Персональний сайт Максима Холявіна

Прокоментуй!

Екверлібріум

І там, де я сяду в мамаєву позу
дивитись, як Сонце сідає.
Лежатимуть поруч зі мною
лопата, меч й біле перо.
***

 

Зима. Позачасся

Як із ґрона ти витиснеш сік,
так із духу біль витисне музику.

Зима… очікування близькості
на льодовику. Сам в собі самотній
на краєчку айсберга в небо
дивлюся стрілами ока, у сіре
свинцеве небо загрозливих бур,
снігопадів. А мозок огорнутий
поволокою примарного співу
хорів, що все кличуть… додому…
Підтримують ланку, на 400 миль,
на 15 годин безсоння… я радий,
я радий тому… чекаю на близькість
на льодовику.
***

 

Скільки мелодій падало вгору з-під пальців Еолу?..
Скільки сатирів возносили так молитов?
Не повернулося досі, чи то поки що, – нічого,
не залишилося нот… залишився тільки – лад.

 

Скільки строк карбували у тому, що плавлять на гроші?..
Скільки пасинків Муз холодних розважалося на хрестах?
Не вернеться назад до апостолів Слово Боже,
залишилося тільки слово з-посеред мовленнєвих вад.

 

Скільки шалених Вест випадало з черев на мармур?
Скільки аркушів із альбомів увивали в кривавий слід?
Для майбутнього все ж іздебільшого залишається тільки Тартар
під сумним безкінечним поглядом самотніх каріатид…

 

Так пояснюй, збивайся з дихання, так гортайся навколо ворога,
але все, що залишиться в часі – безіменна одна дорога.
Може хтось та й хоча би напрямок зрозуміє ключем до значення,
що таким от безглуздим чином призначали побачення богу.
***

 

Історія написана продажними писцями,
я знаю, все було не так,
сніг мені свою холодну казку шепотів,
про мороз і надію на світло
всередині самих нас.
Під шкурами вбитих тварин
прихистився сакральний сенс,
у камінні забутої Вежі
відбилося справжнє єство.
В пустелях загублений спадок
вабив прагненням альтернатив,
по той бік від богів та героїв
залишилася відповідь…
І магія вже безкінечна,
і розкинувся ще ширше світ,
коли бог помираючий вийшов
на хресті у подобі творіння.
Все пішло, але все залишилося,
застилає історію тьма.
Сніг шепоче холодні казки
про місця, правда де залягла.
***

 

Другий
Так довго жив у порожнечі,
серед безформних хмар,
так довго ходив застуджений,
і нічого собі не вважав.
І здавалося б – стільки часу
було витрачено на ніщо,
але довго ходив – навчався
винаходити звідти – всьо.
Будувати із хмар фортеці,
тамувати повітрям спрагу,
із млинами ходити на герць,
коли інших навпроти нема.
Малював у калюжах портрети,
на піску дактилем римував,
все котилося ніби – в яму,
але я вже не переставав.
Бо, по-перше, не було вибору,
бо, по-друге, надії – теж.
Не хотілося так померти
в світі власних огидних меж.
Я вигадував, можна сказати,
я брехав собі голосно вголос.
Але де та різниця, блукати
або мріяти мрії просто?
Так із часом на березі плину
в порожнечі спинилися варти,
збудував собі з вигадок хату,
в ній нарешті самий оселився.
Раптом стало так тепло і зручно,
ніж на полі хмарин порожнечі,
що я вигадав собі речі,
і такого всього близько безлічі.
І мені на все те порожнеча
намагається все зіпсувати,
довести, що в мене нема хати,
довести, тимчасова що втеча.
Проте я затинаю їй рота
письменами під теплими хвилями,
бо то дорогоцінна робота –
не лишитися просто тут пилом,
а забити собі усі баки
сипучим пісочним хлібом
й смакоту його в кожній крихтині
зі скавчанням самотнім пізнати.
Може й буде погана фантазія,
проте хто здатен це оцінити?
Мені рано ще до евтаназії,
як тому, хто цей простір створив.
***

 

І розкриється переді мною холодна біла пустеля
і гаряче блакитне небо.
І пилу бурі загорнуть в самум океани душі,
і каміння цілуватиме
розпечені від хвилювань сухі шершаві стопи,
і мантію тріпатиме
Вітер, Його Величність, а Сонце
заглядатиме прямо в зіниці,
протинатиме мечем і відповіді
вимагатиме
на питання
самого себе.
***

 

Тут спогадів іще нема,
іще не оране місцеве поле крові.
тут немає минулого, тільки майбутнє
мерехтить мільйоном зірочок,
ніби вабить, але не кохає.
І тому мені здається, ніби помираю
без минулого попід ногами,
валіза тільки чорною землею
забита догори – так старомодно,
наче застарілий патріот
раптово знову чує поклик віршів.
Тут не стою, вишу на дротах,
немов би розпинаю-ся.
Кохаюся із круглим світлом,
вигнутою лінзою пам’яті,
граюся маленьким фокусом
на зіницях… Тріпоче серденько –
тільце тріпоче, я знову маленький,
і так охоче – біжу подивиться
на Сонце і обрій, не спиться,
голодний, розчахну валізу
і їстиму землю, аби насититись,
аби заглушити й злетіти над сумом
у болісний ранок епохи по струнам
корявим акордом що лапає душу,
я змушений, змушений, мушу, я мушу!!!
Між неба й землі роздратований янгол
на списі повис дерев’яному, цвяхом
прибитий на пам’ять, нікуди не дінеться,
за графіком буде в порожньому місті
снитися.
***

 

Кричати в порожній простір
і не розуміти, чи голос насправді
кудись вилітає, чи так і лишається
грудочкою мокротиння свинцевого
в серцевім бульйоні бовтатися
тягарем…
***

 

Кидаю бісер у вакуум,
чекаю відлуння,
воно не приходить…
Наскільки ж глибоке
й порожнє це серце
байдужого космосу,
чи є в нього дно – взагалі?
***

 

Відчай
Наді мною повільно
розкривається світло.
Мені вже немає причин
йому не віддатися,
порожньо… повністю…
Надії вже не мають сенсу.
Саме так опускаються душі
все глибше і глибше –
в тектоніку світу
по орбітах.
…до самої суті.
***

 

Грудень – час зачиняти вікна,
холодно… Тепер тільки спати,
і спати, і спати, і спати, і спати,
і тільки на чай просинатися
вечорами, коли за вікном ліхтарі
мерехтять крізь гілля на вітру –
так далеко, а ми осьо – тут,
дикі погляди сонні крізь пару
викидаємо в плутаний шлях
світової мережі, три слова
на кожного, хто теж не спить,
на кожного, хто ще чекає
на зустрічно розгорнуту мить.

 

Грудень – час відчиняти сховища
запеклої пам’яті, сипати мотлох
дорогоцінний: скельця, картриджі,
папірці, на довгу пам’ять, на вічну пам’ять,
без пам’яті, просто так, назавжди.
Цілує сніг, завихрює заметіль усі звуки –
по колу, так само і я в них кружляю,
дивлюся в свій калейдоскоп
роз’ятрених чуд симфонічного дива,
без аналогів я в небо кинутий спів:
ось я є, ось нема, і разом із коханням
усім і відбитими на папірцях
іменами – зникаю, і тільки секунда
на виправду всіх сподівань,
що Земля стане пухом тілесному праху,
що хвилини знання не дарма,
не дарма… Що мій сніг упаде
потім в теплі долоні сльозою
досягнутих мрій кольорових,
бо світло з блакитного горизонту,
останнє на віях до виходу снів,
текло через них…

 

Повертаюсь… ще грудень –
зачинені вікна, над чаєм звиваються
білі птахи, ще лунає
електрика в просторі дроту
ще летить ефемерне кохання
метеликом усміху в час темноти…
***

 

Ми обвалилися з нігредо.
Нам не лишили ключів до енігм.
Ми тимчасово тут, життя – пряма
від вокзалу до вокзалу,
від «ні» до «ні» дорогоцінне «так».
Ти і я – дві самотні цеглини
у фундаменті храму, глина
по колу, що ніколи не побачить дах.
Нам лишилося мріяти й класти себе
терпляче й наснажливо в землю,
затягувати петлі на светрі,
поки повітря вривається в легені,
поки летить на листя СО2,
поки болить і тішиться душа
на Сонці свого уявного вічного Літа,
своєї тривалої Осені в золоті й полум’ї,
в надії й гріхах, в помилках і етапах,
в поті лиця і мозолях натруджених рук,
під рев дисторшованих клавіш під дахом,
під співи птахів на карнизах дурної макітри…
І надвечір вже іншого стає не треба,
праця зроблена, ми вклалися в строк,
нам з екрану мерехтить майбутній храм,
принаймні, план, принаймні, квітів спалах
торкається живих ікон, торкається ліній живих,
трохи довших за ту, що пряма, трохи глибших
за «ні», трохи ближче до «так»… навесні.

 

Ми обвалилися з нігредо…
Ми ліпимо ключі до енігм.
***

 

Душа – рафінований біль за все.
Пекуча грудка поперек грудей,
тромби в артеріях, тиск на межі.
Душа – полохливий птах, вічна жертва
вогню і морозів навколишніх битв.
Висить одинокою зіркою на чорнім шовку
матерії темної, взятий шанс із мільйона не взятих.
Душа – лезо бритви, розтинає навпіл
серце, судини, кишковик, гениталії, мозок.
І кров’ю нестримно по знаках життя, по землі,
невпинна тимчасовість, незначущість, tabula rasa,
сліпе сяйво, що пише без змоги потім прочитати,
андрогінна містерія, пошесть живого, молитва…
Полум’я свічки серед океану, сумна усмішка
на губах воріт зачиненої Вічності.
***

 

Відлига

 

Аматерасу
Відшумів ошатний бал…
Лилися золото і мідь в очі нам,
скипали… не сягаючи дна,
ставали… зірками, зірками…
сідали… в туман
і там – засинали…

 

…я хотів би вернутися
сюди… саме в цю улоговину,
вилити мідь, оздобити золотом
орнамент її по краєчку божественних шат
на тілі загадкової богині,
що коренями із могил
дістає життя і знов на хвилі
пускає навесні…
***

 

Коли крізь мене пройде десять тисяч й ще одна весна,
то все ж таки навряд нап’юся того ніжного світила,
яким воно стає, коли вертається на нашу широту
після виснажливого марафону вогкої зими.

Коли крізь мене пройде десять й ще один легенький атом
квіткових чар, розчахнутих із пелюстків у теплий вечір,
я не насичуся ним, ні, вважаю – те на щастя,
бо є речі, гідні статусу такого – «безкінечність»…
***

 

Ми боремося за збереження
примарних речей,
самотніх дітей
людських днів і ночей,
Вражень, чуттів, спостережень,
і якщо нам потрібна електрика,
то тільки заради того,
щоб книжки, фото, музика, блоги
залишалися в грі,
а не просто заради комфорту.
***

 

Ось пісня є, а ось її нема,
тільки відбиток на тканині мозку
під вітром часу остиває,
його, як рану, огортає темнота.
Лишиться шрам, його ти вже, на щастя,
позбутися не зможеш, отоді
буде можливість серед золотого листя
в чеканні на морози завести
платівку пам’яті, та прогортати сторінки
назад, і шрами заспівають…
…ґрунт під щоками зроситься слізьми.
***

 

Я врізаюся в місто – місто врізається в мене.
Я врізаюся в стіни – цегла падає в мою воду,
і поки вона їх проковтне і перетравить, така здійметься буря,
що годі й чекати на музику, шум лише стане в нагоді – кричати,
так, щоб назовні не впало і звуку, неможна нікого навкруг турбувати.
Тим часом уляжеться, вкладеться, стерпиться, змириться,
тим часом вугілля утвориться і чорнозем,
а час – розсипе іскри з насінням,
а час – дасть іще десять тисяч можливостей
погоріти, посяяти, дати, бо маю,
побути як Сонце, сказати у відповідь йому:
«Я є».
«Я нагріта кора для птахів між бетоном і склом,
вухо їхнього щебету, полохлива на вітрі опора…»
І коріння вростатиме глибше, і триматиме краще спину
на гнучкому промінні… А гілля кріпше вчепиться в небо.
Все ж я просто натягнута нитка,
перехід і загибель, а ціль –
залишається ціллю… загроза
з тіла темного брюха хмарин –
перуниця, вінець, а тоді –
Сонце знов нагородить жар-птицями,
знову чутиме простір їх спів.
***

 

Ми з Сонцем, моїм Прабатьком –
дві лампочки серед спільноти Всесвіту.
Він, звісно, більший, можливості в нього
зігріти планету куди будуть більші,
проте він не може, ніж я, краще Жінку,
в самотності струму життєвого словом
і ділом на рівні тонкому – зігріти,
наситити атоми – новим рухом,
наситити губи – густим сміхом,
наситити очі – ультрамарином,
закоханим блиском…

 

Ми з Сонцем, моїм Прабатьком –
дві лампочки серед спільноти Всесвіту.
Він, звісно, більший, можливості в нього
зігріти планету куди будуть більші,
проте він не може, ніж я, краще Друга,
в самотності струму життєвого словом
і ділом на рівні тонкому – зігріти,
наситити голос – новим духом,
наситити руки – рукостисканням,
наситити очі – палахкотінням,
спільних польотів…

 

І там,
де від Сонця проміння основу
складе в порожнечі для маленького світла
із серця, наслідую приклад старих мудреців –
світло ллю, доганяю до надміру його міру,
люблю –
в тім, мабуть, піки сенсів життя і краса…
домальовують в тіні загуслого тіла
енігму під назвою «я».
***

 

Тисяча соковитих плодів,
гаряча кривава плоть –
народжує жадібну спрагу
бездумно жерти й пити,
смоктати солодощ,
поки не висихне
й не залишиться більше нічого,
крім чорного спокою темного сну.
***


Дощ (Частки тіла)

Прицільно крізь серце і мозок
літають долоні й зап’ястки,
по подразненим тягне поверхням
пух на білому полі потилиці…
Вії змахують, прагнуть відкритися,
дозволяють помалу, помалу,
наче сонця гарячого – шкіри,
доторкатися… і пітніти.
Від стопи по безумству гомілки
вигин в’ється стеблом білих роз,
білих роз – неприкритих колін,
і трикутник між вушка і щелепи
накоротко замкне мідні клеми,
розтікається масло із медом
по поверхням усього всередині…
Таємниці – розбурхані квіти,
крик за стриманістю мовчання.
Усмішка – захоплене викривлення,
прототип болісного волання.
Масний контур під болю симфонію
із гортані – до вибуху тисни!
5 секунд… 6 секунд… мружить списом
потаємнії чорні озера,
на які перетворяться очі.
Так напруга крізь море повітря
протинає блакитнеє сяйво
й понад космосом котиться гуркіт
– від життя і до смерті розкраює…
Залишає у тиші кружляти
пелюстки і оранжеві іскри,
поки медом затоплює спрагу
поки шок не погасне від блискавки,
поки теплі п’янкі аромати
із краплин підіймаються чистих,
поки сльози захоплення стинуть,
і у темряві все засинає…
***

 

Друковане слово вбивається в звивини маршем;
колір фарб виїдає мій розум, лишаючи форми химерні;
музика полум’ям килимового бомбометання
не лишає й сліду від стін, лиш відбиток, як тінь, на породі –
родилися у спалахах думки
корогви храму без храму Природи.
***

 

Сакральний мінор

 

Хрест – вертел мого тіла –
його ліпше вживати з хлібом й вином,
батіг креслить плоть на частки,
я сьогодні священний бик, добрий бик, добрий бик!
Я panem, я circenes, я eat, pray і love,
глибина, ієрогліф, схема для відчування,
новітня епоха, червона зоря.
Зупинити годинник – і піде тривога,
у коло загорнеться знову пряма.
Їж мене, пий мене, я один із численних
небесних синів капітана Шмідта,
перевірить мене на готовність солдат
металевим стручком зубочистки титанів,
і тоді – налітайте, п’янійте, вчувайте,
як руйнуються значення і під коростою
днів запускається в хід літосфера,
одіссея серйозніша за тисячі л’є.
Хрест – вертел мого тіла –
його ліпше вживати з хлібом й вином,
напивайтеся, люди блаженні, усвідомте
тварину в собі, заспівайте на березі гімни,
як у морі співають кити.
***

 

Один замурує серце в камені вівтаря,
атлантом даху храму стане інший,
один освятить кров’ю велич віри,
інший віддасть кремезні плечі їй.
Обидва в касу віддадуть свій біль,
натомість майстер таємничий
їм подасть красу.
Кілька миттєвостей єднання й
споглядання – мета розпеченої
лінії життя.
***

 

Загорни потворне тіло смерті
в Порфіру – кращий саван!
На лезі витрави малюнок завитків.
На цубі запиши вірші в розмашистих єрогліфах,
і зрозумій усе, і душу відпусти.
Над білим подихом холодної безодні
і чорним подихом небесного мовчання –
людське життя всього-навсього кресало
для спалаху самотньої червоної зорі.
***

 

Наріку вас Трояндами, щоби стікав пелюстками солодкий нектар,
дикий мед, а з гнучкого стебла в обрій цілились стріли гострих шпичаків.
Так завжди – там, де мед, – жала бджіл, де яскраві троянди – захований біль,
так завжди – на душі – ясність думки і хміль, ніжність з лезом ненависті –
у поцілунку.

 

Наріку вас Трояндами, ви – наречені – злітатимете понад арки недоль,
на камінні залишите мову строкату ваших щирих і щедрих болючих польотів.
У порожній дзвіниці з гончарного кола ви святиня і сенс, ви Деметри вівтар
і дим жертви над ним, ви танок і акорд Сонця в чорній безодні, де ведуть хороводи
міріади зірок.

 

В звуках музики кров з молоком, мед із дьогтем в спіралях,
на квітках смак роси і гіркої отрути.
З горну пекла виходять з булатної сталі
віки благословення…
***

 

Приходить ніч – вітаю сни,
сто днів пройшло – тепер на «ти»
із давнім другом перейшли,
його лінкор загублений
у океанах льодяних верхівок,
там зорі краще видно астрономам,
там легше спілкуватися в прозорій широті.
Мої ж каравани блукають у морі степових пустель,
полотном по вітрах паруси зблідлих вишитих шат.
Але ми шепочемо й стиха б’ємо в барабани,
налаштовуємо міжнародний дзвінок в позачассі.
Приходить ніч – вітаю сни,
злітаються темні птахи,
малюють мапу космосу на Північ,
доносять небувалі голоси,
і трохи глибше вже, ніж ми були,
ще опускаємося в подорожі звичній
крізь небезпеку. Я заношу своє перо,
і вношу корективи в криваві листи –
пишу у відповідь.
***

 

Ми з мінором так довго разом,
що у ньому вже більш ні краплини від суму,
тільки гай і ландшафт, тільки світло та світ,
тільки скельця і смальти священні шматки
укладають ікону для Сонця й тянучого погляду
з кулі на нього.

 

Із кулі-клубка павутиння очей
сповиває у вектори аркуші сині,
зеленим фарбує пахтіння ночей
травнево-червневий квітковий алюр
і вибухи, вибухи білих дерев…

 

Ми з мінором, як мед із вином,
суміш поміж натхнення і відчаю болю,
сплітаємо руки невидимих тіл
й кричимо, хоч ні звуку за межі підкірки,
хоч ні звуку, але тріпотіння струни
заспіває сонату на інших частотах,
наче понад хмаринами тягнеться нота,
наче смерть – тільки пауза поміж частин…
***

 

Сивий дідусь, літописець Час,
не лишає можливості для репетиції,
гострим пером в партитурі карбує
знаки, воліли б які приховати, не дасть
бути так, як хотілося,
буде все, як було.
Помилок не пробачить,
не буде милості, як зіграли – позначить.
Симфонії наші
все більше походять на злий авангард,
карнавал з розбиванням о стіни голів,
як не чули б себе – навіженим воланням
у нотах звертається оперний спів,
дисонуючий камінь… дисонуючий камінь…
в кострубатості слів
й жалюгідних діянь.

 

Але десь в купі нот
залишається карб, сивий Час справедливий,
перемоги в двобоях, усміхнений голос
й гармоній прозорий класичний мотив.
Алмази в багні
залишаються тим,
хто прийде вслід за нами
і вириє гнів із глибин,
біль і білий метал
перетворений в силу
напружених спин,
із гарчання і крику
відлитий
у глиняних формах кантат,
до планети
обернений спів.
Саме так…
Розставляє крапки і знаки альтерації Час,
імпровізації підвищуючи якість…
Так дерева зростають в нас,
на шматочках геніальності.
***

 

Відстані

 

Клік – переходжу в режим споглядання…
жувати можна не тільки сандвіч,
або якусь там іще шаурму,
а й сам вокзал, поїзди, пасажирів
та їх проводжаючих –
в очах … , повіки гортаючи, як сторінки.
І вигадки тут нема, хіба трохи лиш постмодерну
оголилися просто церебральні дроти,
там завжди плутанина, ти не дивуйся,
вся навкруг нормальність – майже маячня.
***

 

Перемалюю ієрогліф мрій
з кранів на фоні заходу блакитного
о 21.30 в прохолоднім травні.
У блакиті тій, настільки же безглуздій,
скільки безкінечній, зависають
почуття без назви, сенси без причин.
Просто ендорфіни від сумної казки
на берег звивин накотили пару хвиль.
Незрозумілі цілі, як незрозумілі зорі,
висять, лоскочуть недосяжністю картин.
Огортає свідомість мереживом мажоро-мінора,
складні тональності вібрують там, де сни.
***

 

Відстані розтягують наше гілля
і народжують потребу в якомусь латте, чи фастфуді,
загострюють наші зіниці до простору і до Сонця,
роз’ятрюють шкіру душі, перетворюють нас на суцільну
ерогенну зону, коли нерви, як голки, і голками по нервах
танцюють 7 500 почуттів у банальному кафетерії,
небанальному ресторані, або навіть десь серед індустрії
важких, непідйомних металів, скрегочучих чайками рейок.
Джем джаз-банди на хліб, джем пост-року із книг до повік,
і серед загадкових речей вимальовується ще більша –
загадка руху речей. Ліхтарі за вікном, світлофор заграє
з поворотами, фарами й блиском по фарбі, а також – із Заходом –
супровід нашого соло, супровід нашого дуо, супровід нашого тріо,
супровід луння відірваної голови, крізь яку на цей світ прокрадаються сни.
Між турбот розкривається пам’ять, між марнот завойовано право
зупинитися і посидіти, постарішати трохи разом – у вирі молекул
і викривлених векторів електронів, стовпів і натягнутих проводів, тролейбусів
і поїздів, літаків і тривожних дзвінків, матюків, ордерів й просто цегли –
знаходимо все ж таки ритм,
все ж таки формулу тайну, обіцянку, радіохвилю,
раз на час – пік, екстремум, есктрім…
***

 

Beyond Dawn – Storm

 

Великі руки ніжності тромбона
шифрували краплини й червоні вогні
в глибинах мокрого асфальту.
Шифрували свинець у висоті,
що розряджався на мене сльозами,
що сповивав у сонливі дискомфортні мрії,
що нотами томливими ковзав по серцю Осені,
розповідав про таємничі лінії – поза,
поза очами відображеними в склі
самотнього і жовтого автобуса,
гортав надії, наче альбом старих і сірих фото…
…крізь ватний гул і невідомість плив – додому.
***

 

Схід

 

Глибоковечірній поїзд

 

Спогад
Зелено-жовта мрія без слів –
вона не потребує слів.
Під електричний спів зашифрована
в партитурах простих, невибагливих.
Намальована на готичних склепіннях
трамвайних рейок, тиражована
фракталами, небесним сяйвом
і тисячею заходів.

 

Нічний притулок сталевих драконів
У нічному притулку сталеві дракони
грізно сяють жовтими очима,
навколо них чотирирукі штуки в’ються –
робочі мурахи.
Нічний притулок потішить гостей
різнобарвним вогнем семисоток і тисячок,
забезпечить техоглядом, чисткою, ласкою,
поліруванням і прасуванням.
Нічний притулок завис у безчассі
й відсутності будь-яких ще орієнтирів.
Здається так, ніби він був лиш на склі, межи склом
й чорнотою богів безкінечності.

 

Вони злітаються сюди у сні тривожному
чутливих пасажирів, спілкуються,
поки навкруг все спить. Розжарена їх плоть
потріскує від втоми, скрегочуть лапи
і двигун трохи болить. І поглядають сумно
жовтими очима на постамент гранітний,
де стоїть дідусь,
міркують, що колись і їм шлях ляже
на притулок денний, по той бік утоми й відпочинку,
на остаточний свій тупик, а може –
на наступний сон, наступний темний шлях під оком бога
чергової безкінечності…

 

Циклічність
Дві кабіни в два боки
і вульгарний шансон – я вдома! –
сувора, недобра моя Батьківщина
розкрила обійми іще раз – так добре,
і йодом по висохлих ніздрях мастила,
і ноги вкриває мені рідним пилом,
і пагорби знову співають свій гімн,
я знову вдома – я знову син.
***

 

Піщанка
Переступаю поріг інтелекту – в порожню місцину…
У повітрі – Сонце, за обрій – Море,
важким простирадлом марить полудень,
я пришитий гарячою ниттю стою
до каструлі піщаної, звареним круто яйцем обертаюсь.
Розум спресований тюбиком крему для засмагання –
всочився вже в шкіру,
скоро заквітну на білім полі
зернами меланіну.
***

 

Приозів’я
Медова земля – тут повітря таке золотаве,
ізотерми плетуть свою сітку, як ті павуки.
Білі плями невидимих храмів поперед очами –
як на вулицю вийдеш – паломник вже в краї святім.
Загадкова степова пустеля, наче шкіра Левіафана,
виростає пластами із Моря, із гарячої пащі Азова.
Від гармонії рис в мене піт на чолі й в серці рана,
невимовність пташиною груддю на ґрати грудні.
Тут богам колосальний кальян звели в жертву,
щоб дозволили пити метал і сувати у нього долоні,
але вік доживає, і варто кидати палити
їм там, поки є ще можливість уникнути раку легень.
Медова земля – ґрунт від того настільки бджолиний,
що гудить серед звивин торкання його резонанс.
Він такий еротичний, як груди креолки на пляжі
в надвечір’я розпечено персиково втомлений час.
Сонце щедро вливає наснагу, щедро так, аж вертається потом,
замикає ландшафт на коротку – іскри сиплять кривими віршами.
Заспівати – то тільки кричати, безглуздо: «Так солодко! Солодко!»
Тут мінор атмосфери впадає в тугий візантійський настрій,
сараною стрічає розхристана ніч, сон вступає володарем твердим.
Розчиняюся в темряві після дванадцяти в запахах
мірро і ладану від шалених фіялок, розгортаю себе килимами
понад пам’яттю в gif’ах картин. Так чекаю на ранок,
коли Схід знов розплавить карамель і меди.
***

 

Чи ви знаєте, який він на смак – Пил степів,
полиновий наркотик, гірка, наче кава, отрута,
який він на смак – його Вітер, що ріже і б’є
незахищену шкіру, і хвилями бавить траву?
Чи ви знаєте Сонце його і Проміння – листя
Мати і Мачухи, цвяхи й кульбаб лоскотіння?..

Подивіться в сесю Порожнечу, в сесю Безкінечність
і яросну дикість розкосої бестії з двокольором на голові…
У дзвін металевих браслетів занурте весь слух,
і в чорноту бездонних очей її викиньте душу –
пропалить, зморозить, розкидає все на шматки,
а потім збере й воскресить у шаманському ритуалі,
де лиш Рід й безіменні боги напувають вогонь і танок.

 

Тут розгін на коні прямо в космос, кожна квітка квіте на крові.
Необачний тут втратить себе й стане колосом, серед сотень
таких, як він.
Тут протягує в простір величне крило дивовижно красивий
і настільки же хижий орел. І не знає блаженства чужий мандрівник,
не пропечений тутешнім літом, не просмажений наскрізь морозом,
не загублений посеред пагорбів, не знайомий з полиновим пилом,
не заточений, як ятаган, не покривлений, як стара шабля,
на піску материкових берегів…
***

 

Полин і яблука

 

Чи є в мене щось,
окрім синього Неба і чорного тіла Землі,
її Трав і Дерев, і Тварин, і Людини, що віддано поруч,
крім бурхливого Сонця, рухливих Зірок,
і роз’ятрених Квітів з п’янким ароматом кохання?..
Я не маю нічого більш справжнього,
ніж оці дивовижні потоки у скрині моїй кістяній,
ніж шершаві і теплі долоні на скронях,
ніж відблиски на жвавій воді…
Мені більше нема, кому можна молитися б,
мені більше й не хочеться вже нікому
віддавати свій жаль, віддавати свій біль,
віддавати розпечені мрії й конструкти сліпих почуттів,
віддавати утомлену радість, гірке моє щастя,
й сміятись, й ридати від чогось такого, чому нема імені,
чому тільки музика здатна сказати своє вічне «так!»,
що ковзає по краєчку ноти на піку мінору,
неначе краплина роси по зеленому лезу трави,
й у ній розсипається Промінь… о боже! Мій вранішній промінь…
Моя мить, де на вузол зав’язані дні.
***

 

Палять місце, риють місце – тіні хмар і пломінь Сонця,
то злітає в гору купол, то руїни там чорніють.
То темнота гусне криком, каганець то ледь жевріє,
там колись співали гімни й голосили голосіння.
Там крутилися спіралі, там хрести тримали тіло,
там боролися віками воїни та сучі діти.
Медом мабуть помазàне,
жнивом плоду спокушèне…
Ні, там просто стрижень вставлен
крізь часи, віки, епохи –
вертикальна вісь дороги,
сенсу поза семантичним
полем догм раціональних,
там застигла справжня правда,
Алатир наріжних плинів,
все-як-є є ненастанно,
є в триформ’ї златоціннім.
***

 

Так просто і складно… вибухає мільйон елементів,
і все в одне тіло, мільйони відтінків – і все одне світло,
мільйони чуттів – і все ті ж самі люди…
картинки і звуки…
картинки і звуки…
Подрібнений світ на jpeg’и і gif’и,
розфасований геть по форматах і сайтах,
вирує навколо найважчих ідей, як вирують
частки вкруг тих ядер, що важче.
Лейтмотив розчинився у вільному джазі,
в атональному буйстві двадцятого віку,
де-не-де промайне шмат знайомих мотивів,
всього декілька нот, далі знов буде шум.
Все тече крізь джерела в мене і від мене,
майстер-план невідчутний для беззбройних думок,
і мені все ж здається, що з пекла й хаосу
народились боги і проклали нам путь.
І нікуди не йде й не приходить нікуди
по відносності чисел ковзає боса,
несвідома, що крутить і крутить, і крутить,
відцентрово і до, нікуди не веде.
А всередині все дуже просто і складно…
вибухає в зірки і збирається в тіло,
вигинає веселкою промінь білий,
і квіте меланін на розбурханій шкірі
ледь укритій купальним костюмом новим.

 

Там, де погляд застив у ставку об’єктива,
там, де доторк збудив в тілі хвилю тепла,
там, де ноти з паперу у мить виконання
птахами й комахами з клавіш летять,
є усе, усе є, є усе, усе є, є усе, усе є…
Є… є… є… є… є…
***

 

Бачити себе деревом – щастя,
бо тоді кожний пульс тріпотливих судин – не дарма.
Відчувати Землю й Воду – тілом – щастя,
бо тоді кожна квітка і кожний ковток на долоні
лапатого листя додає насолоди перебігу днів.
Забути концепції й зором питливим дивитись у простір
як є –
щастя вищої проби тому, хто в степах чи на горах
підставив під Сонце чоло та витривалі скроні,
яблуко з плеч в час призначений логікою онтогенези
покотиться, і без жалю, із захопленням дерева,
бо його життю – немає стіни,
бо Осінь йому є час доброго жнива,
коли найсолодшою вистигне плоть
учорашніх квіток.
***

 

Маріуполь, на перехресті вул. Пашковського і пров. Київського

 

Коли сонливе світло розбивається о жовті стіни
й мішається із геометрією полохливих тіней,
життя стікає у легені карамеллю –
вбиваючи задухою роз’ятреної млості.
І горизонт – імла, і вітер по траві вище плечей
підкреслює потік мовчання й таємниці,
Ще трохи, здається, і вибухне серця канат,
розсипаючи пил в атмосферу,
із нікому не чутним – тріском.
На коліна поставлений розум
під громадою вечірнього неба,
під тиском солодкої пам’яті,
тягарем одного запитання:
«Що це є і навіщо?!» – у відповідь тиша,
не навчили богів розмовляти віч-на-віч,
і богів тих нема, тільки голос гучної,
як гуркіт в судинах вушних, порожнечі,
тепер взагалі нічого не знайомо,
рафіноване стало у погляді – Диво.

Наостанок мене тільки музика кличе
в нескінченну, напевно, в захід Сонця – подорож…
***

 

Загадка, яка сама в собі несе відповідь –
метафора… знак питання в гіллі абрикос…
Чорне, жовте і синє, і спалах зеленого шуму
в стрункій композиції.
Накладає на очі склепіння, зводить храм
геометрії дивної. Описати його я хотів би –
на умі лиш самі метонімії, заспівати його
я хотів би – все одно вийде щось невимовне
з усіх найголовніших стихій і священної тиші
у час близько шостої – ранку і вечора літа…
Я не маю роз’яснень, але загадка вже сама відповідь.
Мені зверху всміхається знак питання в гіллі абрикос…
***

 

Свято Дажбога
Я ламаю свій хліб для сім’ї,
у вечірню годину, коли промінь Сонця
червоним фарбує червневе галуззя,
забираю томливий сік лоз
й зичу меду краплини у бджіл –
дорога ціна руху життя…
Воно складене з коштовної смальти,
тяжке щастя крихкої краси,
ніжний плід у обіймах заліза,
ніжне серце під рамою з кості,
квітка кактуса в спеці Сахари,
пташеня у пінгвіна під брюхом –
на долонях самотнього айсберга –
на долонях томливого червня
я ламаю свій хліб на сім’ю
в відвойовану мить свого щастя,
переповненості теплим світлом
і бажанням могутнім Дажбога.
***

 

Коли твій дух злітає до верхівок над галуззям
і насолоджується співом солов’я,
у жилах твоїх закипає кров,
у жилах твоїх закипає земля.
Коли твій погляд у симфонії ранкового проміння,
і ллється захват, перетрушуючи тіло, наче струм,
твій дух двома ногами впертий в біологію,
з тканин й рідин бере початок твій квітковий шум.
Так стали ми – безумні спалахи над чорною безоднею,
так ми з’явилися в таємній логіці речей.
Так є ми й так йдемо назавжди геть, лишаючи лиш тіні,
лиш тіні десь в глибинах там – по той бік від очей.
***

 

Пуповину плода – два білих крила
січуть, і вільним у падінні
він розчиняється на тисячу вогнів
акустичних імпульсів смаку,
перетворюючись на щось нове.
Так дерево останнім вибухом
вростає в самісіньке серце,
й гіллиться червоним галуззям
в солодкому тісті гарячого тіла.
Так спів на високій ноті
соколиний завислий в повітрі мінор
обертається архітектонікою
й гуркотить від нього Земля –
задоволена.
Так пелюстки сповивають Сонце
у теплу повсть і воно сміється
кольоровими бризками,
і тоді застигає все
напружене й щасливе,
у передчутті розслабленого струму
після одиниці нуля…
Так на ліжнику терпких трав
розіп’ятим на цвяхах проміння
лежить у простирадлах млості душа,
і лине… лине… лине… лине…
***

 

Погляд – світло в темноті,
спиною до ока обернулося.
Я живу – куди? Куди?..
Що є, а що тільки відбудеться?..

 

Крізь відчай червоний
приходить холодна свідомість:
Я сам… я самий…
Дискредитована користь.

 

Тут немає окремих об’єктів,
взагалі тут об’єктів нема,
я підвішений всередині себе,
тільки я… тільки я… тільки я…

 

Як з утроби у іншу утробу,
із тепла в колапсуючий холод
доля впасти і, може, померти? –
від голоду…

 

В мене є лиш маленька можливість
підіймати долоні угору,
ліпших немає занять,
ніж до себе їх розвертати…

 

І бачити світло.
Від себе – до себе,
й гадати, що поруч є хтось –
за тінями.

 

Ловити їх подих,
й ловити їх погляд
в обіймах руками,
й давати їм свій.

 

Траєкторії світла
сплітають мистецтво,
наш ліжник із повсті –
мене і навколо тіней.

 

Мої гості розпалюють вогнище,
дарують портрети, і вже не самотньо,
і вже обертається світло обличчям,
примножене рухом чиїхось очей.

 

Я вас знаю лиш інтуїтивно,
здогадки лишень будувати
про те, хто ви є,
але раптом стає дуже ясно…

 

Знайомі мені ви, мабуть, навіть краще,
ніж сам собі є,
бо розпалені квіти про нас
кажуть більше, ніж наші долоні.

 

І тоді один шанс спілкуватися –
вколо вогню затягнути танок,
щоби тіні плелися, і світла між ними,
й заплутатися між собою – в клубок…

 

Отак відкриваються очі,
отак розкривається світ,
коли математика ночі
нас виводить на власну орбіту…

 

Коли ранок осяює чоло,
сповиває у барви зіниці,
і тобі тепер більше не холодно,
бачиш світло своє і навколо

 

злітає по довгій параболі
нескінченній
в самий горизонт
навіжене буття…
***

 

В інфрачервоному потоці вітряного танго
між небом та землею білою зигзицею
твій голос на шовкових крилах вгору
летів і витонченим соло
торкав моє розбурхане квіткове серце.

 

І зігрівали ніжністю й надією
на сірім полі попелу та смерті
твої безмежні ноти і мелодій
плетіння із ниток сумних акордів.

 

Так жевріє життя під тиском чорним лави,
так хворі квіти тягнуть листя за свій шанс.
Так ми з тобою заспіваємо,
коли до межі знову підійде час.

 

Коли шалений маятник наріже
на камені сто тисяч рисок зла,
так море знову світлом зрине хижим
до плодів своїх безумно ласе.

 

Так хвилі огорнуть холодним плином
босі ноги між теплом і льодом,
так усміхнешся в очі й зникнеш,
розчинена в твоїм безглуздім роді.

 

А я за струни нервів потягну угору
арфу роздратую й подарую тему
морю турбот, надій і неспокою,
нехай живе…
***

 

Торкнутися лапи звіра – й навчитися бути…
Зарости волоссям до пояса й зникнути в лісі
під куполом гілок і листя,
укритися, може, повстю…
…та мріяти, як за тобою
до лісів повернуться Надлюди…
***

За кожну літеру кидай насіння –
нехай зростає словам услід.
Розкриється книга тоді у більше
щось, навіть за ранг книги книг.
***

 

На лезі Серпня

 

Київ, Політехнічний парк

 

Між листя набирають тіні чорноти – на лезі серпня,
запах сушений – передвісник вересневих септим –
бальзамом на легені розлягається нестерпним,
і уповільнює сп’яніло крок повз гуки необхідності.
***

 

Серпень
(триптих)

Туман бавовновою ковдрою,
кудлатим чарівним барашком
зігрів самотній ранок серпаря
на скирті від врожаю щедрого.
Десь у череві білім зріє хліб,
в час тиші й репетиції оркестру,
поки пробуджується жовтий дирижер,
поки налите сном ще полум’яне серце…
Блаженна мить розчахнутого дива,
коли дитиною рожевою всміхається майбутнє,
й повітря таємниці розкида
на мові плетеного светра променів.
І віриться, що все сюди верта,
по колу заповіданім іздавна…
Життя є вічно юна королівна
боса, з волоссям ароматів вересня…
***

 

Пряма до фінішу на півтори години
від шостої тридцять три
до вісімки святої безкінечності…
по колу тягнуть стрілки, але ми
лиш листя між буремним морем Сонця
й гілкою,
прийде серпанок і збере врожай,
полетить крихтинами причастя
на фінішній годині тридцять два
у позачасся…
***

 

20.08.2011
Ллємося за межею креслень, на підкірці –
це глибше навіть вже за почуття.
З мережива серпневих невимовностей
народжуємо вогник у вікні в полях…
Сплітається подібно шум галуззя
і мерехтить червоним співом солов’я.
Приреченість волокон мотузок –
два слова на одне – ти, я.
***

 

Оркестр заповнив собою гори й степи:
зелене тло, іскристий пташиний світ,
гобой соколів, піцикато горобців та синиць,
вовків духові відраховують рух місяців,
комашині ефекти мішаються з шумом дерев,
на перкусії дятел, на валторнах – тигри і леви,
а ще пауз беззвучних тварин, наче сотні тіней,
додають композиції глибини і об’єму,
а ще над ними симфонія тисяч вітрів,
й розбивається оплесками в скелях приплив.
І мій голос разом з ними думу плете
через все, що доступно мені від Природи.
Пальці, руки і ноги, легені і губи,
все єство – в резонанс, естафету – наверх,
хай тріпоче душа в таїнстві невимовнім,
в ритмі руху трипільців й індіянських племен
спіралить життя, струменить круговерть…
***

 

Майстриня

Катерина Білокур

Відчувається, наче ти
білієш, поки через руку,
пронизану вектором пензля,
виливається вся твоя фарба,
наче то є найвищим сенсом –
розпливатися хвилями в розчині
дивовижі буття проточного,
барвистого хаосу часу.
І що менше тебе залишається,
що біліше стає блакить очна,
то квітіше квітуть твої квіти,
буяння барвисто скажене,
туманне, солодке, сонячне,
як світанок на лезі серпня,
аромат полинового духу…
Твоя тінь розчиняється там –
в морі хмар кругом під блідо-жовтим,
в сукні білій і білій хустині,
поки ти переходиш боса
в попелисту чорнóземну пам’ять…
***

 

Майстер
Що ти бачиш, о Майстер, на долонях у глині,
які спогади в фарбі й поливі твоїй?
Про що свідчить розпечене сяйво металу
під мечі та орала?..
Крадькома у вікно забирається ранок,
висилаєш вітання усмішці Світила,
відчуваєш, як руки гудять і просять
верстата і всіх інструментів твоїх.
Наче коні обурені днями у стійлах,
наче птаство невпинно вертає на Північ,
наче знову Борей і Зефір женуть хвилі
та підсолюють зморшки старим вовкам морським.
Так торкаєшся поверхні заготовок,
пестиш вигини сировини вологі,
як пестять молодих дружин боги,
закохані у світло.
Ти в’язень замкненого кола,
спіралі Всесвіту знічев’я,
ти повний сіменем, його потужний колос
зриває шкіру із вітальним голосінням.
Народиш сина, доньку і сто тисяч звершень
у кожнім просторі твого простого діла,
проллється через тебе сила,
сліпа й безмежна – краплею у світ.
Що бачиш ти – відомо лиш Світилу,
ви дружите давно, крізь яв і сни.
Обидва одержимі власним тиском бути…
…ми прикриваємо руками очі,
і від плодів містерій ваших – тішимось.
***

 

Минуле валиться осіннім листям з книг,
зі шкіри стрижнями назовні, в очі вектором,
дощить і гріє, б’є і пестить, прошиває
всі шари тканини світу й залишається – назавжди.
Земля – великий жорсткий диск, живе –
по ньому голками танцює, карбує коди,
начебто без сенсу, але все ж якщо зануритися, то
знайдеться вирозуміння вакханалії гармонією.
Й валами по кутах у темних храмах – Імена,
обличчя, руки, ноги, груди, спини і волосся,
а потім – вироби із глини, дерева, бетону і пластмаси,
з розкішним запахом всіх новорічних свят
з незмінним дідом з етикетки “Coca-Cola”…
Так час відносно тягнеться в тобі, подовжується
плином листопаду, прискорюється рухом поїздів,
й разом усе – неначе відео-ефект: наїзд із зумом навпаки,
Так визначаєш напрям стрілок ти – куди завгодно,
або просто – тишу, і зрештою – немає напрямку,
адже окрім листів, немає орієнтирів… Тому хоч
падаємо ми у вирі усесвітнього акорду, все одно
одне кіно на кожного – з квитком на вхід і правом вийти…
***

 

Останній видих Літа,
крізь прозорий флер дощів
блаженне Сонце оксамитом
лимонну пудру сипле вниз
на спраглі щоки.
Дорога біла – наче сон,
кущі й дерева колихають
на повіках край розмитий…
Так само білий, я майже ніхто,
я майже цілий світ, дозріла диня…
Повільно ковтаю червоний час,
перші літери цезури після полудня.
Розкидаю гілля, їм запах жнив,
готуюся до зустрічей з примарами Осені…
***

 

Примари Осені

 

01.09.11
Стоїш на березі холодного припливу,
у теплих вітрах вже посіяні зерна сумніву,
вже подовжились тіні й під вечір стає так сумно…
Утомлене листя по стрічках утомлених вулиць
котиться в небеса під тремоло натягнутого нерва,
зачаївся простір, чекає на умовлену годину,
коли вже можна відійти до сну, в безодню летаргії.
Розслаблена душа розкинула руки широко й пливе
по темній воді без ознак колишнього оживлення,
спокійно розчиняється, віддаючи тобі свій голос,
свій запис, мотлох по шухлядам, катарсиси на папері
щоденників так безнадійно застарілих, неначе цегла
дому дореволюційної будови, обов’язково у модерні,
в солодкій труті невимовного піднесення. І все це тут –
на березі чергової Вічності. Яка не те, щоб лід, але
вже майже абсолютний нуль й тобі іти краще в шарфі,
в останніх пестощах по шиї кашеміру. Десь там лежить
трохи чаю, книжки, листування, й, звичайно, – Музика,
чекають повернення, шкіри задублої в солі та йоді –
зігрівають на тлі сезонної падучої стовпчика
хоча би спогадом. І око уповільнює свій вир,
готуючись до кольорів суворих, непривітних,
не вірячи в гарячий бал останнього причастя.
Але там зберегли трохи вина тобі, вже віє аромат,
і трохи хліба, він лежить, загорнутий в рушник
з прадавнім візерунком здоровішої свідомості.
Стоїш на березі холодного припливу… смакуєш.
***

 

Якщо довго сидіти на камені
й слухати пісню вітрів,
забувши на деякий час
свій вигляд іззовні й зсередини,
якщо злитися з твердим щитом
й ароматом гіркої трави
та підставити Сонцю обличчя,
щоб до сутності аж пропекло,
то почуєш, як десь заспівають
дивну мантру чиїсь голоси,
як варган завібрує у роті
кочових вузькооких богів,
Небо розповідає історії
дивовижних безглуздих часів…
І подумаєш: «Я на межі…
Ззаду літо – попереду прірва,
й літо буде туди вічно падати,
як у темній матерії Всесвіт
вічно тоне, лиш гук невимовний
відправляє кружлять поміж хмар,
як над степом орел розкидає
стріли співів своїх бойових,
тільки ноти потім осідають
на траву і на попіл кострищ,
і на лоба людей нерухомих,
що покрили каміння пустель
і живуть там благі і самотні,
як всіма позабутий мотив…»
***

 

Мегаполіс
Знаходити там життя,
між покинутих скель,
де по хвилях рябить ненавмисне,
де по стрілках, як сльози, біжать
сподівання й краплини дощу.
Захід Сонця крізь сині вітрини
у потребі шаленій вечірнього чаю,
палива усмішки, добрива для розмов.
І ти собою місто накриваєш,
як скатертиною святковий криють стіл,
і ставлять тости ліхтарів,
і гублять крихти на підлозі,
й злітаються на те птахи –
найбажаніші гості.
Витягуються лінії криві
кривавим габаритним кольором,
врізаються у всіх живих
і розпадаються асоціацією.
Папірці, листівки, метелики,
рідке листя, спасіння трубот
й тишина плями чорного вечора –
в чашці… зорі напроти,
за межею твого власного «я».
Звідти часто так дихає холодом,
довелося скліпати спіраль
й нанизати на неї тепло
з нервів власної електростанції,
ловлять часто вони, як антени,
сигнали з тянучих дистанцій,
і ти більше вже, ніж не один,
завивається піна галактикою
по прокавленим тісним судинам,
по зеленим розводам млосним
від колишніх палких поцілунків
на рум’яних загублених вилицях.
Ти розчинений в просторі вулиць,
ти зігрітий до першої станції,
поки стрілки летять у прострації
кататонічно свободних хвилин.
Відкривай і знайди там життя,
твоя місія в відсутності місії,
без напрямків і каяття,
в колооберті вічної вісім.
***

 

Порожній храм

 

(реквієм християнству)

 

I. Києво-Печерська лавра
Порожній храм, загусла пустота,
свічок десятки не врятують вже положення,
і навіть ладан утрачає потаємний сенс,
твої боги тут більше не живуть.
Уже не колихає думка суть
про відображення життя під куполом,
про святість пошуку себе під небом голубим,
і місто золоте зовсім не тут,
просвітлення нема – порожній храм,
пустопорожній храм, порожня красота,
і німота глухих ікон, і відгуки задушливого сну,
і бруд на рясі, й заблукала в бороді брехня,
і в книгах майже нічого вже не лишилося натомість,
вбогість тільки заплямувала імена,
і влади залишки в долонях архетипів тануть.
Тут нічого нема. Луна під куполом лякає голубів,
на вівтарі лежить труна, а в ній
вже жоден не лежить з твоїх богів,
чужі непевні тільки ліхтарі тануть у темряві.

Тут залишилась тільки данина
великих духом, сильних і високих.
Але й вона не має вже за себе за,
бо в розмальованій труні – тлін й нечистоти.
Немає сенсу, що хрести ще досі струменять угору,
крізь не ллється хвиля на приймач,
розпродані частоти, і не згуртує разом більше гімн,
затертий на пожовклім смороді паперу,
на товстих жупанах хормейстерів і джинсах на хористах.
Лише протягнута рука – завжди була
і досі залишається на брамах,
і досі смикає за нерви пустота,
й порожня по судинах струменить тривога…
Забути краще і покинути той храм,
нехай здійсниться його доля,
залишиться луна і данина
старому ідолу старих героїв.
***

 

II. Михайлівський золотоверхий собор
Вбогість опадає осадом у небуття,
залишаючи трошки смороду – на жовтневому вітрі.
Залишається тільки краса,
найскладніша річ із усіх
записаних у цих книгах –
сховищах гарних слів,
із записаних на цих стінах
порожніх сюжетів,
сухих ієрархій.
І це вістря у грудях твоїх
не більше, ніж пам’ять,
не більше, ніж пил на сторінках,
насправді лишається тільки
краса, безглузда краса,
єдине варте уваги
у сховищі слів.
Нас безжалісність часу прибила
до дошок, бо єдині годилися
для опори серед порожнечі
нерухомості чистих щоденників,
ми від них відштовхнулися в крок,
ми упали від них навколішки,
ми відчули той самий біль,
як в нелегкім навчанні ходити,
і ці рани на нас тільки пил сторінок
учорашніх невдалих прописів.
Хай летюче злітає геть,
хай зникоме зникає швидше,
хай лишається найцінніше,
і живе переможе смерть.
Вітер здме попіл з літер,
світанок розчинить промінь
у чорнилі нових митців
на лезах з гарячих грудей…
з нами лишаться звірі
з палаючими очами,
з нами лишиться Сонце –
підкаже подальшу путь.
***

 

IV. Розп’яття

 

Inflicting wounds with your
cross-turned dagger.
Chuck Schuldiner. “Crystal Mountain”

 

Який покров найглибше зло одягне,
породжене із тих самих інстинктів,
що й добро?
Хіба воно
одягне чорну мантію і візьме в руки ніж?
Хіба на чорні меси полетить на лисі гори,
і вживить в мозок чіп?
Хіба одягне роги й гострі зуби? Ні.
Занадто просто. Занадто ясно. Занадто глупо
для підступної просунутості генія тіней…
Воно
вбереться в білий капюшон і золотом оточить
всі святині,
трон зведе у небесах й назве
свій прейскурант на шлях туди, візьме непогрішимість
за основу, й слово пеститиме щоки загнаних рабів
його…
Навряд чи ти у силах будеш меч
здійняти на його останній символ,
здійняти факел на його останню чорну книгу,
бо формула самого світла буде там,
луна спасіння зависатиме у храмі,
й сльоза тектиме вилицями з дерева,
й пролита кров прозветься литою за нас.
Там, де підступна геометрія вплелася у красу,
де дві дошки ввібрали темне значення тортури,
де місяць схожий на занесену косу і кришталем
відгонять крем’янії гори –
там буде зло,
там будуть чорні мантії і меси,
там ізсередини хробак згризе самих
його адептів, потім
розірве руками їх останніх всіх,
нап’ється крові – в тостах за любов,
наїсться плоті в славі чистоти.
На запах чистого чуття
злітаються і таргани,
і сарана злітається
на запах золотого грона.
Під Сонцем йде людина й тінь
мандрує вслід за нею назавжди,
тож не давай їй
буть коротшою за себе.
Бо у закритих ранах накопичується гній,
і вище благо труїть всі криниці,
за символом Месії на хресті
хробак ненависті на цвяхах прихистився,
бо на цілунку заховалось лезо,
й на білому гарніш за все червоне променить.
***

 

Стріли за обрій

 

1. Атомні мандрівники.
Атомні мандрівники –
по орбітам кружляти хмарою.
Схожі, начебто, на частки,
але настільки примарні на швидкостях,
з яких видно інакший світ,
глибше і кольоровіше,
особливо, коли поруч море
і тисячі дивних об’єктів Природи
й розсипаної в ній цивілізації…
І обрій –
завжди надає нам притулок для стріл
голодних жадібних поглядів
у місця, ще не з’їдені оком,
ще порожні для піших маршрутів.

 

2. Лук Одіссея
Тятивою звучить середовище,
напружене під дією ока.
Чи то тигр спогляда оленицю,
чи то ти закидаєш за обрій
свої жадібні стріли пекучим
дощем заповзятої мрії.
Табуни скаженілих коней
проривають крізь час і крізь степ,
застигають холодним камінням
споглядати безмежність зірок.
Твої ноги вже майже копита,
твої груди вже піччю горять,
червоніє й жовтіє повітря
каталонським пломінням пахтять,
і спини гімалайський рельєф
видибає тебе більше в простір,
заполонює лоно Землі
для чутливих нервових тканин.

 

3. Еволюція (Übertier)
Так ти вилетиш з панцира духу
і пізнаєш чарівність перевертня,
коли ти більше вже, ніж людина,
коли ти всеосяжний Звір.
На вершині цариці Біос
перетворишся ти на півбога,
пару кроків ще до Надлюдини,
пару стріл ще за обрій, за обрій…
Щастя в тім – не кінчається море,
ані трав, ані водню двоокису,
не кінчається риба і птаство,
не зів’яне трава остаточно,
і твій атом осяде ніччю,
щоб вертати з могили вдосвіта.
Цей безумний-безумний світ
здичавіло тобі усміхається,
закликає – давай, не вагайся! –
відпускай тятиву – і лети!

 

Берег

 

Doch alle Lust will Ewigkeit -,
– will tiefe, tiefe Ewigkeit!

Friedrich Nietzsche

 

Сидіти на березі Вічності,
бо ти сам є той берег.
І досвід гіркий обіцяє, що хвилі
колись тебе все ж таки змиють…
розмиють, і тільки стріла
твого погляду лишиться довго летіти
у напрямку простору вже неевклідового,
з її точки зору – з нікуди в нікуди.
І щільніше нема відчуття, що «ти є»,
проте, чи ти був чимось іншим
щоб судити про те, що можливо, й на що
заборони накладено тяжку печать
з руки дійсності?..
Берег, твоя квінтесенція з ока
по схилу щоки підсолодить оцей Океан.
І наскільки б непевною всім не здавалась
позиція тверджень за межами віри,
така тятива набагато пружніше дзвенить,
резонуючи з обрію лезом напроти.
Ризикнеш уявити, що смерть все ж таки – не кінець,
що лиш ширше обійми розкине тоді твоя сутність –
Землі, й розіпне себе в наслідках років століть
невблаганних випробувань.
Океан даруватиме шанс знов відкластися десь
на шматках побудованих храмів скелетами рифів.
Й на тебе знову будуть сідати птахи,
а в тіні тихо плавати риба.
***

 

Стріли по колу
Коли з нейронів зітреться усе –
залишиться Сонце світити крізь пасма туману.
Буду довго дивитися на нього, і тоді
народяться ще звуки Музики з товстої флейти,
або, може, з-під жовтуватих клавіш…
і потечуть вони в повітрі, наче в космос,
віщати настрій за межею понеділка,
коли на розумі нічого, крім «я є»,
а потім вже «є ти» й дерева, й Сонце…

Розпалимо вогонь в вечірній самоті,
вшануємо знаки питання в небі,
і насолодимося всім насущим днесь,
й запустимо ще пару стріл шукати долі.
Ми не самі – й тоді вже трохи більше нас,
«ми є» – до того ж на одній синхронній хвилі.
У племені такого, мабуть, буде більший сенс,
ще більше почуття, ніж в одного такого…

Тоді відходить тимчасове, і крізь тебе
потоком особливим ллється світло.
Відповідати батьку Сонцю – чи тепліше
є щось, щиріше, ніж ланцюг, ніж те глибинне коло?..
Якщо воно є бог, то іншого нема у нього способу,
як усвідомити себе, ніж в голосі повернення
після мільярдів років мандрів – променя
крізь твої очі й голос флейти з клавішами.
***

 

За обрієм

 

…Wenn die Macht gnädig wird und herabkommt ins Sichtbare: Schönheit heiße ich solches Herabkommen.
Und von niemandem will ich so als von dir gerade Schönheit, du Gewaltiger: deine Güte sei deine letzte Selbst-Überwältigung.
Alles Böse traue ich dir zu: darum will ich von dir das Gute.
Wahrlich, ich lachte oft der Schwächlinge, welche sich gut glauben, weil sie lahme Tatzen haben!
Der Säule Tugend sollst du nachstreben: schöner wird sie immer und zarter, aber inwendig härter und tragsamer, je mehr sie aufsteigt.
Ja, du Erhabener, einst sollst du noch schön sein und deiner eignen Schönheit den Spiegel vorhalten.
Dann wird deine Seele vor göttlichen Begierden schaudern; und Anbetung wird noch in deiner Eitelkeit sein!
Dies nämlich ist das Geheimnis der Seele: erst, wenn sie der Held verlassen hat, naht ihr, im Traume – der Über-Held.

Friedrich Nietzsche. “Also sprach Zarathustra”. Von den Erhabenen

 

По той бік від екрану світу летять зіркові промені до нас,
по той бік від свідомості – початок, по той бік вибитих
прадавнім імпульсом з матерії фотонів, химерних візерунків їх –
замкнеться твій ланцюг.

 

Коло-кільце, відчинена самотня вірогідність, сподівання
потоку ом – на діалог, на відповідь – в твоїх розширених зіницях,
нейрони вивертаються на зовсім невербальне вже питання –
за межами насущного латаття.

 

Музика тиші, слово у корені слова, образ мінливості образів,
ритм такий персональний, що світ стає майже утроби подовження,
можна де просто задуматись над, міркувати і міряти, і малювати,
коротше – побути.

 

Добрий – тому що сильний, сильний – і значить – добрий,
в твоїх медитаціях хряскіт кісток попередніх століть,
у тому числі – твоїх власних, сітка поля для го, і хрести,
і зневажена сварга.

 

Мудрий, тому що – довгий, історія тягнеться в сотнях
товстенних томів, із яких – не відняти ні строчки,
у багрових звиваннях літер й єроглифів залишена ДНК
химерних синів фотонів.

 

Ніщо не дарма, з землетрусів народжені гори,
з магматичних борінь випливають зігріті клітини,
скільки гніву вкруг ніжності Матері посеред тріщин
одвічної ентропії!..

 

У чорному морі трикутничок світла
обертається в Шиви засліплім танку,
ти тепер поза межами, за океаном –
більше навіть, ніж син, ти співбесідник – Сонця,
ти – Надлюдина.
***

 

…ти ще тут, ти ще поки не там,
поки ще мало слів, не виповнюють
того світла глибокого в тілі,
тих болючих екстазів любові,
коли ти на секунду, як бог,
коли ти на секунду бачиш,
чим людина спроможна стати
після себе і вдару блискавки.
Любов є вогонь для шлюбу
між живим і стихіями ночі,
з нього вийде сталевий пиріг,
щедро змащений кольором глини,
і розлине із фібрів його новий ом…
На щастя рослинам й тваринам,
клітинам і просто білкам,
але головніше – Другу,
і всім, хто навколо вогнища,
з малюнками на щоках
чаклують над створенням бога
в тобі – хоча б на секунду…
Усміхнуться, й неначе ти випив чаю,
й тобі стало добре… так добре…

 

Запах снігу

 

Інший світ уже тут
Повертаються холодні барви,
колись твій ранок стане білим,
і кількість світла на квадратних сантиметрах
освіжить нейрони безпричинним щастям,
просто сніг…
просто зима…
Положення між сном і казкою,
між морозом і чашками чаю,
важкі светри приховують серцебиття,
мерехтіння вогнів огортає мріями,
тут править безсловесність…
тут править невимовність…
тільки музика, розсипаний звук
пестить напружені нерви,
ти не можеш нічого сказати,
усміхатися тільки й сміятися
на сірім тлі буденного полотнища,
безбарвного без фарби цих вібрацій,
бо в них є тільки сенс…
бо вони є тільки ти і я…
Інший світ уже тут,
вкладений, як диски на полицях,
неначе книжки у шафах,
осідає перетвореними краплями
тобі на волосся і шарф…
***

 

Я тобі на питання усі відповім тільки: «Сніг…»
Все останнє назавжди лишатиметься між рядків.
Ось дивись, як у тиші звивається сніг,
як міняється світло вночі,
як у тінях живе таємниця,
як між тінями в’ються слова
і не ловлять в повітрі нічого,
тільки білий кришталь на рожевий сідає язик –
і тане…
***

 

Вікна сплять – Зима – четверта ранку або ночі.
Я один – сам на сам із тишею,
безмовним «щось» на віях верб, застиглих в жанрі ню,
на світлофорів – триколорах, стаханівцях доріг…
На напрямку класичному – вокзал, перон, тривога, поїзди…
***

 

Поки боги сплять
Грає біла рука Зими – на мені,
на струні через вигуки вітру
і гуркіт морозу, примножує око
фасетне сніжинок хитання – фрістайл,
кристали холодним тремтінням
під самою шкірою, в темному храмі
осяюють руки дерев – невгамовних фанатів,
око Сонця суворо стріляє крізь хмари,
ми на гребні холодних барханів,
по той бік від усталених днів,
зимна ніч тягне вниз, до грудей своїх,
космос, і зорі голками космічний свій
роблять масаж… застигає вода –
шпичаками на березі хвилі лежать,
саме зараз ми маємо шанс
заступити на вічність пішки…
поки боги сплять…
***

 

Клубок із теплих закутків
у вовні, сплетеній із заморожених краплин,
сонний звір: кіт, пес, корова чи баранчик?..
Ми по нім – мигтючі миті,
зблиск льоду скалки в оці перехожого,
літопис льоту електрону по мікронах,
шматочки тьми о 23-ій…
…погасли ліхтарі.
Колихає час на хвилях,
біжить – по довгих-довгих колах,
не йде нікуди, й ми не йдем,
ми тут завжди і зараз…
…ніч записує на камеру небес:
скло, вигнуте назустріч куполу зіниці.
То залишає шанс, що ми колись зірками
на листя кинемо ще світла жменю.
…сім світляків у грудці теплих закутків
у синій вовні під загуслим маслом ночі,
схвали нас і благослови –
присутність усього-як-є.
***

 

Ніщо, ніщо не марно,
навіть гіркóта – гіркотá мікстур,
навіть хвороба – шлях тяжкий імунний,
навіть зло – тінь для добра,
і звисока, з п’яти тисяч століть
клітиною вплететься літера в історію,
камінням викладе до неба піраміду –
дивитись вниз й великим бути,
з високим зростом головою в зорях,
ти на горі, і ти будеш гора.
Все в надра, у коріння, в чорноту,
гниття – повільне полум’я для ґрунту,
з долоні сім’я в темну пустоту,
і пустота крихка розсиплеться на сяйво.
У точці вузловій все буде білий спалах,
в очах глибоких барв хаос замішує відтінок.
***

 

Серед зими

 

And everything I promised, and everything I tried
Yeah everything I ever did I used to feed the fire

R. Smith – “39”

 

Події змушені горіти
навколо нас іскрою атому
в потужнім двигуні,
та з часом все призначене горіти
стає невпинно попелом,
і світ
уже не буде звичною картиною –
руїни,
але ж хіба не рухалися ми саме туди? –
на стадію, коли камінні храми
лоза сплете й затисне назавжди,
трава огорне лагідно й дерева
залишаться на варті – бути,
самозанурено текти крізь простір
своїми соками й тремтіти хлорофілом…

 

…тоді у прихистку тобою зібраних цеглин
залишаться лежати книги й ноти,
тоді з котом, клубочком згорненим під боком,
ти будеш в кріслі довго споглядати
зелений гай і Сонце за вікном,
читати, грати, й розмовляти з тим котом
без слів, й чекати снів
у створенім тобою також світі.
Так справджується мистецтво,
так розшифровується мова вогняна –
люблю й горю, і попіл свій вкладаю в ноги
своєму божеству – зеленому царю.
А в нагороду дні безмовних споглядань
і дивовижних відчуттів під серцем,
коли ти лінза кольорів, коли ти лабіринт для світла,
коли ти диво дивовижне – дивина,
і в фіолетовому сутінку з вельвету
живеш із головним серед зими.
***

 

Вічна пам’ять

 

І.
Молися за електроенергію,
бо якщо всі записані дані
раптом розчиняться у небутті,
то станеш ти останньою людиною,
в якої під склепінням черепа
лунають в пам’яті божественні пісні
та дивовижні композиції стікають
барвистим сяйвом п’ятої години ранку
навесні.
Залишаться всередині, неспівані,
розчиниться на старість років їх останній гук,
і тільки сльози проведуть їх ноти
з тобою рáзом ув останню путь…
Лиш тільки дух зависне над Землею,
нечутний голос, хвиля,
доступна тільки вухам тим гіллястим,
що десь мандрують й у звуках мають тіло щастя,
про них унóчі снять і вранці мріють.
У Вічності безмежних перемін
залишиться маленький шанс колись почути знову
мелодію із ранку навесні
такого-то, такого-то, такого…

 

ІІ.
Так прозорою злітає пеленою на блакитнім світанку у квітні
твоє незабутнє, підхоплене пташками короткої пам’яті
коханих людей, бо так само й вони колись всі відлетять,
і тільки Сонце залишиться свідком,
лиш Земля забирає усе,
береже у собі карби співу
і у чорній безодні несе.
Ми маленькі, як проліски в березні,
ми короткі, як мушки на яблуках,
Космос і не помітить наш вересень,
і врожай щедрий наш, кольоровий…
Хай пливе простирадло на крильцях,
рясно вишите листям і рейками,
розфарбоване трамвайним дзенькотом,
на шляху до нової лелеки.
Ми короткі, але наші роки
на долонях космічних велетнів
благословенні на безкінечність
можливістю вічних повернень.
Так пластинка в старім патефоні
має змогу іще повторитись,
так оранжевий теплий вогонь
повертається о пів на п’яту,
і розказує спраглим повікам
про моря безкінечного світла.
І його свята точка в зіницях
все так само тихенько сяє,
коли тіло лежить на жіночих руках,
й простирадло душі відлітає…
Так летітиме в вічнім світанку,
вічно-синіх ранкових сутінків,
перетвориться потім на хмари,
і проллється на Землю дощем.
***

 

Sleep in Kyiv

 

Запах більше, ніж запах, він – дух. Чим ти пахнеш, самотній Києве?
Бензинового вихлопу вульгарність, фаст-фуду сексапільність,
соціальщини страви м’ясні, вічна кава роз’ятрених губ,
насолоди здоба, чорно-білі зимові води, контрастний душ,
хвиляста дивина, і по долонях в комір ллється рідина
отруєних артерій з запахом бетону й штукатурки.
Один перед розмаєм духів – ведуть хоровод, не бачать,
не знають і не визнають, не признáють. Малюють.
Абстрактно. Завжди. Невпинно. Нічною вартою курують плин,
але обманюють, і правда – завжди лишається за коміром,
на шкірі. Туди не доїжджають на автомобілях,
там смак тече інакший назавжди, і радить шепотом:
«Самотній, жди…»
***

 

Київські містерії
В мене вросли твої тумани і метро,
твої гарячі та холодні води, побутові
спостереження й закономірності,
вокзальні ліхтарі о другій ночі в вікна,
квадратики фіранок, двері, коридори,
асфальт і кольори на сонці стін,
за кухнею дерева, пагорби, узвози,
мрійливі контури нових районів,
бездарні контури нових районів,
напруження і кулаки проти заліза…
…пластмасова духовність і камінна радість,
зелено-золота поема, світло через вітражі,
розгубленість й непевність, буденності гіркота,
дріб’язок і гривні в гаманці, сніги, калюжі
та міфічні схили, повні аматорів і просто модних,
бруківка й тиша, фокуси, блакить
морозних сутінків, один крок за дверима –
неначе вічно свій, неначе із приблизно 60-х
клав свій шлях, і ось, від часу час у спогади проходить
музика річних кілець на голці наскрізного світла,
щось довше, щось загальніше, між модернових ліній
записаний ходою часу код, терпкий вечірній фільм,
щоденник снів і всіх уявних істин…
…за кожним кроком навкруги – невидиме,
за кожним кроком ефемерні голоси,
за кожним кроком смак життя і мрії,
бродіння насолод, ілюзії на віях,
захоплення із гіпервентильованих грудей,
і на долоні зламаний годинник.
***

 

Коли тобі за тисячу,
за столиком в кав’ярні можна визирати одинокий промінь
з-за даху металевого навпроти, між долонь вологих листя,
і в оці сивім змішувати колір, допоки в горнятку розтане цукор.
Коли тобі за тисячу,
мабуть, ти більше не боїшся втрат, вони із тебе лізуть, наче вовна
зі старої ковдри, але знаєш, що найважливіше навіть не у цеглі,
не в звивинах утомлених і давніх вулиць, не в дахах і навіть не у голубах.
Коли тобі за тисячу,
ти знаєш, де зігріється рука, коли шукатиме значного,
намацана вже точка – десь на сантиметр ледь лівіше від грудини,
всі фотографії закачані туди, всі промені, всі клятви, жовте впале листя –
літопис –
коли тобі за тисячу,
і скоро вже сніги…
***

 

Аґапе

 

І. Акорд

 

Т.К.
Спокійний, бо повний.
Тепер можна спокійно дивитись у вічі чорній порожнечі
і яскравому світлу.
Повний, тепер спокійний,
хоча усе також росту, і біль – відчуваю,
спокійний, але не байдужий, і досі такий романтичний,
і настільки ж закінчений,
крокую назустріч, і наскрізь проходжу, як вітер людину, людина крізь вітер,
стихія одна. По суті – одна.
Повний, без храму обвінчаний,
обвінчаний морем, заквітчаний
Місяцем й Сонцем на Заході…
Спокійний, нема в серці протягу,
тепер лиш можлива – Любов,
тепер тільки струм і усмішка,
і потужна ріка, як духовний Дніпро,
і захоплення простором літа, зими,
осені та весни, рік за роком,
одна обіцянка душі назавжди,
благословення степового ранку…
***

 

Моє існування вносить безпорядок у життя,
любов – аптечно вивірена кількість ентропії
на квадратний сантиметр нашого простору,
де ми – планетами проходимо через орбіти одне одного.
Щоби підняти, не штовхнути, відточити, а не вбити,
тримати над собою у напрузі,
в розслабленості бути вітром.
Ми тятива, і ми стріла, зусилля тросів,
вигин м’язів.
Електрика фотонного луча,
закручена у лабіринті уповільнення.
Тональний спектр, акорд інтерференції,
союз рефракції під дією дисперсії,
блакитні плями на зіницях Будди,
ліхтарики в його глибоких водах.
***

 

Нагадуючи про Любов…
Десь там, між слів із різних мов,
між піксеслів та їх слідів у мене на зіницях –
знаходжу те, чим є – я, більше, ніж я є.
Десь там, на прикордонні шкір,
або коли розкритий на момент у ріднім тілі,
знаходжу те, чим є – я, більше, ніж я є.
Десь там, між посмішок зірок,
блукаючих у сутінках блаженних,
між почуттів на лезі між свідомістю і сном,
між пристрасного білого пломіння
чуттів святих
знаходжу те, чим є – я, більше, ніж я є,
я і. нь янь і…

 

Шляхів не полічити випливти з себе – собою,
чи в себе увібрати із усього щось, і тим
обводити на сторінках Книги Життя
своє невидиме ім’я, малюючи проміння
шматочку часу, коли він уклав тебе
з потоків тонкого свавілля,
надавши змогу пити чай
твого космічного весілля,
любити так, що розкриває
на шкірі квіти й лине колір
пилком барвистим з вій у воду,
у темну воду океану,
де ти перлинка між перлинок.
***

 

Reminding of Love
Somewhere there, between the words of different languages,
between the pixels and their traces in my eyes –
I find the one I am, more than I am.
Somewhere there, on the frontiers of skins,
or when I suddenly been open for a while in darling body
I find the one I am, more than I am.
Somewhere there, between the stars of smiles
sleep-walking into blissful twilights,
between the feelings on a blade of consciousness and dream,
between the passionate white fire of the sacred feelings
I find the one I am, more than I am,
like ying and yang…

 

No count for ways to flow out of yourself by self
or to absorb something of everything and to
encircle onto pages of Book of Life your name
invisible, drawing the rays of piece of time
when it created you of tides of thin self-will,
gave you ability to drink the tea of your own
cosmic wedding,
to love the way that flowers bloom
right on the skin and pollen flies
down from the eye-lashes into black water where
you are the pearl among the pearls.
***

 

На півдоторку ледь – кохання,
на півпогляду – розуміння,
на півслова… а далі – музика,
і присутності буде досить.
Все саме по собі не значить,
лиш в акордах збирає пісню,
сенс життя на куточках листя
і мозаїку з вирізок пам’яті.
Все минуле секунду тому
нам тепер буде тільки снитися…
***

 

Sting – A thousand years

 

Я люблю – це більше, ніж…
Розклади любові промінь через призму
і вивчи всі відтінки й кольори,
сплети у косу всіх діянь задля любові до
і від.
Люблю… ми відбиваємо дзеркалами зірки,
щоби сріблили й золотили очі та серця,
щоб гріли, і океанічні почуття
лилися акустичним резонансом по нейронах.
Люблю… збираю з льоду Слово,
кручу, верчу, стругаю і пишу,
годую, звалюю, в’яжу,
смакую і вирощую, плекаю,
таким чином – живу.
На якорях зав’язуються сенси,
навколо шпилів крутить турбулентність,
всьому наймення є одне – Любов,
сума речей і слів, миттєвість –
безкінечність…
***

 

Скільки років ти і я – разом?
Два, три, п’ять тисяч і століття ще?
В клепсидрі часу ми пісок,
в калейдоскопі всесвіту барвисті скельця,
метаморфуємо, ллємося, сиплемося,
але разом, ми назавжди разом.
Білок прагне білка, клітина до клітини,
до організму організм –
каскадний резонанс накладення енергій,
у сутичках й відновленні балансу
ми залишаємо простягнуті обійми,
в метро серед молекул інших наш союз
гартується й відточується в часі,
ми тут, але ми всюди й завжди,
учора й завтра, все вкладене один в один,
і вся наша історія множинних перевтілень
записана в річних всесвітніх кільцях,
і озивається черговим дежа ву на доторк.
***

 

На долю секунди почуття – есенція
я… і все, що навколо, вміщається в
я… і колом Земля обертається
навколо – я.
І сім’я тебе у мені,
ми – сім’я. Проростаєш
крізь шкіру, миле насіння,
росіння збиратимеш на листя
і в тім’я мені спускатимеш.
На долю секунди живе почуття
всього, що в мені колихається,
збереться на старість сенсу жменька
і в ґрунті тихенько розчиниться,
всочиться
я…
***

 

Твої руки божественні воду несуть у пустелю,
щоби спогад весінній став вічністю спраглих пісків,
щоби дихали глибше і ширше легені,
ти звільнюєш простір для любові й насолод.
І хоча від усього зусиллями старанними написаного
лишається лише самотній гук крізь хор вітрів,
одна-єдина головна молебна нота
родимкою проступить через три тисячоліття,
усмішкою розквітне в пестощах тих самих пелюсток,
що падали з кущів безсмертного квітіння
на місці, де колись була пустеля,
хоча про неї зовсім вже не пам’ятають.
***

 

Еллінізм

 

Гімн Дружбі

 

Моїм найближчим людям

 

Нас ліпила Природа з поганої глини,
проте добрий дала нам вогонь.
Крізь камінь тіла його хвилі плити
зрушили й несуть, поки стане дихання,
поки стане сили, поки битиметься пожежа
скаженого прагнення жити, крізь темряву страху,
крізь замки тишини.

 

Вітер дме душі в обличчя, суворий, недобрий вітер,
вибиває на рисах глибокі зморшки, із волосся вивітрює колір,
ми молоді й маленькі в череві людського світу,
страшні машини нам грозять з минулого зламати кості,
страшні гімни співають навколо, і немає подітися де,
хіба лишень в долоні сховати очі, закритися в темноті?..
Ні. Ні! Я простягаю руки, і чую Ваші руки – з різних світів
ми тягнули себе і на вузол сплели наш вогонь, ті прозорі
хвилини і миті, ті гарячі в стисканні долоні, ті вітальні обійми
після доріг й недолі.

 

Навіщо боги, коли є Ви? Не боги, тільки Ви рятували,
коли каміння в тріщинах лежало, коли вогонь згасав, агонією тіло
скувало дух, зв’язало на питання знак весь світ – на Ваших плечах
до світла шлях тривав. І перемогу, здобуту вранці, в час глибокий самоти,
присвячую я Вам, Вам віддаю всі квіти, це наш тріумф, наша хода
під арками із чорного та білого каміння, у Сонце погляд на заході дня,
і кольори незримої присутності есенції життя – в краплині океан,
аж поки кістка не збудує риф – тваринам вічності на радість,
не розбіжиться сутність по частках – зів’ялим листям…

Нас ліпила Природа з поганої глини,
проте добрий дала нам вогонь.
Крізь каміння він проростив степові квіти…
***

 

Епітафія Сейкілоса
Руки скульптора моляться каменю:
«Камене-отче, утримай на собі шматочок серця мого,
збережи священний скарб у карбах
на долонях твоїх…»
Висікає на камені гробовім
блаженство, шифроване в нотах,
епітафію квіту, заруку повернення його
щороку в мелодіях циклів,
симфоніях циклів миттєвостей…
І голос звучить, у тумані слабкої людської
марудної пам’яті, пестить напружені м’язи
у грудях нових,
новітнє кохання плекає,
новітній танок серед квіту заводить,
справджуючи воскресіння.
***

 

ІІ. Резонанс

 

Ewige Wiederkunft
Коли помру – не піду нікуди,
я вперто заперечую вокзал,
мій порох нагодує рідну Землю,
на залишках особи яблуні й троянди
зростатимуть, і я лишуся тут –
хоч якось, допоки ще світить Сонце,
поки душа радіє оксамиту літа
перед осіннім сном, перед зимовим станом коми,
перед наступним однорідним роком –
там буде рух, там буде вічний рух –
пульс Всесвіту, колапс і знову Вибух,
як так, то я теж зможу знов
колись пустити стріли
й знову полюбити – Тебе, що є Одна.
Тому візьми мій порох
й над квітами розсій…
Я говорю: «До зустрічі!
Я вічно повертаюсь,
Ми вічно повертаємось
Додому…»
***

 

Вечори нагадують радянські піджаки кінця сімдесятих,
окуляри і зачіски, а також – прямокутну плитку із фасадів.
Вони в’ються виноградом по арках, зорями фарбують очі,
це синє, червоне й оранжеве – благословення літа.
Вечори – це сутінки у балці, серед дерев або серед снігів,
це дроти, опори й ізолятори недалеко від кладовища у траві.
Це зосередженість на тім невидимо прозорім,
але такім наявнім почутті, що саме тут і зараз ми –
у центрі світла, ми – щасливі, так тихо й навіть без усмішки,
ми бачимо все гарно так, і любимо найбільше і найкраще.
***

 

Азовські містерії
Я навіть не молюся вже – танцюю,
себе твоєму віддаю вогню, Азове!
мені так дивно – винищення тіла
зсередини – ціна кохання й поклоніння.
І демони, й боги всі тут зібралися на шабаш,
на люту битву, степову Махабарату,
мене руйнує звук любові, голос неба,
нігтями у плоть землі занурюючись, втопленого,
в священнім морі заново народженого.
Спіралі креслять лезом долі, вимальовують мереживо –
тонких лискучих шрамів через звивини,
живуть трьома жінками в гирлі Кальміусу,
і дивляться палахкотіння Терпсіхори
в моєму тілі, відданому мною добровільно
на заклання моєму богу, круговерті,
прозорому затисненому болю, насолоді –
золотим безумним хвилям,
і зеленому полотнищу солоному,
від того білим розливається на очі
сталевий колір й колір крові
примішується в спектр смолоскипа.
Мені не стане керосину, газом видихну,
зі страхом змішане чуття захоплення,
по тілу поповзуть сліди льоту натхнення,
і зрештою залишиться лиш попіл…
З піском мішає душу тік тандаву,
трясе, не живить сентиментів…
Коли ти віддаєш себе в жертву –
стаєш єдиним з тим, у що закоханий,
все буде вогонь, повітря – наснага пломені,
ми залишимось тут у повільнім горінні землі…

Згорни мене дбайливими долонями,
засип мене у серце поля сірого,
благослови на шлях у неможливе,
за сотні мільйонів років
ще причастимося з тобою тіла літа….
***

 

Azov mysteries
I don’t even pray – just dancing,
I give myself to flame of yours, Azov!
…and feel so strange – destroying of the body
is price for love and for the worship.
All demons and all gods – they all come here
for cruelest of the battles, steppen Mahabharata,
The sky destroying I with voice of love,
drowning its nails in flesh of black fat earth,
reflecting in the face of sacred sea reborn again.
The fates are drawing spirals with their blades,
they crossing net of scars over the brain,
they live together as three women into outfall of Kalmius
and watching Terpsichore is burning in my body,
I gave for sacrifice by my own self for god
of ever spinning, transparent pain suffocated,
golden waves of ecstasy and salty green wide fabric,
of that the steel of white is flowing onto eyes
and color of the blood is mixing with the specter of the torch.
If there wouldn’t be enough of kerosene, I’d sigh it out with gas,
with fear is mixed the feelings of the rapture,
inspiration traces cover up the flesh,
and in the end the only dust remains…
The soul is weighted with the sand by tandav,
it shaking, never makes no sentiments…
When you sacrifice yourself – you come one
with that you love, the fire will be all, all be the fire, so
the air is inspiration of the fire and we remain right here –
in flaming slow of soil…

Enfold me with your careful hands,
put me into heart of fields of gray,
bless me for impossible the way,
after one hundred millions years
we’ll get Communion with summer body once again…
***

 

9-й поверх
9-й поверх – вертикальний край землі,
перед вікном вона у невиразній маєчці червоній,
їй по зіницях в цей момент б’є світлом сенс життя
у променях понад старим мікрорайоном.
Перерва із технічної причини,
застиг просочений крізь раму погляд,
завис над обрієм, і чується у вухах дзвін
відпущеної тятиви десь в грудях.
Пульсує уповільненими «ух»,
і наче гола перед чимось надзвичайним,
передчуття, натягнута поперек часу загадка,
рука намацує стілець – посидіти.
Мить – Музика, мить – колір карамельний,
тянуча патока після полуденного сну у жовтім світлі:
будинки там, дерева, стінки, дитсадочок,
і ти теж там, і тут, і все тут, точка, точка, точка…
Спускається повічко, душа лунає по куточках,
секунда без підлоги під ногами,
секунда спогаду, секунда зоряних уламків пам’яті,
без слів секунда на дев’ятім поверсі,
між худорлявим тілом і невидимими променями…
***

 

Я не знаю, що сниться Собаці,
я не знаю, що сниться Коту,
я не знаю, що сниться Ведмедям узимку,
що сниться Вовку…
Але знаю, що сниться, бо сплять…
Можливо, синя заметіль,
можливо, неба височінь,
трава колишеться, можливо,
і промениться літо… біг
над полем, неначе політ,
запах скидає з висот білий квіт,
і на всьому цей сяючий німб,
і згортається колесом – ніс до хвоста
хутром вкрите життя…
***

 

Ми з тобою одні за кров’ю,
ми з тобою одні та й глибше,
ми з тобою дивились в небо
і нам снилися схожі сни.
Усміхалися попри біди,
танцювали по власнім болю,
розкидали навкруг каміння,
і змикали в одне долоні…
У нас просто немає іншого,
та й не треба простіших виходів,
нам нелегко давалося наше,
співам вартість гірка – голосіння.
По каміннях і на галуззі,
в піні хвиль і трави шелестінні,
в тлі пісків й на льодяних грудях
голосили й кидали насіння.
Нам тепер знана маса світла,
промінь Сонця дорожчий за золото,
коли після полудня солодко він ніжиться
на повіках Людини і Звіра примружених…
***

 

Колись розірветься циклічність
для навіть найбільш досконалих мов,
й закінчаться слова, і далі не буде вже жодного слова.
Тоді настане час Музики й усіх мистецтв,
усмішок і торкань, і кроків назустріч світлу.
І ноти замінять, нарешті, вірші,
і образи запліднять інтелект одним найвищім розумінням.
Ми, мабуть, тоді не будемо вже люди,
а чимось іншим, чимось «над»…
Однією, може, із бетховенських чи скрябінських сонат?..
***

 

Акізазу Накамура – Коку 朝軒虚空

 

Небо обертається щоками: ліва – біла, права – чорна.
Дивиться на мене ластівкою й вороном,
щедро пробачає і вбиває покаранням,
зрештою, нічого не вчуває – не сентиментальне.
Рівно гріє й холодить, і промовляє громом інколи,
не чесне й не безчесне, лиш таке, як є…
Небо! Твій порожній синій дзвін найкраще слухати,
повільно терти на зубах творог тої безмовності.
Не шукати зігрівань в тобі, лиш простір для повернення,
дерева нас туди закинуть через років тисячу.
Ми звідти падали колись промінням сонячним
із серця духа невимовного вібрацією музики,
тепер насіння наше проростає вгору, вгору…
тісниться листям на земнім вологім лоні.
Комусь упасти стисненим долонями і жорнами,
безжалісними жорнами камінних берегів хаосу,
комусь ставати стінами і згарищами чорними,
у зморшках плоду зрілого зітлілим сірим пилом.
Комусь же сяяти, продовжуючи лінію
свого Прабатька – Сонця дивовижного,
комусь плодити насолоду й силу,
й великий, як над степом небо, усесвітній сум…
По той бік слів тече сакральна музика –
хори григоріанську тягнуть поліфонію,
на вітражах уяв дитячих зайчики танцюють,
а у крові щасливій темний зріє хміль.
Душі протяжність має шанс торкнутися долоні
й замкнути раз хоча б ланцюг спіралі Вічності
на химерні звиви зоряної долі,
в туманних далях верховин великих
над кінчиками спраглих неба трав.
У мить одну колись луна на небі дзенькне,
в секунду вміщуючи все життя твоє,
і на обличчі Сонця надвечірнього
майне пелюстка сліду твої усмішки…
***

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: