День відкритих дверей у Київському метрополітені

У майбутньому гілки метро розростуться.

Метро – не просто засіб пересування. Це – справжній культ. Важко однозначно сказати, чому він так приваблює нас. Але дуже вірогідно, що справа у перехресті. Людей завжди притягує до себе якийсь пограничний стан, відсутність спокою. Шлях, майдан, клуб – місця підвищеної соціальності. Тут відбувається обмін інформацією, «себе показують і на людей дивляться». А коли простір «перехрестя» ще й такий екстравагантний, як справжнісіньке багатокілометрове підземелля, то цінність його підвищується в рази.

Читати далі »

Час DIYати. Мистецька платформа (відео)

28.10.2011

Разом із дорослішанням нових поколінь ми вступаємо в епоху славнозвісного DIY (do it yourself – зроби сам). Оскільки життєвий досвід показує людям і молодим зокрема, що ні від кого нічого чекати не доводиться, вони все більше схиляються до простої думки «коли не я, то ніхто». І беруться, зрештою, до роботи: захищають свій життєвий простір, організують свій час конструктивно на противагу деструктивним тенденціям часу.

 

Штучний світ відмираючої європейської цивілізації при всьому своєму безглузді ще має порох в порохівницях і використовує його переважно для винищування всього живого: парків, пам’яток історії, культурних цінностей – задля того, щоб заполонити «звільнений» простір своїми недолугими дітьми: супермаркетами, ТРЦ, БЦ, ППЦ та іншими чудовиськами. Люди вже не мають права сидіти на травці в тіні дерев і дихати свіжим повітрям. Як це так?! Чого це вони?! Вони повинні сидіти в кафе, переважно – фастфуді, й насолоджуватися кондиціонованим повітроподібним газом! Ну і, звісно, приносити генералам того штучного світу – профіт. Як показує час, «цивілізатори» в пориві «розпродажу цінностей» ладні кожен квадратний метр утикати торгово-розважальними інституціями, потроху підтверджуючи безрадісну перспективу світу, де платитимуть за повітря.

 

Протидією такій тенденції є самоорганізація ще живих мешканців напівживих міст. В авангарді, як завжди, молодь, але до неї вже долучаються й дорослі. Бо проблема стосується кожного, і хто так просто віддасть роки життя – скільки б їх там не лишилося – на поталу байдужому сьогоденню? Як завжди, в протилежному куті стоїть (яка-ніяка) творчість, прогресивне мислення, духовність (не в значенні пєлєвінських «понтів») і активізм. Мистецький простір у разі відокремлення від громадського втрачає свій сенс, і тому митцям завжди необхідно бути в дотику з суспільством, у якому їм довелося жити. Одне з головних завдань мистецтва взагалі – форматування дійсності через перетворення людського мислення та почування. Тому мистецтву просто необхідні горезвісні «осередки», де творчі люди могли б прийти і поспілкуватися, поділитися створеним і новими досвідами.

 

Такий простір створила молодіжна організація «Мистецька платформа» в будинку за адресою вул. Грушевського, 4б, що в Києві. Скорочено: г4б. Замість того, щоб віддати ще один плацдарм в руки атакуючої цивілізації, молоді люди вирішили наповнити його творчістю. Вдвічі приємно, що там збираються люди, аби провести час адекватно, а не ламати дрова, випарюючи гормони. Звісно, є і свої незадоволення, мовляв, мало часу, мало місця, забагато рамок тощо, проте захід є, а значить, є можливості для подальшого розвитку. Згодом, може, і часу, і місця буде більше. Вимагати чудес від некомерційної ініціативи, де молоді люди все роблять своїми руками: від прибирання і ремонту до придбання необхідних для зимування речей – якось некоректно. Краще вже незадоволеним самим долучитися до роботи і допомогти зробити добре, а не просто фекати десь інтернетах. Наразі є ще одна класна альтернатива для молоді, можливість пристати до нормального творчого руху замість нічних клюбів і славнозвісних підворотень з наркотою, знайти місце, де метою є не пиво, а музика, вірші, якісь перформанси, до яких усі зможуть вільно долучитися. Хтось може сказати, що творчість ще не того польоту, але вона й стає “того” польоту саме в процесі спілкування, критики (звісно, що конструктивної), обміну досвідом. В будь-якому разі, краще, коли подібні ініціативи є, аніж їх нема. Так у нас принаймні залишається надія на “продовження банкету”.

 

Приємно спостерігати, як місцина, і без того повна історії та містики старовини на стінах, набирає нового життя, до того ж не просто утилітарного руху, а чогось душевного, може навіть у чомусь – духовного. Будинок стає каструлею, де заварюється бульйон нових творчих досягнень, нових досвідів. Це справжній ундергрюнд, і є всі шанси на те, що щось із того підземелля виросте. А також приємно, що саме молодь береться все підіймати, організовувати собі місце під Сонцем, а не скиглить на кухнях про несправедливість життя.

 

Зазирнути в новий творчій простір допоможе певний відеоматеріал, відзнятий на крайньому літературно-музичному вечорі, вперше за час існування г4б проведений у приміщенні.

 

Слава труду! Про правду в неморальному контексті

06.10.2011

Какой пульс времени на самом деле, - ответил Бальдр, - никто знать не может, потому что пульса у времени нет. Есть только редакторские колонки про пульс времени. Но если несколько таких колонок скажут, что пульс времени такой-то и такой-то, все начнут это повторять, чтобы идти со временем в ногу. Хотя ног у времени тоже нет. В. Пелевин "Empire "В".

 

Суспільство заблукало в словах. Важко сказати, чи це через технічний прогрес, чи просто власну нездатність. Але факт лишається фактом – інформаційний простір виливає на нас тисячі слів, але всі вони заплутані в клубок, що з часом усе більш нагадує вузол царя Гордія. Концепції, теорії, змови, викриття, пропаганди, агітації, емоції… Чим більше в те поринаєш, тим більше хочеться закритися і перевести дихання. Страшний біг, але біг по колу, біг без визначеної мети. І ні секунди подумати. Ось і секрет. Треба більше думати, бо справжній плід походить зі справжньої думки.

 

Ще в ХІХ ст. мислителі помітили, що процес мислення знецінився на користь дії (“You are the man of action, and he is the man of intellect!” © Jeeves and Wooster). Коли ти думаєш, то вважається, що не робиш нічого. Якось так сталося, що продукти стали виникати з нізвідки. Принаймні, таке виходить за сучасною логікою. До процесу проектування продукту причепили обов’язковий ритуал під назвою «сядемо разом». Прошу не плутати з кримінальною темою, тут мається на увазі не в’язниця, а якась конференц-зала. До роботи ж часто висувається ще одна цікава вимога: «Я не хочу, щоб ти працював, хочу, щоб ти утомився». Обидві ці речі відсувають людину в простір ілюзії дії. Як відомо, будувати замки з хмар легше, ніж із цегли, тому замість ефективного напруження мозку й м’язів обирається фіктивне напруження одного та іншого. «Нащо?!» – спитаєте ви. Відповісти можна з різних боків, але найбільш вірогідним варіантом мені здається думка про організацію часу. Людина боїться порожнього часу, а ці хитрощі дозволяють і час заповнити, і не напружуватися задля того.

 

Читати далі »

Філософія зачинених парадних

21.09.2011

...завжди легше закрити і заборонити, аніж навчити цінувати. Закрите і увішане заборонами суспільство діє, але не живе, воно продуктивне, але не надійне. Бо заборона нічого всередині не народжує, лише роздмухує почуття страху і підлого такого хробачка прагнення забороненого.

В радянських школах пострадянського періоду часто зустрічалася цікава практика – закриття парадних входів і використання замість них чорних ходів. У той час, поки парадні двері були зачинені, біля них не вівся ремонт, нічого не змінювалося, тобто, видимої об’єктивної причини для закриття не було. Важко сказати напевно, але скоріш за все це було проявлення дивного феномена радянської психології, який залишав парадний вхід безпосередньо «для параду». Так само були (та й досі мають місце) «парадні страви», «парадні костюми» (використовувані хіба що на надзвичайні свята раз на рік, а то й на життя) та ще багато інших «парадних» речей. Наявність достатку в сполученні з надзвичайною важкістю його здобуття, а також тягар воєнного минулого примушували людей економити, а точніше – стяжати, перетворюватися на своєрідних гобсеків, які вічно чекають «чорного дня» або надзвичайної урочистості, де вже неможливо не використати «парадну річ». Звісно, що така практика не зустрічалася повсякчасно у всіх і кожного, але доволі великий масив населення займався нею. Сам я також спостерігав такий підхід у батьків і бабусь. Лише на початку нульових стало простіше дозволити собі використовувати речі замість їх накопичення. Психологічно простіше.

 

Читати далі »