Все почалося зі смогу. Смог для Маріуполя – явище звичне, від нього позмінно страждають мешканці обох берегів Кальміусу, в залежності від напрямку вітру. Смог проявляє себе в кращому випадку в формі легкого неприємного запаху в повітрі, в гіршому – у вигляді білого півпрозорого туману з різким неприємним запахом. Причиною громадських виступів послужило погіршення ситуації, коли смог перетворився на густий білий туман, який навіть знизив видимість, і запах уже почав перетворюватися на смак у слині. Метеорологи камлали тривогу: високе забруднення повітря I і II ступеня (“Надо”, 0629). Але й без зайвих нагадувань було відчутно, що сморід над містом загус до незнаного досі рівня. Час від часу подібне траплялося, адже «несприятливим метеорологічним умовам» все ж таки властиво відбуватися. Але цього разу металургійні підприємства перевершили самих себе, оскільки по декілька днів підряд густий затягав собою райони міста. Жартувати з цим не варто, оскільки викиданий у небо коктейль вміщує в собі канцерогени, і Маріуполь уже давно зайняв лідерські позиції в реєстрі онкохворих дітей. Тому терпець громадськості урвався, і маріупольці зібралися на протестний мітинг «Дайте кисню» перед міськрадою.
День соборності – гарне свято для того, щоб згадати, що ми всі живемо на одній землі, об’єднані схожими проблемами і працюємо, взагалі-то, на одну справу. І хоча воно визнано державним і навіть позначено вихідним днем, для багатьох населених пунктів соборність де факто піддається випробовуванню. Як символ єднання розірваної протягом довгого часу держави люди в Києві йдуть по мосту через Дніпро назустріч із довжелезними жовто-блакитними стягами. Зв’язок, міст – ось символи єднання, тому коли в ході «дикої капіталістичної «оптимізації» «Укрзалізниця» скасовує пасажирські поїзди або укорочує їх через «нерентабельність» – доводиться гірко іронічно посміхатися у відповідь.
Універсал Злуки
Львів’яни хотіли зустріти 22 січня «поїзд-примару» маршруту «Маріуполь-Львів» з жовто-блакитними стрічками і пампушками, але маріупольців ще 15 січня позбавили такої нагоди. Чи можна було уникнути скасування цього символічного маршруту, який «зшивав» країну, так само, як поїзд «Харків-Чернівці» – поки невідомо, але прикрість від факту залишається. Можна запропонувати «УЗ» на честь Дня соборності пускати святкові рейси скасованих маршрутів, щоби хоча б раз на рік відновлювати ці потужні «шви» тканини нашої країни, простягати назустріч поїзди, як на мосту в Києві люди простягають назустріч руки. Зізнаюся, що саме завдяки анонсованій львівській акції в моїй голові перемкнувся тумблер, і відкрилося емоційне значення свята соборності. Єднання! Адже це може бути не тільки історичне єднання, а єднання народне, людське, коли кожний східняк може відправити привіт на Захід, у край зелених Карпат, мінеральних джерел, замків і гуку трембіт. А західняк може привітати Схід, безкраї степи та хлібні поля, сонячні пляжі та суворих трудяг. Раптом стає зрозумілим, що всі, такі відмінні на перший погляд, ландшафти – насправді одне, одна країна… І не треба нічого ділити…
І хоча сьогодення і майбутнє залізничного транспорту наразі в тумані, хочеться сказати, що то не єдиний наш зв’язок. Ми всі є народ України і працюємо, щоб колись наше життя стало гідним усіх років зусиль різних поколінь обабіч Дніпра, щоби мрії здійснилися і земля наша розквітла. Наше коріння давно вже переплелося, і як би вітри змін не хитали наші крони, основа одна, тримаймося за неї всупереч обставинам і чиїмось недобрим намірам. Слава Україні!
