Персональний сайт Максима Холявіна

Непритомний пасажир

Сонце падає крізь Святошин, розчиняється в повітрі, мов шипучий мультивітамін, і я ковтаю жадібно зіницями ці золоті частки, тамуючи мігрень, спричинену присутністю снігів, й услід за Сонцем розчиняюся у мерехтінні мрій на стінах, неоновому післяслів’ї до поеми дня, і габаритів червона змія додому тягне на автопілоті повз їбеня… ***

Без назви. Зі сподіванням повернення мирних часів.

Неминучий вечір прибирає пальці від обличчя, тіні довгими смичками у повітрі водять lento, стікаючи від золота в рожеве. Втомлене місто гукає додому, ми вертаємо із потаємних місць назустріч розсипам безсоння. В наплічнику у пляшці мінеральний перехлюп, під кедами протертими пилюжний хрип, з легень випурхує розмова некваплива, на пергаменті загублених полів лягає пасмами і губиться позаду,…

Читати далі

Десь далеко живе місто зі своїм неповторним світлом, воно ввечері, як екзотичний по асфальту та стінах чай. Скрапує з листя різного і дахів старовинних тихо на бруківку та на обличчя, на долоні, на скло, на цеглу, проникає в чиїсь кімнати і цілує секунди чиїсь…   Я проводжу бічком горнятка по рельєфу його послання, закарбованого на…

Читати далі

Спекотне перемир’я

Мангусту Разом визиратимуть з поверху на зелене старе подвір’я, там шумлять будні нашої ери, час подрібнений дзеленчить.   А їм буде собі так добре випадати убік від контекстів, поринаючи в мрії та спогади в помаранчевій спеці літа.   Місто це їм вторує сонливо, темношкіре, лежить пітніє, абсолютно не має напряму, світлофорами ледь мигтить.   На…

Читати далі

%d блогерам подобається це: