалістику став реферат такого собі dimich’а, де зроблений непоганий огляд періода від 70-х до 80-х років ХХ ст.

З цього матеріалу я дізнався про спадок Івана Литовченка та його дружини Марії Тимофіївни.

Тут можна почитати інтерв’ю з сім’єю Бородаїв.

А тут міркування про монументалістику в Києві

Користувач LiveJournal fellya про мозаїчні панно в Києві.

Ще одна цитадель. Мабуть, такими спорудами забудовники хочуть витіснити все, що в Києві лишилося автентичного.

Як я вже неодноразово зазначав, життя в Києві для культурної людини ліпше скидається на бойові дії. Чергувати день і ніч попід адміністративними будівлями треба не прихильникам політичних персоналій, а саме соціальним активістам, що борються за збереження історичного спадку і просто гуманність простору свого життя. Забути про роботу до дозвілля, переїхати в намети на тротуарах і майданах. Бо як тільки Олександр Бригинець постить у facebook новину про якесь позитивне зрушення, якусь перемогу – тієї ж миті опріч з’являється новина про якусь нову атаку. Така собі чехарда. Складається враження, що існує ціла армія ворожих усьому гарному сил, що тільки й чекають, поки захисники розслабляться.

МЗС не полишає спроб знищити Пейзажну алею. Захисники втомлено позіхають («що, знову?..») і збираються знову ставати на захист. Чи є сенс вкотре повторювати, що це культурний об’єкт, привабливе місце для туристів, просто гарне місце, необхідне для відпочинку душі та тіла киян? Кожному здорово мислячому громадянинові це зрозуміло без пояснень. Однак людям, засліпленим навіженим прагненням самих лише грошей, навряд чи це буде зрозуміло. Хоча для себе вони завжди прагнутимуть гарних речей. Просто далі від квартири чи котеджу вони не бачать сенсу творити і підтримувати красу. Тільки свічки ставити. Хмарочоси – то заупокійні свічки європейської цивілізації. Розпродати все – мета невігласів. І їм ніколи не второпати, що разом з усім вони продають і себе також. Бо нічого не залишиться їхнього, а з часом нічого буде ані продати, ані купити. А створювати самотужки вони нічого не вміють. Ну то добре, це їхні особисті складнощі. Але ж громадськість уже багато разів показала, що справа не пройде, що тут ворота закриті, що неможна і не дадуть винищувати ще один історичний символ Києва. То чого ж вони добиваються? Ненависті? Бійок? Судів? Чи це, може, такий химерний постмодерний спосіб тренування мас з обстоювання своїх прав та інтересів?

Важко взагалі сказати щось нове про це все. Жителі не полишають оборону, їхні супротивники не припиняють атаку. Для збереження історичної спадщини і сучасної культури, тобто всього того, що й зветься «Україна» в Києві, – громадянам треба боротися до кінця, а забудовникам і замовникам – позбавитися своєї запеклості.

Поки писав це – отримав ще новину – на Андріївському вже починає ворушитися ще одне варварське будівництво ТЦ «Андріївський Плаза». Враховуючи закритість Андріївського узвозу від масованого транспортного руху і загрозливість нової будівлі для історичних пам’яток навколо роблять чергову меркантильну затію нонсенсом, який, тим не менш, стає реальністю.

Все почалося зі смогу. Смог для Маріуполя – явище звичне, від нього позмінно страждають мешканці обох берегів Кальміусу, в залежності від напрямку вітру. Смог проявляє себе в кращому випадку в формі легкого неприємного запаху в повітрі, в гіршому – у вигляді білого півпрозорого туману з різким неприємним запахом. Причиною громадських виступів послужило погіршення ситуації, коли смог перетворився на густий білий туман, який навіть знизив видимість, і запах уже почав перетворюватися на смак у слині. Метеорологи камлали тривогу: високе забруднення повітря I і II ступеня (“Надо”, 0629). Але й без зайвих нагадувань було відчутно, що сморід над містом загус до незнаного досі рівня. Час від часу подібне траплялося, адже «несприятливим метеорологічним умовам» все ж таки властиво відбуватися. Але цього разу металургійні підприємства перевершили самих себе, оскільки по декілька днів підряд густий затягав собою райони міста. Жартувати з цим не варто, оскільки викиданий у небо коктейль вміщує в собі канцерогени, і Маріуполь уже давно зайняв лідерські позиції в реєстрі онкохворих дітей. Тому терпець громадськості урвався, і маріупольці зібралися на протестний мітинг «Дайте кисню» перед міськрадою.

Металургійна голка.

Як не дивно, але далеко не всі маріупольці поділяють ентузіазм своїх громадян у даному питанні. Я неодноразово чув з різних боків репліки, які можна звести до спільного знаменника: «Нічого не зміниться, комбінати – це містотворчі підприємства, нікому нічого не треба, і якщо вам щось не подобається – їдьте к бісу». Що ж, це теж позиція, продиктована з одного боку – гірким досвідом, з іншого – лінощами. З третього, цілком може бути, страхом утрати робочого місця (чомусь всі одразу кажуть, що екологічні активісти прагнуть закрити підприємства), страхом погіршення життя або просто невідомості.

"Нікополь"

Важка індустрія в період однойменної індустріальної цивілізації була запорукою пришвидшення матеріального розвитку населених пунктів. Оскільки в ціні були металеві вироби, підіймалася залізниця, розвивався автотранспорт, морський флот, а згодом (хоча і на півстоліття пізніше) – авіація. Прокат, рейки, труби – все це було золотою жилою підприємництва, можна навіть ризикнути назвати індустріальну епоху «новим залізним віком». Зрозуміло, що в кишеню підприємства починали стікатися гроші, місцеві отримували робочі місця, а отже – зарплатню, і таким чином в одному місці починали крутитися матеріальні блага. Завдяки розуму тодішніх місцевих рад, заводи виносилися за межі міста, і проблема неприємних запахів та диму була важливим фактором для визначення, де і як влаштовувати нове підприємство. Проте радянська епоха принесла на наші землі індустріальний фанатизм разом із ігноруванням екологічних проблем. Мабуть, і нема кого конкретно звинуватити в тому, що прямо на березі Азовського моря з’явилася каракатиця «Азовсталі».

Сучасна металургія в Маріуполі

Місце для металургії з усіх боків вигідне: морським шляхом підвозиться керченська руда, з Донбасу на власний коксохім везуть сировину, лишається тільки стригти овечок. Проте тактично успішні рішення не врахували стратегічну перспективу. А вона виявилася такою, що через постійні викиди в море відходів виробництва, водна екосистема зазнала величезної шкоди. Атмосфера перетворилася на те, що ми бачимо сьогодні. Зрозуміло, що звинувачувати треба не саму технологію, а відношення до неї. З певного часу новітні ідеї в металургії, може, і продукуються, але явно не приживаються в нашому виробництві. Після руїни СРСР стало годі сподіватися про якісь позитивні екологічні зрушення, оскільки єдиним пріоритетом як власників, так і робітників стали гроші.

В. Бойко

Отже, металургію можна вважати справжнім містоутворюючим фактором тільки тоді, коли вона а) є предметом особливої уваги з боку держави, б) приносить гроші місту. З цих двох факторів перший зник після переходу на приватне господарювання. Оскільки тепер державі не треба підтримувати робітників, переслідуючи мету продуктивності праці, то не треба і особливо піклуватися про місто. Адже – місто як місто, нічого особливого. Другий фактор з часом також нівелювався. При декларованих успіхах «Азовсталі» та анексованого комбінату ім. Ілліча, місто не отримує ані грошової, ані матеріальної підтримки (принаймні, відчутного результату від існування двох гігантів наразі нема). Виключенням був час повного керування комбінатом ім. Ілліча Володимиром Бойко, коли місто отримувало який-ніякий, але профіт у формі підтримки громадського харчування в освітніх закладах, ремонту доріг, розвитку агропромислових осередків тощо, але після втручання «Метінвесту» сподіватися на продовження такого курсу не доводиться. Фактично, єдине, що зараз металургія надає – це робочі місця, тобто, – зарплатню. Але ця користь перекривається жахливим екологічним станом як повітря, так і води. Незважаючи на декларації з боку міської влади і самих підприємств, риба більше не наповнює море, навпаки, все частіше відбуваються мори і міграції («риба пішла», як кажуть рибалки), водна екосистема біологічно дестабілізована (в тому числі через варварські методи вилову), смог ставить усіх маріупольців у чергу потенційних ракових хворих. Тобто, більша частина зарплатні йде на лікування від побічних ефектів власного виробництва. Але робітник, засліплений страхом за самозбереження, буде до останнього захищати молоха, який сам його зжирає. Металургія стала головним об’єктом інтересу фінансової діяльності, тому всі інші форми бізнесу в місті сьогодні далеко не на першому місці. Історично нас «підсадили» на металургійну голку, і тепер місто залежне від неї перш за все навіть не економічно, а психологічно. Металургійна імперія зробила народ несамостійним і залежним, так само, як імперія політична, що нині вже майже 21 рік як канула в небуття.

Вид на пристань (на протилежному боці Кальміусу ще нема "Азовсталі")

Але місто заснували не через метал! Історично Маріуполь – це рибальський та торговий осередок, а також відповідний за призначенням порт. Знаходження біля гирла Кальміусу, в теплій та мілкій Таганрозькій затоці, а також розташування на суперплідному чорноземі робить Маріуполь потенційно одним із найуспішніших міст не тільки регіону, але й країни в цілому. А коли до цього ще додати потужний рекреаційний потенціал, то маріупольці виходять з усіх боків забезпеченими. Про бізнес у старому Маріуполі можна почитати тут, на сайті OldMariupol.com. Звісно, що не картина суцільного достатку, але й не безвихідь. Хтось може сказати, що швидкий розвиток пішов якраз після запуску «Нікополь» і «Провіданс», але вище ми вже розглянули, що це нестак пришвидшення, скільки «наркотизація» розвитку, «допінг». В Інтернеті всі тепер знають, чого варті старі методи розкрутки сайтів. Так само й тут – після великої стимуляції приходить велика ломка. Індустріальна епоха відходить у минуле вже хоча б тому, що металу виплавлено більш, ніж досить. Навколо обертається стільки заліза в різних формах, що його може вистачити на циклічну переплавку ще на, ой, як багато років уперед. Так само, як нафтовий промисел, тупе вигрібання залізної руди з землі вже не має сенсу. Це знову «те саме, що палити асигнаціями», як казав Дмитро Іванович Менделєєв.

Quo vadis?

'Lunchtime atop a Skyscraper' (Обід на вершині хмарочоса) - фотографія із серії 'Construction Workers Lunching on a Crossbeam - 1932' фотографа Charles C. Ebbets

Якщо зануритися ще глибше в корені проблеми, ми доберемося до однієї простої істини – споживацького ставлення до життя. Лінь рухатися вперед змушує чіплятися за минуле. А може, – звичка. Проте, це шкідлива звичка – робити щось бездумно. Приємно отримувати прибутки без витрат, але, зрештою, на що обернуться ті прибутки у випадку екологічної катастрофи чи економічного занепаду? Згадайте приклад Робінзона Крузо, коли він знайшов скриню, повну грошей! Папір не має ваги, гроші – абстрактна річ, якою неможливо задовольнити найбільш нагальні потреби: дихання, харчування, здоров’я. Так само, як і метал. Метал не наситить. Він потрібен для створення корисних інструментів, але що корисне насправді, а що ми вважаємо корисним лише сьогодні? Давайте, нарешті, зрозуміємо, що нам насправді треба – нормальне життя чи тільки робочі місця? І знову ж таки – критика не означає заперечення. Металургія повинна бути, метал вже давно став одним з найліпших друзів людства, проте він не повинен саме це людство винищувати, захоплюючи по дорозі ще й купу інших істот. Металургія повинна бути модернізована, а не перелатана вчергове під плакатом модернізації. Тим більше, що з певних джерел відомо, як політика економії поглинає собою ефекти модернізації. Проте вдосконалення самого способу виробництва прийде, скоріш за все, синхронно з апгрейдом наших з вами, шановні читачі, потреб.

Маріупольські металурги

Для задоволення необхідного і ще трошки більше – треба якраз необхідне і трошки більше. Все останнє – експорт. Експорт хороший тоді, коли є надлишки, але коли надлишки створюються штучно, пора задуматися, а чи не перетворили нас на сировинну базу? Може, саме зараз потрібно, нарешті, зосередитися на найнеобхіднішому для самих себе? Кризові ситуації в житті слугують перевіркою речей на цінність, тож пора переоцінити свої пріоритети, пошукати більш гармонійного способу життєдіяльності. Це зовсім не абстрактна філософія! Для модернізації металургії, підвищення її ефективності, екологічності, продуктивності, відчутної на власній землі, у власній країні – треба зовсім не велика сума грошей, не якась невідома надтехнологія, – а просто бажання, воля людей. Технічні рішення вже існують, гроші водяться. Залишається маленький крок, який найважче з усіх зробити. Проте, доки уявлення про вигоду і користь не виходитимуть за межі авансу і получки, взагалі ніяка реформа не зможе статися – ані соціальна, ані політична, ані технологічна. Людина просто фізично не зможе второпати: а навіщо ще щось робити, як є на шмат хліба з горілкою?!

Думати повинні всі. Навіть робочі. =) Ми звикли казати про робочих як про якийсь пасивний об’єкт. У робочих теж є мізки, серед них є цілком інтелігентні люди. Я був свідком цього під час роботи на комбінаті ім. Ілліча. Коли так, то вони також повинні думати про те, як бути далі, як змінити своє життя на краще. Пасивна позиція відносно важливих питань, які, тим більше, безпосередньо торкаються тебе, – не є добре. Робочі не є виключенням з цього правила. На що вони працюють, якщо більша частина грошей іде на лікування їх та їхніх сімей від «побічних ефектів» їх труда? Згадаймо, що з часів “дикого капіталізму” Європа не “сама по собі” вибралася, бо в “Європи” нема на те рук та ніг. Вибиратися доводилося саме робочим, які через страйки, профспілки та соціалістичні гасла добивалися від капіталістів гуманного графіка роботи, вихідних та горезвісних “соцпакетів”. Гіркий на наших землях, на Заході цей досвід став запорукою розвитку. Робочі не брали до рук владу, та й не треба їм було саме влади. Вони досягли, чого хотіли – позбавилися експлуатації та добилися нормальних умов праці. Через масштабне “перезавантаження” історичного процесу, ми в останні десятиліття на шляху до високої демократії проходимо неминучий період криміналізму і того самого “дикого капіталізму”. Але “самі по собі” часи не минають – люди власноруч рухають історію. Не буде дії – не буде руху. Як кажуть “у бога нема рук, окрім твоїх власних”. Не варто вважати, що ті міфічні робочі з минулого мали щось таке, чого нема зараз в нас.  Вони знаходилися навіть у гірших умовах, бо не мали досвіду такої боротьби. Сьогодні ми можемо вже спиратися на їхній досвід. Вони так само боялися, але розуміли, що гірше вже нікуди, треба або ставати за правду, або “зникнути взагалі” (с) “Qarpa”. Я не закликаю до повстань, але закликаю відстоювати свої законні права. У випадку екології це навіть конституційні, тобто – вищі – права. Замість ховатися за рятівне словосполучення “містоутворюючі підприємства”, варт краще знайти спосіб, як жити, щоб “і вовки цілі, й вівці ситі”.

Олексій Вадатурський - митець агропрому

Щодо протилежної сторони проблеми варто сказати, що в просунутих країнах бізнесмени якимось чином зрозуміли, що можна забагачуватися і не руйнувати при цьому все навкруг. Бізнес став свого роду творчістю, способом самореалізації.

Steve Jobs - митець впровадження IT

А коли бізнес є творчістю – до нього вже неможливо ставитися зневажливо, як до “труби з баблом”. Творчість – продовження себе, а хіба будеш до себе ставитися погано?! =) З іншого боку, творчість – то ще додаткова насолода від справ. Ще Конфуцій стверджував: “Роби, що подобається, і в твоєму житті не буде жодного робочого дня”. Купці та інші заможні громадяни ХІХ та ХХ ст. щедро витрачалися на будування не тільки храмів, але й лікарень, шкіл та інших суспільно корисних установ, їх імена вшановували співгромадяни у назвах вулиць і навіть селищ, вносили в аннали історії міст. Отже, нема ніяких об’єктивних причин не змінити спосіб мислення і не піти на зустріч прогресу як у своїй справі, так і в співвідношеннях зі співвітчизниками. Слава солодка не тільки пов’язаними з нею грошима.

Рибний промисел, морські торгові шляхи, рекреаційна справа, харчова промисловість, агропром… Вже чимало тем для роздумів на дозвіллі, чи не так?

Картинки клікабельні (за посиланнями – адреса джерела).
Подяка сайтам
oldmariupol.com
promariupol.com

Громадська ініціативна група вконтакті
Протест СООМ

Аффтар

Шановні читачі! Якщо вам сподобалося писане тут, і ви бажаєте розмістити його в себе на сайті або ж навіть надрукувати у виданні – є величезне прохання: повідомте мене, будь ласка. Всі тексти тут некомерційні, використаний у них графічний контент або авторський, або обов’язково несе в собі зворотню ланку до джерела. Прошу того самого й у вас: ставте, будь ласка урл http://kulturkampf.in.ua. І коли ваше видання дає прибуток, було б дуже доречно отримати в обмін за текст допомогу на пдітримку проекту, бо ж для роботи голови потрібне паливо в шлунку, а для вільного вираження думок – місце на сервері. Це розуміє навіть Вікіпедія. Дякую за розуміння!

Живий ланцюг

День соборності – гарне свято для того, щоб згадати, що ми всі живемо на одній землі, об’єднані схожими проблемами і працюємо, взагалі-то, на одну справу. І хоча воно визнано державним і навіть позначено вихідним днем, для багатьох населених пунктів соборність де факто піддається випробовуванню. Як символ єднання розірваної протягом довгого часу держави люди в Києві йдуть по мосту через Дніпро назустріч із довжелезними жовто-блакитними стягами. Зв’язок, міст – ось символи єднання, тому коли в ході «дикої капіталістичної «оптимізації» «Укрзалізниця» скасовує пасажирські поїзди або укорочує їх через «нерентабельність» – доводиться гірко іронічно посміхатися у відповідь.

Універсал Злуки

Львів’яни хотіли зустріти 22 січня «поїзд-примару» маршруту «Маріуполь-Львів» з жовто-блакитними стрічками і пампушками, але маріупольців ще 15 січня позбавили такої нагоди. Чи можна було уникнути скасування цього символічного маршруту, який «зшивав» країну, так само, як поїзд «Харків-Чернівці» – поки невідомо, але прикрість від факту залишається. Можна запропонувати «УЗ» на честь Дня соборності пускати святкові рейси скасованих маршрутів, щоби хоча б раз на рік відновлювати ці потужні «шви» тканини нашої країни, простягати назустріч поїзди, як на мосту в Києві люди простягають назустріч руки. Зізнаюся, що саме завдяки анонсованій львівській акції в моїй голові перемкнувся тумблер, і відкрилося емоційне значення свята соборності. Єднання! Адже це може бути не тільки історичне єднання, а єднання народне, людське, коли кожний східняк може відправити привіт на Захід, у край зелених Карпат, мінеральних джерел, замків і гуку трембіт. А західняк може привітати Схід, безкраї степи та хлібні поля, сонячні пляжі та суворих трудяг. Раптом стає зрозумілим, що всі, такі відмінні на перший погляд, ландшафти – насправді одне, одна країна… І не треба нічого ділити…

І хоча сьогодення і майбутнє залізничного транспорту наразі в тумані, хочеться сказати, що то не єдиний наш зв’язок. Ми всі є народ України і працюємо, щоб колись наше життя стало гідним усіх років зусиль різних поколінь обабіч Дніпра, щоби мрії здійснилися і земля наша розквітла. Наше коріння давно вже переплелося, і як би вітри змін не хитали наші крони, основа одна, тримаймося за неї всупереч обставинам і чиїмось недобрим намірам. Слава Україні!

Зображення: Вікіпедія

Катерина Білокур. Привіт урожаю

Народне мистецтво мешканцям міст може здаватися нецікавим, навіть нудним, бо воно розглядає світ з іншого боку, іншими очами. Міщанин розглядає світ ніби відсторонено, як, наприклад, кіно. Людина з села, людина Землі розглядає світ ніби ізсередини, бо сама належить до середовища, є його частиною. Для міста Природа відбувається на екрані, відділена від споглядача невидимою межею цивілізації, міського простору. Людина Землі переживає Природу на собі, вона просякає собою все його життя, для неї всі ці квіти, дерева, колосся, погода – не тло, не кінопоказ, а безпосередні події, те, що його найбільш хвилює. «Земному» життю почали заздрити ще романтики у ХІХ ст. Але вони також не пішли далі від кіна, оскільки були вже дітьми часу міст. Проте багато (коли не більшість) геніїв європейської цивілізації брали своє мистецтво саме від Природи, від первісної творчості – народної. Як казав один з класиків музики, нажаль, не можу згадати вже імені: «Ми нічого не створюємо, все створив народ, а ми тільки обробляємо».

Щоб зрозуміти народне мистецтво, треба поставити себе на місце людини Землі. Людина землі завжди духовна, їй споконвіку притаманний особливий, містичний світогляд, бо все навкруги вона бачить живим, як вона сама. Коли цивілізація занадто глибоко проникає в село, то руйнує цей світогляд, і тоді селянин втрачає разом із почуттям Землі себе. Позбавлена підґрунтя народна культура поступається місцем алкогольному проводженню часу, вироджуючись до своєрідної форми розваги «селюків». Це прекрасно видно в шахтарських селах, де замість землеробства обрана індустрія, «пасивна праця». Може, то і вірно – вважати її героїчною, проте якість життя більшості шахтарів позбавляє той героїзм сенсу, робить його героїзмом заради пустоти. Так от, ставити себе треба не на місце людини Землі сучасної, в більшості своїй уже отруєної технократичною цивілізацією, а на місце тих, хто зберіг у собі той прадавній стрижень духовного, живого світопочуття. Полюбити Природу не відстороненою любов’ю глядача, а так, як люблять жінку, чоловіка. Або як узагалі можна бути закоханим у людину. Художники, що займаються людською натурою, люблять вимальовувати тіло: усі його вигини, м’язи, кістки, риси обличчя, позу, передавити рух, міміку, промальовувати текстуру шкіри. Так само можна закохатися в Природу. А вірніше – в дерева, квіти, траву, воду, звірів великих і малих, птахів. Можна з любов’ю вимальовувати листячко: його різні краї, сітку жилок, – виводити текстуру кори на стовбурах, тонкими штрихами олівця наводити шерсть. Якщо вдається якимось чином відродити хоча б іскру такої любові в собі, то вже є шанс зрозуміти народне мистецтво з його візерунками, усією його т.зв. «декоративністю». А коли згадати, що візерунки і взагалі оформлення речей і житла («прикрашання») в сиву давнину мало магічний сенс, а також шифрувало в собі таємниці від побутових до метафізичних, – то народне мистецтво відкриває собою неабияку філософську глибину, яка собою переганяє навіть вищі здобутки «міського» художнього мистецтва. «Прості» та «примітивні» малюнки раптово розгортаються у трактати, міфологічні системи.

