Нічному небу ліхтарі ввіряють душу. Двадцять третя. Вітер. Місяць дивиться блакитно-срібним оком майстра на чорно-синій вальс містерії. Безумство. Тіні. Духи прочиняють вікна й двері, кличуть, ваблять, за руку ведуть сомнамбул танцювати на карнизах. Осінь. Хмари. Каравани небом сунуть над містами в храм розчахнутого Сходу, з вікон стягують офіру – неприховану відвертість (в місячному сріблі краще видно сховане від Сонця). Ніч. Здіймає. Вгору. Крила. Хоровод рудого світла – з ліхтарів злітають душі, пестять небо – з нього злива.

Читати далі...
…

Обкладинка: Grzegorz Mleczek Перші дні рудої ломоти, не витримала синь вогню – сіріє простором обвугленим, вичавлює зі шкіри воду – заливати катастрофу, після зливопаду звітуватиме Зимі на груднях про витрати, поки на деревах лежатимуть вологі чорні тіні, поки між дерев блукатимуть відлуння душ, холодним протягом із підвіконня хвилюватимуть фіранки, і в просторі зникатимуть акорди, секунди вловлять частоту тонку між тиші й шуму, серед ліній віддзеркалень в шклі трамвайнім, бачених у мить після малого сну. …тремтітимуть ще довго проводи від доторку минулого, злетілого із…

Читати далі...

Шамани

…і навіть якщо нам не вдасться усе розрулити, на землю покинуту прийдуть суворі шамани притягнуть з собою в кишенях тотеми і бубни, поставлять шатри та вігвами на наших кістках, і слухатимуть з уст Землі про бездарну трагедію спогади, куритимуть трави й гілки, виганяючи гніву криваві сліди із повітря й лікуючи рані Землі під ударні та спів горловий. …Хоч би й сядуть на ребра збілілі орли – принаймні, така з того користь…

Читати далі...

Із цим іронія не може впоратися, усмішка стає серйозною, між листям осіннім у тінях вечірніх видно таємні стежини демонів, і самих їх побачити можна край ока, не затримати в пам’яті риси, нажаль, але скидаються на тіні від людей, укритих довгим хутром. Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий, ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів, ти подивишся в небо глибоко засинене, усвідомиш до мозку кісток, що – один. І розтягнуться руки, і покриються листям, поміж органів збільшиться місця повітрю, і полинуть пташиними…

Читати далі...

Міражі Цитадельної

Тягнемо зорі й зерно у комору з мішками збережених файлів, на вікнах кіно – понад вечір злітають на плечах стовпів ліхтарі, мерехтять з ними разом світи за стіною навпроти, нам чутно їх шепіт на мові світильників поза фіранками й шторами чи навіть оголених і безсоромно розхристаних в ніч. Я вмикаю чайник, дивлюся на кахлі та на філіжанки із чаєм на двох.

Читати далі...

Питання ти маленьке – «як?» Не вір ілюзії ста років перед пісками декаміріад геологічної історії, секунда ти – від А до Я, омега поруч, заховалась серед спогадів, часу нема на каяття, лише на відповідь…

Читати далі...

Дивися в Порожнечу і люби, тоді дійдеш довершеності, хвиля – ти, маленька хвилька, гарно пролети – і за тобою знову хвилька, дивися в Порожнечу і люби на березі піщанім літери.

Читати далі...

Із двох обидва

I. …а зрештою, в тебе завжди залишається смерть – останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям, таке інтимне, ні для кого іншого, неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї, ти все життя від самого початку поруч з нею у диспуті взаємних заперечень, сплітаючи акорди дивних речень, як промінь сонячного світла звиває колір з пряжі темноти… …Усесвіт нас зробив собі очима, щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти, де він сплива завихреним самотнім дивом, як над водою чорною спливає ніжний дим у першій…

Читати далі...

Метафізична хижість

Із темно-зеленої глибини до світанку сучасного тягнуться корені, наказують коханим їсти плоть і соки одне одного, і того не втамує жодне із християнств. Маленький острах болю тільки втримує від богомолячого прагнення здушити чи загризти, а також холодильне прагнення на завтра безцінне м’ясо залишити. Так світло Аполлона з полювання м’ясоїдного перевернуло любощі тваринництвом молочним, але на стінах назавжди лишились маски Діоніса, і голод по той бік від поцілунку кожного – метафізично хижий.

Читати далі...

Абсолют не шукає розваг, на відміну від бога, що все – на два поділив і тепер молотом від ковадла вибризкує іскри – трагедій і щасть, роблячи феєрверк на догоду своїй абсолютній нудьзі.

Читати далі...

Задушливий сухого листя опіум повітря полонив так швидко – Осінь розробила свій бліцкріґ. Про Літо спомин тане цукром у безроздільній прохолоді, вона по небі суне фронтом, занурюється у блакить. Справжніше най – рудий твій колір, зникомий майорить поміж дерев на вітрі, збурює нутро товстими косами, вабить за собою у майбутнє, якого назавжди немає, дощі на круг своя все повертають, з минулого на вилиці спускаються морози.

Читати далі...