Креації

1. Атомні мандрівники.
Атомні мандрівники –
по орбітам кружляти хмарою.
Схожі, начебто, на частки,
але настільки примарні на швидкостях,
з яких видно інакший світ,
глибше і кольоровіше,
особливо, коли поруч море
і тисячі дивних об’єктів Природи
й розсипаної в ній цивілізації…
І обрій –
завжди надає нам притулок для стріл
голодних жадібних поглядів
у місця, ще не з’їдені оком,
ще порожні для піших маршрутів.

2. Лук Одіссея

Тятивою звучить середовище,
напружене під дією ока.
Чи то тигр спогляда оленицю,
чи то ти закидаєш за обрій
свої жадібні стріли пекучим
дощем заповзятої мрії.
Табуни скаженілих коней
проривають крізь час і крізь степ,
застигають холодним камінням
споглядати безмежність зірок.
Твої ноги вже майже копита,
твої груди вже піччю горять,
червоніє й жовтіє повітря
каталонським пломінням пахтять,
і спини гімалайський рельєф
видибає тебе більше в простір,
заполонює лоно Землі
для чутливих нервових тканин.

3. Еволюція (Übertier)

Так ти вилетиш з панцира духу
і пізнаєш чарівність перевертня,
коли ти більше вже, ніж людина,
коли ти всеосяжний Звір.
На вершині цариці Біос
перетворишся ти на півбога,
пару кроків ще до Надлюдини,
пару стріл ще за обрій, за обрій…
Щастя в тім – не кінчається море,
ані трав, ані водню двоокису,
не кінчається риба і птаство,
не зів’яне трава остаточно,
і твій атом осяде ніччю,
щоб вертати з могили вдосвіта.
Цей безумний-безумний світ
здичавіло тобі усміхається,
закликає – давай, не вагайся! –
відпускай тятиву – і лети!

Берег

Doch alle Lust will Ewigkeit -,
- will tiefe, tiefe Ewigkeit!

Friedrich Nietzsche

Сидіти на березі Вічності,
бо ти сам є той берег.
І досвід гіркий обіцяє, що хвилі
колись тебе все ж таки змиють…
розмиють, і тільки стріла
твого погляду лишиться довго летіти
у напрямку простору вже неевклідового,
з її точки зору – з нікуди в нікуди.
І щільніше нема відчуття, що «ти є»,
проте, чи ти був чимось іншим
щоб судити про те, що можливо, й на що
заборони накладено тяжку печать
з руки дійсності?..
Берег, твоя квінтесенція з ока
по схилу щоки підсолодить оцей Океан.
І наскільки б непевною всім не здавалась
позиція тверджень за межами віри,
така тятива набагато пружніше дзвенить,
резонуючи з обрію лезом напроти.
Ризикнеш уявити, що смерть все ж таки – не кінець,
що лиш ширше обійми розкине тоді твоя сутність –
Землі, й розіпне себе в наслідках років століть
невблаганних випробувань.
Океан даруватиме шанс знов відкластися десь
на шматках побудованих храмів* скелетами рифів.
Й на тебе знову будуть сідати птахи,
а в тіні тихо плавати риба.
***

Стріли по колу
Коли з нейронів зітреться усе –
залишиться Сонце світити крізь пасма туману.
Буду довго дивитися на нього, і тоді
народяться ще звуки Музики з товстої флейти,
або, може, з-під жовтуватих клавіш…
і потечуть вони в повітрі, наче в космос,
віщати настрій за межею понеділка,
коли на розумі нічого, крім «я є»,
а потім вже «є ти» й дерева, й Сонце…

Розпалимо вогонь в вечірній самоті,
вшануємо знаки питання в небі,
і насолодимося всім насущим днесь,
й запустимо ще пару стріл шукати долі.
Ми не самі – й тоді вже трохи більше нас,
«ми є» – до того ж на одній синхронній хвилі.
У племені такого, мабуть, буде більший сенс,
ще більше почуття, ніж в одного такого…

Тоді відходить тимчасове, і крізь тебе
потоком особливим ллється світло.
Відповідати батьку Сонцю – хіба тепліше
є щось, чи щиріше, ніж ланцюг, ніж те глибинне коло?..
Якщо воно є бог, то іншого нема у нього способу,
ніж усвідомити себе у голосі повернення
після мільярдів років мандрів – променя
крізь твої очі й голос флейти з клавішами.
***

За обрієм

Wenn die Macht gnädig wird und herabkommt ins Sichtbare: Schönheit heiße ich solches Herabkommen.
Und von niemandem will ich so als von dir gerade Schönheit, du Gewaltiger: deine Güte sei deine letzte Selbst-Überwältigung.
Alles Böse traue ich dir zu: darum will ich von dir das Gute.
Wahrlich, ich lachte oft der Schwächlinge, welche sich gut glauben, weil sie lahme Tatzen haben!
Der Säule Tugend sollst du nachstreben: schöner wird sie immer und zarter, aber inwendig härter und tragsamer, je mehr sie aufsteigt.
Ja, du Erhabener, einst sollst du noch schön sein und deiner eignen Schönheit den Spiegel vorhalten.
Dann wird deine Seele vor göttlichen Begierden schaudern; und Anbetung wird noch in deiner Eitelkeit sein!
Dies nämlich ist das Geheimnis der Seele: erst, wenn sie der Held verlassen hat, naht ihr, im Traume – der Über-Held.
Friedrich Nietzsche. “Also sprach Zarathustra”. Von den Erhabenen

По той бік від екрану світу летять від зірки промені до нас,
по той бік від свідомості – початок, по той бік вибитих
прадавнім імпульсом з матерії фотонів, химерних візерунків їх –
замкнеться твій ланцюг.

Коло-кільце, відчинена самотня вірогідність, сподівання
потоку ом на діалог, на відповідь – в твоїх розширених зіницях,
й нейрони вивертаються вже зовсім невербальним – знаком питання –
за межами насущного латаття.

Музика тиші, слово у корені слова, образ мінливості образів,
ритм такий персональний, що світ стає майже утроби подовження,
де можна просто задуматись над, міркувати і міряти, малювати,
коротше – побути.

Добрий – тому що сильний, сильний – і значить – добрий,
в твоїх медитаціях хряскіт кісток попередніх століть,
у тому числі – твоїх власних, сітка поля для го, і хрести,
і зневажена сварга.

Мудрий, тому що – довгий, історія тягнеться в сотнях
товстенних томів, із яких – не відняти ні строчки,
у багрових звиваннях літер й єроглифів залишена ДНК
химерних пасинків фотонів.

Ніщо не дарма, з землетрусів народжені гори,
з магматичних борінь випливають зігріті клітини,
скільки гніву навколо ніжності Матері посеред тріщин
одвічної ентропії.

У чорному морі трикутничок світла
обертається в Шиви засліплім танку,
ти тепер поза межами, за океаном –
більше навіть, ніж син, ти співбесідник – Сонця,
ти – Надлюдина.
***