Леонардо да Вінчі - Вітрувіанська людина

Не можу не дивуватися дивовижній природі мистецтва… Хоча, це те саме, що дивуватися природі світу, тому що мистецтво із ним глибоко пов’язано.

Люди зневажливо називають інших тварин нижчими за себе, і як аргумент подають мову як засіб спілкування. Але якщо подивитися глибше, то людська мова – тільки маленька частка широкого спектру засобів спілкування. Люди забувають, що, окрім безпосередньо слів, у спілкуванні працюють міміка, жести, очі, колір шкіри, температура тіла і навіть запах. Тварини використовують усе це у звичайному повсякденному спілкуванні, а в людини здатність враховувати всі ті чинники під час розмови вже вважається неабиякою спостережливістю. Якщо порівняти людину з іншими тваринами з такої точки зору, то вийде, що професор Лайтмен із серіалу «Теорія брехні» – не отримав надможливості, а лише наблизився за рівнем сприйняття до тварин. Скажімо, до кішок і собак. Який удар по людському самолюбству! Проте не варто забувати, що маємо розум і волю, які здатні усунути цей пробіл у житті.

Читати далі »

Світ не перестає дивувати вишуканими контрадикціями.

Ім’я генія апріорі повинно вважатися чимось кращим, але навіть воно здатне стати тягарем, якщо воно осяяне любов’ю мас. Маса робить генія важким тілом, що накриває собою всіх митців, що прийшли після нього. Геній стає масивним монументом, що тінню вкриває все мистецтво після себе. Маса робить із нього такий монумент, бо маса боїться руху, тому їй потрібне грузило, щоб утриматися на «твердій» землі.

От припустимо, Моцарт. Його можна не любити, але заперечувати його геніальність і вклад у музику – безглуздо. Він геній зі всім своїм світлом, своєю силою молодості. Але з часом його ім’я здобуло визнання. Навколо його творчого спадку починається ворушіння, захоплені фанати підіймають його ім’я на щит і біжать вулицями, несамовито вигукуючи його ім’я. Істерика заливає все суспільство, а потім застигає, наче цемент. І тоді лишається лиш монумент – монумент щастя маси. Вона ніколи не дасть комусь навіть торкнутися його, не те, що зрушити з місця, посунути для нового світла – нового генія. Отак Моцарт стає словом прокляття на губах викладачів музики, що презирливо кривляться від опусів якогось нового Бетховена/Шуберта/Скрябіна/Рахманінова, прокляттям на вустах батьків, що виганяють геніального сина через дике нерозуміння й відторгнення його таланту… Новий Геній кожного разу має долати цей цемент, і краще йому бачити стан речей горою, яку він має подолати, перевершити.  І колись опір маси ламається, нове світло вогнем спопеляє запилені пантеони мас. І колись, може бути, його ім’я також стане ще одним монументом… Але тоді за що бореться геній? Чи він не прагне ще одного визнання? Але ж тоді чим він відрізняється від інших? Тим, що сам по собі він не є винним. Хіба Моцарт винуватий, що з нього зробили монумент? Хіба він хотів, щоб його ім’я стало синонімом старості й косності? Ні! Стовідсотково – ні! Кожний геній – це носій життєвої енергії, яка розбурхує душу, змушує її рухатися, оновлює людину і світ. Кожний геній – це ще один крок до нового людства, до Надлюдства, par excellence. Адже кожний раз усередині мертвої маси накопичується трохи більше вогню, аж поки не настане час вибуху. Тоді все розділиться на живе та мертве і буде великий двобій на полі душ людських.

Монумент – це як скала Прометея. Кожний, хто несе вогонь, має бути прикований, аж поки не з’явиться новий Геракл і не оновить Генія духом волі. Тоді відкриється місце новому вогню. І так поки вогонь не стане чимось властивим людству. Тоді почнеться новий рух. Інший.