Слава труду! Про правду в неморальному контексті

06.10.2011

Какой пульс времени на самом деле, - ответил Бальдр, - никто знать не может, потому что пульса у времени нет. Есть только редакторские колонки про пульс времени. Но если несколько таких колонок скажут, что пульс времени такой-то и такой-то, все начнут это повторять, чтобы идти со временем в ногу. Хотя ног у времени тоже нет. В. Пелевин "Empire "В".

 

Суспільство заблукало в словах. Важко сказати, чи це через технічний прогрес, чи просто власну нездатність. Але факт лишається фактом – інформаційний простір виливає на нас тисячі слів, але всі вони заплутані в клубок, що з часом усе більш нагадує вузол царя Гордія. Концепції, теорії, змови, викриття, пропаганди, агітації, емоції… Чим більше в те поринаєш, тим більше хочеться закритися і перевести дихання. Страшний біг, але біг по колу, біг без визначеної мети. І ні секунди подумати. Ось і секрет. Треба більше думати, бо справжній плід походить зі справжньої думки.

 

Ще в ХІХ ст. мислителі помітили, що процес мислення знецінився на користь дії (“You are the man of action, and he is the man of intellect!” © Jeeves and Wooster). Коли ти думаєш, то вважається, що не робиш нічого. Якось так сталося, що продукти стали виникати з нізвідки. Принаймні, таке виходить за сучасною логікою. До процесу проектування продукту причепили обов’язковий ритуал під назвою «сядемо разом». Прошу не плутати з кримінальною темою, тут мається на увазі не в’язниця, а якась конференц-зала. До роботи ж часто висувається ще одна цікава вимога: «Я не хочу, щоб ти працював, хочу, щоб ти утомився». Обидві ці речі відсувають людину в простір ілюзії дії. Як відомо, будувати замки з хмар легше, ніж із цегли, тому замість ефективного напруження мозку й м’язів обирається фіктивне напруження одного та іншого. «Нащо?!» – спитаєте ви. Відповісти можна з різних боків, але найбільш вірогідним варіантом мені здається думка про організацію часу. Людина боїться порожнього часу, а ці хитрощі дозволяють і час заповнити, і не напружуватися задля того.

 

Читати далі »

“Слава труду!” В пошуках Сили

08.09.2011

Сильна людина (за тим же Ніцше) шукає діяльності, шукає можливості проявитися, реалізуватися і не може не шукати. І тільки сильна людина може бути доброю, тому що тільки той, хто має, може дарувати. Тільки справді багатий може бути щедрим. Але на слабкого або лінивого чекає злиденність. Кадр з фільму "Олімпія" Лені Ріфеншталь

Хлопці з руху Zeitgeist малюють метою утопію, де людині взагалі не треба працювати. Мовляв, усе за нас зроблять машини, а нам треба буде тільки відпочивати і займатися мистецтвами. Доречи, ніяких конфліктів, бо всі люди добрі й хороші, розумні та позитивні, просто життя їх робить потім злими і агресивними. Ем… а як щодо підлості? В одній із реплік в фільмі третьому, коли мова йдеться про первісні спільноти без крадіжок, доповідач дивується, як же це ми так опустилися. Ну, відповідь проста: коли людина отримує щось задарма, то рідко цінує. Люди, які отримали цивілізацію, побудовану потом і кров’ю предків з часом забули, якою ціною їм дісталися всі ті зручності та можливості насолоджуватися життям і займатися мистецтвами, тож почали розкрадати державне майно. І це тягар усіх усталених суспільств, бо над ними вже не висить меч природного відбору, який змушував виживати найбільш пристосованих. Доречи, з точки зору Природи «найбільш пристосований» означає «сильний, розумний і вправний», тобто людина, здатна відповісти на виклики життя: вправний мисливець, мудра жінка-організатор дому, сильна мати, сильний батько, люди, здатні накопичувати і аналізувати досвід. Дурний або ледащий сам знаходив свою смерть як не в лісі, так від руки розлютованого одноплемінника. Коротше кажучи, досконале положення людини і суспільства знаходиться на тонкій межі між біологічним і соціальним, і найкраща реалізація приходить з роботою. Згадаймо стару наукову приказку: «Праця зробила із мавпи людину». Робімо висновки.

Читати далі »

Genius Loci ч.4

23.01.2011

IV. НОСТАЛЬГІЯ
Ще один доказ на користь зв’язку з місцем – Ностальгія. Скільки митців-вигнанців та й просто вимушених емігрантів страждало на чужині… Важко та й не дуже потрібно зараз судити – хто чому й навіщо їхав геть, справа в тому, що вони неодмінно не могли просто так взяти й покинути Батьківщину. Мова не йде про холодних людей без почуттів, або відірваних від коренів. Мова йде про тих живих, хто склав своїм життям золотий фонд народної історії.

Читати далі »

Genius Loci ч.3

22.01.2011

ІІІ. ХРОНІСТ
Здавалося б – яка заслуга хроніста? Він уявляється таким собі переписчиком подій, мов із однієї книжки в іншу. Але ні. Перша заслуга хроніста полягає в тому, що він розбирається в тугому клубку подій. Сучасність не так-то просто розкладається на стрункі вектори чиїхось прагнень, вчинків, або навіть природних явищ. Тільки аналітик здатен правильно розставити акценти й крапки над «і». А ось аналітичні здібності – вже чеснота. Друга заслуга хроніста полягає в тому, що він сам може впливати на предмет своєї праці – реальність.

Читати далі »

Genius Loci ч.2

21.01.2011

ІІ. ЛАНДШАФТ

Урбанавтика дозволила відкрити безліч нового в маленькому, здавалося б, Маріуполі. Мені страшно навіть уявити, скільки непізнаних куточків існує в багатомільйонному Києві та інших містах. Але найдорожчими й найближчими завжди лишатимуться місця запиленої перлини, принишклі вулиці Старого Міста й індустріальні лабіринти по той його бік. Тут, у заростях кальміуського очерету, ми з Другом прокладали свої маршрути в невідоме, а разом із ними креслили нові польоти думок.

У фільмі Хуліо Медема «Секс і Люсія» я побачив ландшафт: плаский, суворий, оточений морем і сповнений пожухлих пів-пустельних кущів. І та суворість та рівнинність так живо зрезонували в голові, що я зрозумів – хоча я й полюбляю гори та ліси, але генетичний зв’язок між мною та рідним маріупольським степом і морем, бар’єром між водою і Приазовською височиною – вже занадто глибоко всередині, аби не відчувати цього приємного стискання в грудях, коли зустрічаєш щось схоже на нього. Ландшафт народжує нас разом із Батьками. Ми народжуємося не тільки як частина людства, але й як новий мешканець конкретного місця, ландшафту. Словосполучення «генетичний зв’язок» в даному випадку дуже влучне. Ландшафт накладає на нас свої старі долоні й посвячує в свої таємниці. Чим довше ми живемо, тим більше у нас можливостей дізнатися нове, але треба не втратити смак до пізнання, не дати пилу часів і мерехтінню соціальних ілюзій забруднити наше сприйняття, розірвати зв’язок між нами і дідусем-ландшафтом.

Читати далі »