Як завжди виходить, що не той п’є, хто варить, і останнє відео я вивішую із значним запізненням. Можливість ознайомитися з ним була і є на сторінці Проекту “Ноос” на facebook. Отже, Вашій увазі пропоную чергове своє документальне кіно, друге про Андріївський узвіз, перше про його нелегку сучасну долю. З надією на успіх громадської ініціативи щодо його збереження, а також історичного Києва взагалі. У фільмі використані записи творів С. Рахманінова, К. Дебюссі, Л. Яначека і Пахельбеля.
Йде двадцять перший рік Незалежності, люди потроху вчаться ходити на власних двох. 40 років Мойша водив свій народ пустелею, аби виросло покоління вільних людей. Мабуть, така доля всіх постколоніальних народів, і Україна вже виконала свою норму на половину. Принаймні, все дуже струменять джерельця громадської активності, громадської самооборони. Краса і гідність відроджуються в житті багатьох громадян, а потім перетікають через їхні вчинки в суспільство. Повільно, крок за кроком, але невпинно народ перетворюється із натовпу на громаду. Далі ще один довід на користь.
Ще одна цитадель. Мабуть, такими спорудами забудовники хочуть витіснити все, що в Києві лишилося автентичного.
Як я вже неодноразово зазначав, життя в Києві для культурної людини ліпше скидається на бойові дії. Чергувати день і ніч попід адміністративними будівлями треба не прихильникам політичних персоналій, а саме соціальним активістам, що борються за збереження історичного спадку і просто гуманність простору свого життя. Забути про роботу до дозвілля, переїхати в намети на тротуарах і майданах. Бо як тільки Олександр Бригинець постить у facebook новину про якесь позитивне зрушення, якусь перемогу – тієї ж миті опріч з’являється новина про якусь нову атаку. Така собі чехарда. Складається враження, що існує ціла армія ворожих усьому гарному сил, що тільки й чекають, поки захисники розслабляться.
МЗС не полишає спроб знищити Пейзажну алею. Захисники втомлено позіхають («що, знову?..») і збираються знову ставати на захист. Чи є сенс вкотре повторювати, що це культурний об’єкт, привабливе місце для туристів, просто гарне місце, необхідне для відпочинку душі та тіла киян? Кожному здорово мислячому громадянинові це зрозуміло без пояснень. Однак людям, засліпленим навіженим прагненням самих лише грошей, навряд чи це буде зрозуміло. Хоча для себе вони завжди прагнутимуть гарних речей. Просто далі від квартири чи котеджу вони не бачать сенсу творити і підтримувати красу. Тільки свічки ставити. Хмарочоси – то заупокійні свічки європейської цивілізації. Розпродати все – мета невігласів. І їм ніколи не второпати, що разом з усім вони продають і себе також. Бо нічого не залишиться їхнього, а з часом нічого буде ані продати, ані купити. А створювати самотужки вони нічого не вміють. Ну то добре, це їхні особисті складнощі. Але ж громадськість уже багато разів показала, що справа не пройде, що тут ворота закриті, що неможна і не дадуть винищувати ще один історичний символ Києва. То чого ж вони добиваються? Ненависті? Бійок? Судів? Чи це, може, такий химерний постмодерний спосіб тренування мас з обстоювання своїх прав та інтересів?
Важко взагалі сказати щось нове про це все. Жителі не полишають оборону, їхні супротивники не припиняють атаку. Для збереження історичної спадщини і сучасної культури, тобто всього того, що й зветься «Україна» в Києві, – громадянам треба боротися до кінця, а забудовникам і замовникам – позбавитися своєї запеклості.
Поки писав це – отримав ще новину – на Андріївському вже починає ворушитися ще одне варварське будівництво ТЦ «Андріївський Плаза». Враховуючи закритість Андріївського узвозу від масованого транспортного руху і загрозливість нової будівлі для історичних пам’яток навколо роблять чергову меркантильну затію нонсенсом, який, тим не менш, стає реальністю.
Все почалося зі смогу. Смог для Маріуполя – явище звичне, від нього позмінно страждають мешканці обох берегів Кальміусу, в залежності від напрямку вітру. Смог проявляє себе в кращому випадку в формі легкого неприємного запаху в повітрі, в гіршому – у вигляді білого півпрозорого туману з різким неприємним запахом. Причиною громадських виступів послужило погіршення ситуації, коли смог перетворився на густий білий туман, який навіть знизив видимість, і запах уже почав перетворюватися на смак у слині. Метеорологи камлали тривогу: високе забруднення повітря I і II ступеня (“Надо”, 0629). Але й без зайвих нагадувань було відчутно, що сморід над містом загус до незнаного досі рівня. Час від часу подібне траплялося, адже «несприятливим метеорологічним умовам» все ж таки властиво відбуватися. Але цього разу металургійні підприємства перевершили самих себе, оскільки по декілька днів підряд густий затягав собою райони міста. Жартувати з цим не варто, оскільки викиданий у небо коктейль вміщує в собі канцерогени, і Маріуполь уже давно зайняв лідерські позиції в реєстрі онкохворих дітей. Тому терпець громадськості урвався, і маріупольці зібралися на протестний мітинг «Дайте кисню» перед міськрадою.
Разом із дорослішанням нових поколінь ми вступаємо в епоху славнозвісного DIY (do it yourself – зроби сам). Оскільки життєвий досвід показує людям і молодим зокрема, що ні від кого нічого чекати не доводиться, вони все більше схиляються до простої думки «коли не я, то ніхто». І беруться, зрештою, до роботи: захищають свій життєвий простір, організують свій час конструктивно на противагу деструктивним тенденціям часу.
Штучний світ відмираючої європейської цивілізації при всьому своєму безглузді ще має порох в порохівницях і використовує його переважно для винищування всього живого: парків, пам’яток історії, культурних цінностей – задля того, щоб заполонити «звільнений» простір своїми недолугими дітьми: супермаркетами, ТРЦ, БЦ, ППЦ та іншими чудовиськами. Люди вже не мають права сидіти на травці в тіні дерев і дихати свіжим повітрям. Як це так?! Чого це вони?! Вони повинні сидіти в кафе, переважно – фастфуді, й насолоджуватися кондиціонованим повітроподібним газом! Ну і, звісно, приносити генералам того штучного світу – профіт. Як показує час, «цивілізатори» в пориві «розпродажу цінностей» ладні кожен квадратний метр утикати торгово-розважальними інституціями, потроху підтверджуючи безрадісну перспективу світу, де платитимуть за повітря.
Протидією такій тенденції є самоорганізація ще живих мешканців напівживих міст. В авангарді, як завжди, молодь, але до неї вже долучаються й дорослі. Бо проблема стосується кожного, і хто так просто віддасть роки життя – скільки б їх там не лишилося – на поталу байдужому сьогоденню? Як завжди, в протилежному куті стоїть (яка-ніяка) творчість, прогресивне мислення, духовність (не в значенні пєлєвінських «понтів») і активізм. Мистецький простір у разі відокремлення від громадського втрачає свій сенс, і тому митцям завжди необхідно бути в дотику з суспільством, у якому їм довелося жити. Одне з головних завдань мистецтва взагалі – форматування дійсності через перетворення людського мислення та почування. Тому мистецтву просто необхідні горезвісні «осередки», де творчі люди могли б прийти і поспілкуватися, поділитися створеним і новими досвідами.
Такий простір створила молодіжна організація «Мистецька платформа» в будинку за адресою вул. Грушевського, 4б, що в Києві. Скорочено: г4б. Замість того, щоб віддати ще один плацдарм в руки атакуючої цивілізації, молоді люди вирішили наповнити його творчістю. Вдвічі приємно, що там збираються люди, аби провести час адекватно, а не ламати дрова, випарюючи гормони. Звісно, є і свої незадоволення, мовляв, мало часу, мало місця, забагато рамок тощо, проте захід є, а значить, є можливості для подальшого розвитку. Згодом, може, і часу, і місця буде більше. Вимагати чудес від некомерційної ініціативи, де молоді люди все роблять своїми руками: від прибирання і ремонту до придбання необхідних для зимування речей – якось некоректно. Краще вже незадоволеним самим долучитися до роботи і допомогти зробити добре, а не просто фекати десь інтернетах. Наразі є ще одна класна альтернатива для молоді, можливість пристати до нормального творчого руху замість нічних клюбів і славнозвісних підворотень з наркотою, знайти місце, де метою є не пиво, а музика, вірші, якісь перформанси, до яких усі зможуть вільно долучитися. Хтось може сказати, що творчість ще не того польоту, але вона й стає “того” польоту саме в процесі спілкування, критики (звісно, що конструктивної), обміну досвідом. В будь-якому разі, краще, коли подібні ініціативи є, аніж їх нема. Так у нас принаймні залишається надія на “продовження банкету”.
Приємно спостерігати, як місцина, і без того повна історії та містики старовини на стінах, набирає нового життя, до того ж не просто утилітарного руху, а чогось душевного, може навіть у чомусь – духовного. Будинок стає каструлею, де заварюється бульйон нових творчих досягнень, нових досвідів. Це справжній ундергрюнд, і є всі шанси на те, що щось із того підземелля виросте. А також приємно, що саме молодь береться все підіймати, організовувати собі місце під Сонцем, а не скиглить на кухнях про несправедливість життя.
Зазирнути в новий творчій простір допоможе певний відеоматеріал, відзнятий на крайньому літературно-музичному вечорі, вперше за час існування г4б проведений у приміщенні.