Катерина Білокур. Квіти на блакитному фоні

Творчий спадок Катерини Білокур, що народилася в селі Богданівка 111 років тому, не є ані «простим», ані «примітивним». Проте він несе в собі всю потужність народного мистецтва, живого світогляду. Спрямування на професійний рівень, прагнення розгорнути тему Природи на повну силу за допомогою академічних засобів, накопичених за століття розвитку образотворчості, й геніальність майстрині створюють дивовижні картини, які не просто «прикрашають», а змушують думати так, як це роблять… ікони. Але при цьому сам характер картин Білокур більший за ікони, в ньому самозаглибленість і зосередженість святих замінюється невтримним буянням життя, його діонісійською іпостассю. Картини «гудять», вібрують тонкою, візерунковою фактурою мазків, сяють насиченими, соковитими кольорами, як музика. Це і дивертисмент, і симфонієта, і гімн… А образи живої Природи, надзвичайного достатку, щедрих дарів Землі, що виходять далеко за межі натюрморту як жанру, викликають пошану до чорнозему і людських рук, що творять на ньому це багатство, захоплення силою Землі і Праці. Недарма в радянські часи картини Катерини Василівни потрапили до Франції на виставку досягнень радянського народного господарства як зразки «щастя трудящих». Щоби побачити в згаданих іконах глибину задуму автора, треба перелаштуватися у «фазу» мислення її автора. Треба довго і пильно вдивлятися… вдивлятися… Медитувати на ікону, і тоді крізь простоту ліній, невигадливість анатомії почне проглядати глибина. Не тільки заговорить символічний зміст з усіма його таємничими підтекстами, не тільки історія відкриє нам таємницю «як було», а сама текстура малюнку розповість нам про речі, яким немає вербального визначення. Ми можемо відчути ту саму любов, з якою художник пише свій твір. Так само і з картинами Катерини Білокур. Крім того, що вони одразу вражають своїм світлом і незвичністю композицій, після довгого вдивляння в них можна «почути» ті самі симфонієти й гімни, музику непередаваної сили і глибини внутрішнього руху.

Картини художниці в залі Національного музею народного декоративного мистецтва

7 грудня, в день народження геніальної народної художниці Катерини Василівни Білокур, в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відбувся вечір пам’яті й презентація двотомного видання, випущеного в світ видавництвом «Родовід», присвяченого творчості та постаті художниці в культурному контексті. Як сказано в прес-релізі:

Перша книга  – «Катерина Білокур. Мистецька заповідь» –  представляє твори художниці з колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва та Яготинського державного історичного музею.

Книга видрукувана до 110-ліття від дня народження художниці.

        Друга книга  – «Катерина Білокур.  Мистецтво народне, наївне, високе?»  – об’єднала статті   відомих мистецтвознавців, культурологів, письменників, соціологів, художників і журналістів,  які аналізують творчість К. Білокур, визначають її місце та роль у культурі ХХ ст.  Серед них: Оксана Забужко, Дженіфер Кан, Адріяна Кочман, Ірина Славінська, Тіберій Сільваші, Марія Нарозян, Артем Волокітін,  Ніна Мурашкіна, Роман Мінін, Юлія Сорока та інші. Матеріали другої книги подані під умовним кутом зору: хто для нас Катерина Білокур сьогодні, на початку третього тисячоліття?

        Особливе місце у другій  книзі надано  вибраним листам Катерини Білокур до Стефана Таранушенка, що зберігаються у Центральному архіві-музеї літератури і мистецтва України та у фондах Яготинського державного історичного музею.

Цього року в рамках відзначення 111-ї річниці протягом листопада відбувалися також білокурівські читання, де відомі письменники, такі як Іван Андрусяк, Зірка Мензатюк, Богдан Жолдак, Наталія та Валерій Лапікур, зачитали листи художниці та розповідали про Катерину Василівну як письменницю. Тож вечір пам’яті у день народження був своєрідним завершенням циклу заходів. Гостями вечора стали видатна письменниця Оксана Забужко, голова Комісії Київради з питань культури та туризму Олександр Бригинець, а також студентський колектив Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого з літературно-музичною композицією за листами К. Білокур «Я буду художником» (керівник – Тетяна Полякова). Атмосфера зустрічі була дуже спокійною та приємною, і водночас насиченою високою інтелектуальністю та мистецькими емоціями. На стінах залу якраз і були роботи Катерини Василівни, можна було безпосередньо спостерігати за шедеврами, про які стільки сказано і написано.

У Музеї Лесі Українки (тому, що на Саксаганського, 97) відчуваєш присутність духа письменниці після стількох років історії всіх цих речей, меблів, і відчуваєш якесь глибинне хвилювання, що «ось воно, тут, поруч, той час, та людина, ось її ручка, її чорнильниця…» Таке не можуть передати фото. Так от, подібні почуття пробудилися і там, у довгому залі з легендарними роботами на стінах. Ось вони – безпосередні сліди від руки і душі геніальної жінки, ось перелитий в образи дух її. Час вислизає у нас з рук разом із дорогоцінностями його – нематеріальними: почуттями, словами, людьми. Мистецтво дійсно працює як інструмент якщо не безсмертя, то подовження життя людини в світі. Усвідомлюючи, що це не репродукція, не «легальна підробка», що це дійсно справжній твір саме тієї людини, саме Катерини Білокур, починаєш глибше відчувати і цінувати горезвісний «культурний спадок». Речі оживають, ти бачиш за ними ідею, внутрішній рух справжньої людини. Це вже не «просто річ», як би банально це не звучало. Думка починає вириватися за здавалося б, нездоланні рамки матеріального, думка бачить зв’язок часів і дивується його чудесності й багатству. «Я чую» – в тому й суть всіх музеїв – берегти і дарувати відчуття. Бо їх неможливо скопіювати, сфотографувати або відсканувати. Й коли перед тобою збережене диво мистецтва, прояв генія, то до всього спектру емоцій, і без того вже переповненого, додається вдячність за працю науковців музею. В своїй найвищій іпостасі вони стають схожими на просвітлених служителів храму людини, яка сягла божественності. Не самозваних богів влади, але володарів почуттів.

А чому «геній»? Може, просто «митець»? Зазначу, що Катерина Василівна – самоучка. Попри всі її прагнення, здобути вищу художню освіту їй не вдалося. Не тому, що вона була така погана, а тому, що система була до неї не готова, та й не надто прагла підготуватися. Зазначу також, що не дуже її жалували у сільський спільноті, а також її мати, бо Катерина виходила за межі «традиційних» жіночих обов’язків і долі. Наостанок – окрім мистецтва, доводилося ще й заробляти собі на життя, якось облаштовувати побут. Щоби подолати все це та ще й примудритися реалізувати себе – треба надзвичайної сили духа. У Катерини Білокур вона була. Вона «докричалася» своїми творами аж до наших часів, і тепер нам доступна насолода споглядати її любов, перелиту крізь фарбу на полотно. Навіть коли не торкатися інших нюансів її долі, переліченого вже більш ніж достатньо для здобуття «посади» генія. В наш час ними звуть і набагато менш гідних, хоча теж «непоганих».

Тож дуже рекомендую як завітати у Національний музей українського народного декоративного мистецтва (вул. Лаврська, 9, на території заповіднику Києво-Печерська лавра), щоби познайомитися з творчістю Катерини Білокур безпосередньо, так і заглибитися в сенс її постаті на тлі часів – минулого і теперішнього – через сторінки виданого двотомника.

Думаю, докладніше і повніше дізнатися про героїню оповідання можна дізнатися з доданого відео. Мені вдалося повністю зняти виступ Оксани Забужко (окрім відповідей на питання), виставу студентів КНУТКТ і частково промову Олександра Бригинця. Одразу прошу вибачення за аматорську якість, оскільки для преси було дещо тісно, а також технічні засоби поки що дозволяють випустити на гора тільки таку форму. Проте цінність тут має нестак відео, скільки саме слова гостей, що дають саме «відчути дух» постаті Катерини Білокур і зрозуміти її місце і значення творчості в культурному контексті України тодішньої і сучасної. Подаю без свідомих купюр і з мінімумом обробки. Купюри «несвідомі» обумовлені знову ж таки – певною обмеженістю технічних засобів.