Разом із дорослішанням нових поколінь ми вступаємо в епоху славнозвісного DIY (do it yourself – зроби сам). Оскільки життєвий досвід показує людям і молодим зокрема, що ні від кого нічого чекати не доводиться, вони все більше схиляються до простої думки «коли не я, то ніхто». І беруться, зрештою, до роботи: захищають свій життєвий простір, організують свій час конструктивно на противагу деструктивним тенденціям часу.
Штучний світ відмираючої європейської цивілізації при всьому своєму безглузді ще має порох в порохівницях і використовує його переважно для винищування всього живого: парків, пам’яток історії, культурних цінностей – задля того, щоб заполонити «звільнений» простір своїми недолугими дітьми: супермаркетами, ТРЦ, БЦ, ППЦ та іншими чудовиськами. Люди вже не мають права сидіти на травці в тіні дерев і дихати свіжим повітрям. Як це так?! Чого це вони?! Вони повинні сидіти в кафе, переважно – фастфуді, й насолоджуватися кондиціонованим повітроподібним газом! Ну і, звісно, приносити генералам того штучного світу – профіт. Як показує час, «цивілізатори» в пориві «розпродажу цінностей» ладні кожен квадратний метр утикати торгово-розважальними інституціями, потроху підтверджуючи безрадісну перспективу світу, де платитимуть за повітря.
Протидією такій тенденції є самоорганізація ще живих мешканців напівживих міст. В авангарді, як завжди, молодь, але до неї вже долучаються й дорослі. Бо проблема стосується кожного, і хто так просто віддасть роки життя – скільки б їх там не лишилося – на поталу байдужому сьогоденню? Як завжди, в протилежному куті стоїть (яка-ніяка) творчість, прогресивне мислення, духовність (не в значенні пєлєвінських «понтів») і активізм. Мистецький простір у разі відокремлення від громадського втрачає свій сенс, і тому митцям завжди необхідно бути в дотику з суспільством, у якому їм довелося жити. Одне з головних завдань мистецтва взагалі – форматування дійсності через перетворення людського мислення та почування. Тому мистецтву просто необхідні горезвісні «осередки», де творчі люди могли б прийти і поспілкуватися, поділитися створеним і новими досвідами.
Такий простір створила молодіжна організація «Мистецька платформа» в будинку за адресою вул. Грушевського, 4б, що в Києві. Скорочено: г4б. Замість того, щоб віддати ще один плацдарм в руки атакуючої цивілізації, молоді люди вирішили наповнити його творчістю. Вдвічі приємно, що там збираються люди, аби провести час адекватно, а не ламати дрова, випарюючи гормони. Звісно, є і свої незадоволення, мовляв, мало часу, мало місця, забагато рамок тощо, проте захід є, а значить, є можливості для подальшого розвитку. Згодом, може, і часу, і місця буде більше. Вимагати чудес від некомерційної ініціативи, де молоді люди все роблять своїми руками: від прибирання і ремонту до придбання необхідних для зимування речей – якось некоректно. Краще вже незадоволеним самим долучитися до роботи і допомогти зробити добре, а не просто фекати десь інтернетах. Наразі є ще одна класна альтернатива для молоді, можливість пристати до нормального творчого руху замість нічних клюбів і славнозвісних підворотень з наркотою, знайти місце, де метою є не пиво, а музика, вірші, якісь перформанси, до яких усі зможуть вільно долучитися. Хтось може сказати, що творчість ще не того польоту, але вона й стає “того” польоту саме в процесі спілкування, критики (звісно, що конструктивної), обміну досвідом. В будь-якому разі, краще, коли подібні ініціативи є, аніж їх нема. Так у нас принаймні залишається надія на “продовження банкету”.
Приємно спостерігати, як місцина, і без того повна історії та містики старовини на стінах, набирає нового життя, до того ж не просто утилітарного руху, а чогось душевного, може навіть у чомусь – духовного. Будинок стає каструлею, де заварюється бульйон нових творчих досягнень, нових досвідів. Це справжній ундергрюнд, і є всі шанси на те, що щось із того підземелля виросте. А також приємно, що саме молодь береться все підіймати, організовувати собі місце під Сонцем, а не скиглить на кухнях про несправедливість життя.
Зазирнути в новий творчій простір допоможе певний відеоматеріал, відзнятий на крайньому літературно-музичному вечорі, вперше за час існування г4б проведений у приміщенні.
...завжди легше закрити і заборонити, аніж навчити цінувати. Закрите і увішане заборонами суспільство діє, але не живе, воно продуктивне, але не надійне. Бо заборона нічого всередині не народжує, лише роздмухує почуття страху і підлого такого хробачка прагнення забороненого.
В радянських школах пострадянського періоду часто зустрічалася цікава практика – закриття парадних входів і використання замість них чорних ходів. У той час, поки парадні двері були зачинені, біля них не вівся ремонт, нічого не змінювалося, тобто, видимої об’єктивної причини для закриття не було. Важко сказати напевно, але скоріш за все це було проявлення дивного феномена радянської психології, який залишав парадний вхід безпосередньо «для параду». Так само були (та й досі мають місце) «парадні страви», «парадні костюми» (використовувані хіба що на надзвичайні свята раз на рік, а то й на життя) та ще багато інших «парадних» речей. Наявність достатку в сполученні з надзвичайною важкістю його здобуття, а також тягар воєнного минулого примушували людей економити, а точніше – стяжати, перетворюватися на своєрідних гобсеків, які вічно чекають «чорного дня» або надзвичайної урочистості, де вже неможливо не використати «парадну річ». Звісно, що така практика не зустрічалася повсякчасно у всіх і кожного, але доволі великий масив населення займався нею. Сам я також спостерігав такий підхід у батьків і бабусь. Лише на початку нульових стало простіше дозволити собі використовувати речі замість їх накопичення. Психологічно простіше.
Сильна людина (за тим же Ніцше) шукає діяльності, шукає можливості проявитися, реалізуватися і не може не шукати. І тільки сильна людина може бути доброю, тому що тільки той, хто має, може дарувати. Тільки справді багатий може бути щедрим. Але на слабкого або лінивого чекає злиденність. Кадр з фільму "Олімпія" Лені Ріфеншталь
Хлопці з руху Zeitgeist малюють метою утопію, де людині взагалі не треба працювати. Мовляв, усе за нас зроблять машини, а нам треба буде тільки відпочивати і займатися мистецтвами. Доречи, ніяких конфліктів, бо всі люди добрі й хороші, розумні та позитивні, просто життя їх робить потім злими і агресивними. Ем… а як щодо підлості? В одній із реплік в фільмі третьому, коли мова йдеться про первісні спільноти без крадіжок, доповідач дивується, як же це ми так опустилися. Ну, відповідь проста: коли людина отримує щось задарма, то рідко цінує. Люди, які отримали цивілізацію, побудовану потом і кров’ю предків з часом забули, якою ціною їм дісталися всі ті зручності та можливості насолоджуватися життям і займатися мистецтвами, тож почали розкрадати державне майно. І це тягар усіх усталених суспільств, бо над ними вже не висить меч природного відбору, який змушував виживати найбільш пристосованих. Доречи, з точки зору Природи «найбільш пристосований» означає «сильний, розумний і вправний», тобто людина, здатна відповісти на виклики життя: вправний мисливець, мудра жінка-організатор дому, сильна мати, сильний батько, люди, здатні накопичувати і аналізувати досвід. Дурний або ледащий сам знаходив свою смерть як не в лісі, так від руки розлютованого одноплемінника. Коротше кажучи, досконале положення людини і суспільства знаходиться на тонкій межі між біологічним і соціальним, і найкраща реалізація приходить з роботою. Згадаймо стару наукову приказку: «Праця зробила із мавпи людину». Робімо висновки.
