Персональний сайт Максима Холявіна

Із цим іронія не може впоратися, усмішка стає серйозною, між листям осіннім у тінях вечірніх видно таємні стежини демонів, і самих їх побачити можна край ока, не затримати в пам’яті риси, нажаль, але скидаються на тіні від людей, укритих довгим хутром. Ти підеш услід їм, небезпечно допитливий, ти отямишся сам десь посеред дерев і кущів,…

Читати далі

Міражі Цитадельної

Тягнемо зорі й зерно у комору з мішками збережених файлів, на вікнах кіно – понад вечір злітають на плечах стовпів ліхтарі, мерехтять з ними разом світи за стіною навпроти, нам чутно їх шепіт на мові світильників поза фіранками й шторами чи навіть оголених і безсоромно розхристаних в ніч. Я вмикаю чайник, дивлюся на кахлі та…

Читати далі

Питання ти маленьке – «як?» Не вір ілюзії ста років перед пісками декаміріад геологічної історії, секунда ти – від А до Я, омега поруч, заховалась серед спогадів, часу нема на каяття, лише на відповідь…

Дивися в Порожнечу і люби, тоді дійдеш довершеності, хвиля – ти, маленька хвилька, гарно пролети – і за тобою знову хвилька, дивися в Порожнечу і люби на березі піщанім літери.

Із двох обидва

I. …а зрештою, в тебе завжди залишається смерть – останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям, таке інтимне, ні для кого іншого, неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї, ти все життя від самого початку поруч з нею у диспуті взаємних заперечень, сплітаючи акорди дивних речень, як промінь сонячного світла звиває колір з пряжі…

Читати далі

Метафізична хижість

Із темно-зеленої глибини до світанку сучасного тягнуться корені, наказують коханим їсти плоть і соки одне одного, і того не втамує жодне із християнств. Маленький острах болю тільки втримує від богомолячого прагнення здушити чи загризти, а також холодильне прагнення на завтра безцінне м’ясо залишити. Так світло Аполлона з полювання м’ясоїдного перевернуло любощі тваринництвом молочним, але на…

Читати далі

Абсолют не шукає розваг, на відміну від бога, що все – на два поділив і тепер молотом від ковадла вибризкує іскри – трагедій і щасть, роблячи феєрверк на догоду своїй абсолютній нудьзі.

Задушливий сухого листя опіум повітря полонив так швидко – Осінь розробила свій бліцкріґ. Про Літо спомин тане цукром у безроздільній прохолоді, вона по небі суне фронтом, занурюється у блакить. Справжніше най – рудий твій колір, зникомий майорить поміж дерев на вітрі, збурює нутро товстими косами, вабить за собою у майбутнє, якого назавжди немає, дощі на…

Читати далі

1 20 21 22
%d блогерам подобається це: