В глину на колі земному шторми-буревії вганяють долоні, хвилі женуть по спіралі на гору. Заляпані стіни історії бризками глини багровими. Зі шмату безформного леви та соколи, сині кити та зелені дракони – тягнуться чергами в золото Сонця поміж дерев Оріонами тягнуться. З тіл одне одного сходи мурують, з’їдають одного, з другим кохаються, воля – добуток танцюючих цифр, цифри – щораз розганяються волею. Ще одна форма в мені матеріалу чекає - по вінця дощенту заповнитись, і вознестися фіналом та сходами на висоту не…

Читати далі...

We all die laughing… The Angelic Process Сніжно-біла прозорість по той бік речей прозирає назовні, коли іде сніг, коли день у грудні на сутінь ламається… Одна біла доля на все, що живе, одна на всіх нас тільки мить помирання, ми разом, так близько, ми зовсім одне, Земля тому чорна гарантія й символ. Одна тільки мить, аби кинути погляд короткий і витягти враз в безкінечність його на прозорість блакитну ледь, тінь снігову, допоки ти сам не звернешся в прозорість…

Читати далі...

Електрочайник, старе підвіконня у тренерській, спортзал з підлогою зеленою й великими обабіч вікнами, ранкове Сонце б’є навиліт криком щастя. У тому способі життя було щось неймовірно світле, ту мить метеликом посмертно вклав під скло, та мить писала в пам’яті залізом, трикотажем й потом, чаєм у пакетиках, розмовами та жартами, розірваними кедами, розтягненими в’язами, усмішками, дорогами, волоссям довгим, музикою, пішими походами, надіями та струнами тягучих поглядів за обрій, геть за обрій… карб на серці – ще один маленький пам’ятник, крапля світла білого, любові,…

Читати далі...

Довго… довго… поле… поле… в’ється слід, росте трава, тягнеться нестерпно обрій, квіти в тінях шурхотять, спіраллю – кільця в стовбурі, вростають миті в шкіру… шкіру… сім’я в тім’я ждати жнив, за мною шлейф казкових снів. Я теж вростаю в миті… миті… з мене попіл в чорнозем, згоріло щось, гриби на чомусь проросли з моїх стежин. Довго… поле… тягне обрій, киця поруч спочиває, муркотіння – звук прибою напливає… відпливає…

Читати далі...

Стояти і губи жувати понад безоднею всіх водоспадів, боятися й думати. Піна у них така біла, як шкіра моя – альбіносів луна – під промінням арктичного Сонця, як Місяць у повні, як сніг біля ніг босих, коле байдужою величчю, дихає в рота спокусою чи-то натхненням на крок… але витримка треба, зловити секунду, не квапитись, ждати, коли диригент з-поза хмар непомітно кивне, ти кивнеш йому в відповідь, і дієслово станеться.

Читати далі...

Пам’ятаю.

Моя свіча свій строк недовгий догоріла, проте нехай не гасне в пам’яті свіча, щоб кожен раз, коли в повітрі пахне хлібом, ти шанобливо запах той до краплі відчував.   Знесеться вчора колосками й болем, образою й безсилими сльозами. На вулиці перед очима раптом стане поле, і людство – сіро-чорні в ньому плями.   Статистика тому найліпша проза, цифри - кращий дріб в рушниці ката. Серед буденного зблисне секунда злості, запалена холодним ходом фактів.   Моя свіча недовгий строк горіла, маленьке слово довше…

Читати далі...

На чорному березі червоного безумства

1. Рожева вітрова зоря пливе над чорномор’ям вечора, від речей до речей темні води течуть порожнечі, маленькі вогники співають колискові, уособлюючи затишок і спокій. Пливе ландшафт абрисом плавним, весь такий жіночний, далечінь журливо тягне монотонний наспів… 2. Під плівкою тонкою інтелекту вирує безладдя, й немає на кого повісити відповідальність, у точці опори на чолі твоїм усесвіт винаходить відчай і безсилля, тіло дрижить – опускається молот фобос метафоричного Гефеста. 3. Людина не молот і не ковадло. Людина – дзвін удару й іскри. 4.…

Читати далі...

Прийняти долю. Порожнечу. …у ній об’єкти тільки світла носії, засоби до існування світла. Космос – тінь моя, насправді як воно?.. …насправді немає «насправді» - безмежжя окреслене контуром сенсу життя.

Читати далі...

Я свідок воскресіння Аралу. Я свідок відходу Бориса Стругацького. Речі такі зобов’язують прагнути бути мудрішим…

Читати далі...

Сіроблакить і стоптані стежини серед крил передзимових сутінків, засітчаний ряснить зіниці обрій, лякає й вабить, тягнеться і майорить… Сіроблакить і невловимість з хвилинок бусин зібрано акорд, ще трохи, й ковдрою закриє сон червоні від неприкрих вражень очі.

Читати далі...

Закінчується тріп, закінчився пейотль, орли й хуани повертаються у гнізда, і кастанедам час уже додому, бо вдома всім нам місце…   Відміряна Природой віза вичерпала термін дії, літаки злітають в теплий вирій, в кишенях наших по квитку.   Повернемось, коли настане мрія, коли вода встаканиться у склянці, коли доконаність здобуде дія, коли зміцниться досить корінь.   Ми бігли так – юнацький сік - від чорнозему до блакитнозему, настала мить упасти й прорости.

Читати далі...

Милі зеленого

The whole world woke up and saw nothing changed. But I know - everything has. Look, I’ve changed – this is me. If I would not, it would be me not. I am tree so as you are, and today we felt first snow discovering new light in these twilights.   Дозволити бджолам обсісти тіло. Дозволити кішці залізти на шию. Дозволити пташці поїсти з долоні. Дозволити листю торкнутися скроні.   Дозволити Сонцю зіниці торкнутися. Дозволити Місяцю ввести в оману. Дозволити краплям розбитись…

Читати далі...

Ця Музика настільки я, що в плеєрі коли здійметься крик – стає більше мене, навушники – щити проти метро, настільки ствердно Музика звучить, що відступає натовп – дихати вільніше. Якщо злетять акорди до височини – злечу з ними разом, коли ти віриш в мене так, у Неї вірю як – разом полетимо.

Читати далі...

Пролетарське

Пригадав заводську фуфайку, рукавиці, мастилом просочені, за сто років протертий стілець, чашка – швидко вкривається осадом чайним. Лампа стара укуточує затишок, вертаюсь на місце, неначе додому, похмурий, темний день у грудні збрехав про +1 - +5 і простудив би вже, якби не та фуфайка, рукавиці, філіжанка і стілець, і лампа, і полагоджений кран, і співробітники в таких самих фуфайках, з відкритими і безнадійними усмішками…

Читати далі...

Нічному небу ліхтарі ввіряють душу. Двадцять третя. Вітер. Місяць дивиться блакитно-срібним оком майстра на чорно-синій вальс містерії. Безумство. Тіні. Духи прочиняють вікна й двері, кличуть, ваблять, за руку ведуть сомнамбул танцювати на карнизах. Осінь. Хмари. Каравани небом сунуть над містами в храм розчахнутого Сходу, з вікон стягують офіру – неприховану відвертість (в місячному сріблі краще видно сховане від Сонця). Ніч. Здіймає. Вгору. Крила. Хоровод рудого світла – з ліхтарів злітають душі, пестять небо – з нього злива.

Читати далі...
…

Обкладинка: Grzegorz Mleczek Перші дні рудої ломоти, не витримала синь вогню – сіріє простором обвугленим, вичавлює зі шкіри воду – заливати катастрофу, після зливопаду звітуватиме Зимі на груднях про витрати, поки на деревах лежатимуть вологі чорні тіні, поки між дерев блукатимуть відлуння душ, холодним протягом із підвіконня хвилюватимуть фіранки, і в просторі зникатимуть акорди, секунди вловлять частоту тонку між тиші й шуму, серед ліній віддзеркалень в шклі трамвайнім, бачених у мить після малого сну. …тремтітимуть ще довго проводи від доторку минулого, злетілого із…

Читати далі...

Шамани

…і навіть якщо нам не вдасться усе розрулити, на землю покинуту прийдуть суворі шамани притягнуть з собою в кишенях тотеми і бубни, поставлять шатри та вігвами на наших кістках, і слухатимуть з уст Землі про бездарну трагедію спогади, куритимуть трави й гілки, виганяючи гніву криваві сліди із повітря й лікуючи рані Землі під ударні та спів горловий. …Хоч би й сядуть на ребра збілілі орли – принаймні, така з того користь…

Читати далі...

Із цим іронія не може впоратися, усмішка стає серйозною, між листям осіннім у тінях вечірніх видно таємні стежини демонів, і самих їх побачити можна край ока, не затримати в пам’яті риси, нажаль, але скидаються на тіні від людей, укритих довгим хутром. Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий, ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів, ти подивишся в небо глибоко засинене, усвідомиш до мозку кісток, що – один. І розтягнуться руки, і покриються листям, поміж органів збільшиться місця повітрю, і полинуть пташиними…

Читати далі...

Міражі Цитадельної

Тягнемо зорі й зерно у комору з мішками збережених файлів, на вікнах кіно – понад вечір злітають на плечах стовпів ліхтарі, мерехтять з ними разом світи за стіною навпроти, нам чутно їх шепіт на мові світильників поза фіранками й шторами чи навіть оголених і безсоромно розхристаних в ніч. Я вмикаю чайник, дивлюся на кахлі та на філіжанки із чаєм на двох.

Читати далі...

Питання ти маленьке – «як?» Не вір ілюзії ста років перед пісками декаміріад геологічної історії, секунда ти – від А до Я, омега поруч, заховалась серед спогадів, часу нема на каяття, лише на відповідь…

Читати далі...