Персональний сайт Максима Холявіна

LVX

По той бік твого монологу, між речей, тече дивне світло, його видно між слів, ми – немовби портали, щоб вийти у нього – де ми опинимось? – в дзвонах секунд, що лунають повільно і довго, стікають, як мед через промені сонного сонця, там дзюркоче джерело всіх музик, там в’ються над водою бозони Хіґса, там тобі…

Читати далі

Травень 2017

І. Молюся на знуджені полудні без заліза в статичнім повітрі у липні, у полум’ї, що зігріває кожен фібр, і поволі згораєш у напрямку моря, мліючи, повз сади, повз паркани, повз вибоїни, повз мрії, тіла і функції, завмирає життя на вдиху, завмирає десь на годину, затискає до сліз пружину… і відпускає… божественне літо мільйонного року лине……

Читати далі

[…]

Тиша облизує берег мілкого і теплого моря, тиша ковтає вульгарні хіти та обурення мін, тиша злизує сміх, сіль з обличчя мішає із сіллю морською, гомін чайок один залишається понад тишею, й шепіт у водоростях ледве чутно бринить…

Холодний вірш

Закутатися в реглан – максимальний захист, якого удасться добитися, будь-які стіни ламаються легше, ніж плоть, а плоть, як відомо, слабка, тому я дрижу з остраху і від захоплення перед видивом хмар, що ковтають увечері сонце, обіцяючи шторм уночі і пониження температури… Пам’ятаєш, як ходять жінки, що малих заганяють у дім на вечерю, в оцих своїх…

Читати далі

Повернення

Щоб оживити ніч – рукою поведи, дивись, як у повітрі стигнуть кола, позаду гаснуть наші кроки, на грані слуху чутно тон – зірки шепочуть, хвилі шурхотять, усесвіт дихає, хитаємось в нього на грудях, поки всі сплять, гуляємо, сп’янілі від безсоння, і ріки бесід струменять до моря, де купається Місяць уповні, де наші душі мерехтять…

Мій перший поетичний вечір

Свята подарували трішки вільного часу, і несподівано відчув сили для чогось творчого і нетипового у потоці рутини. Наприклад, літературного вечора. Адже дуже давно вже кортіло почитати на публіку, розрядити духовне напруження не тільки віртуальною публікацією, але чимось матеріальним, більш подібним до ритуалу. Це повинен був стати мій перший власноруч організований і формальний захід. Досі я…

Читати далі

Instaвірш Pack #43 – Танатософія

Картина: Іван Марчук – Тут затишно мені, 2005 Карбон “О, не журися за тіло! Ясним, вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, — стане початком тоді мій кінець”. Леся Українка, «Лісова пісня» І. О, не журися за тіло, що – попіл, за…

Читати далі

Карбон

“О, не журися за тіло! Ясним, вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, — стане початком тоді мій кінець”. Леся Українка, «Лісова пісня» І. О, не журися за тіло, що – попіл, за спогади не журися – золу, врешті-решт, чорно-сірий колір нагодує…

Читати далі

Instaвірш Pack #41 – Речовина

Обкладинка: довільна асоціація елементу пам’ятника битві при Kadinjača (Сербія) Нехай правда, що важча за пісню, стікає униз по регістрах і десь невимовно глибоко вдарить потужно і дзвінко, від басу цього відштовхнеться душа до безмежності висі й там повисить розіп’ятим дивом, аж поки розчиниться, і тільки зойк потривожить когось на вулиці, і погляд він скине до…

Читати далі

Instaвірш Pack #36 – Like tears in the rain…

Обкладинка: Blade Runner (1982) Крапнемо в воду – станемо морем, факт неминучий і неуникненний, як не шукай іншу точку зору, як не пояснюй і не переконуй себе, вся проблема у тому, якою луною звучатиме в наших кімнатах відсутність твого подиху, як звучатиме море в склепіннях порожніх – тепер, коли в нього упала твоя дрібка солі……

Читати далі

Instaвірш Pack #29 – Зона

Романтика пострадянських індустріальних регіонів – це романтика “Зони” Тарковського, простору, понівеченого втручанням техногенних сил, місце розламу світу, з якого дмуть вітри невідомості. Всі ці “їбеня”, покинуті промзони, довжелезні віти іржавої залізниці в бур’янах, не менш іржаві споруди з арматури, покриті лишайниками камінні рештки – все це є новою, “гібридною” Природою, загадковим перехрестям між однозначності цивілізації…

Читати далі

Instaвірш Pack #23 – Aftermath

Споруду забудуть згодом, усе забувається тут, і навіть якщо твоє місто вистоює тисячу років, лишається буква від слова і б’ється луною об цеглу, над нею лишайник царує, стираючи гострий кут. *** Хода крізь тамтешню сутінь – щокроку сумні обійми, в кожнім обрисі – я-колишній, крони пишуть ім’я надії – уже неактуальні ніки, мертвим осадом в…

Читати далі

Instaвірш Pack #15 – Пустота

Щось упало в Пустоту, і з тріщин проступило світло, засвідчуючи море. *** Усмішкою ледве помітною стримить любов у світлі мармуровому бездонної осені… *** Чим далі від міста, тим менше дзеркальних поверхонь, тим глибше всередину тягнеться шлях, тим більше ховається сенсу в проваллях віконних покинутих місць, і вітер говорить чутніше в обірваних проводах… ***

Instaвірш Pack #7 – Off…

Я всередині кожного з них – навіть коли повний гніву, я всередині кожного – навіть коли не люблю, кожна нота чужих почуттів, наче вібрис, торкає вії, і я чую приховані в черепах голоси. *** Пісок під ногами змінився склом, знизу піна малює на чорній безодні, я знаю, ця тиша повинна тріснути, пустота довго в спокої…

Читати далі

[memoria…]

Іноді здається: зараз крізь степи проступлять трилобіти і кістки, і розмальований граніт згадає всіх, кого востаннє прихистив, чия душа розчинена в ґрунтах, чиї діла хранить Земля у снах під ковдрою високої трави, коли пітніє камінь в променях безжальних полуднів липневих.

大和調子 (Yamato Chôshi)

Небо велике й пусте над горою, краплина випадкова – я на каменях, туга тремтлива тятива, воно в собі утопить кожний постріл, але це не завадить знов до нього промовляти.

[елюзивність]

Полями висить плутанина днів, розсипаються в сутінь пилком слова, розкриваються межі – за межі я, і мереживом в’ється – гра та пустота. Хліб душі моєї – степовий плин, і на нервах роси – думки і сни. Ноги в’яже ґрунтом любов і сум, з неба в землю корінь, бо так хотів, відлітає в сутінь пахучий дим…

Читати далі

[aftermath II]

Озеро тихе – око циклону, ти не помічаєш скоєння нищення, зростає невпинно чисельність деталей, як речі вкриваються усміхом тріщин. У цеглі шепочуть майбутні піски, кульбаба нагадує степу ковток, пагорбів стрибають кадики, і ось лиш відбиток залізобетону спливає в колоссі нейронів, прокинешся у потойбіччі контузії, де зламані мови й прагнення книг, де від музики кодою травневі…

Читати далі

[aftermath]

Коли все врешті стане добре, й закінчиться раунд, лиш кину на море скляний довгий погляд з-під ковдри й спіраллю широкою буду собі – засинати, неначе до вилиць накачаний морфієм. Не роки відраховують старість, а дати, ми за рік проживаємо два, й то – у кращому разі, зморшки глибоко врізались в шкіру – зібралися розірвати, м’язи…

Читати далі

1 2 3 5
%d блогерам подобається це: