Житомир-тур 2018

Це ще один пост річної давнини. Перший був про “Замок Барона”. Так уже сталося, що я вкрай повільно перетравлюю події, особливо подорожі. Буває, з’їздиш кудись, а потім отак через рік раптом осяює: “Йой, та це ж я був там-то і там-то! І бачив те-то і те-то!” Таке собі “свято, що завжди з тобою”, тільки з затримкою.

В тур по Житомирщині з Дружиною збиралися довго, багато разів відкладали, один раз скасовували замовлення екскурсії, аж поки нарешті зорі не стали в ряд і силою волі, й ми не відправилися на метро з відповідною назвою “Житомирська”, щоб звідти попрямувати на автобусну екскурсію.

Взагалі, ми не дуже вкурюємо сенс автобусних екскурсій: не наш темпоритм, не наш вибір акцентів етц. Але коли треба розвідати місця мало того, що не їжджені, так іще й доволі віддалені від основних маршрутів, такий заїзд, в принципі, саме те. Потім уже точно знаєш, куди варто повернутися задля глибшого занурення.

Ми побачили лише дуже малу частину центру міста, але це послужило гарним аперитивом для майбутньої повноцінної подорожі. Все довкола було дуже вмиротвореним, приємно сонливим і розслабленим. Погода сприяла: припікало сонечко, весна була в самому розпалі. Якщо додати до звичайного спокою Житомира контраст із щоденним місивом Києва, отримуєш просто оглушливий ефект.

Горбиста місцина нагадала Кам’янець-Подільський. Купки сміття на природі вселили думки про єдність українців зі Сходу та Заходу. Монумент перемоги в Другій світовій вразив масштабом, але більше захоплювала все-таки природа. Я вірую в те, що міста повинні лишатися відкритими для зелені та не повинні бути всуціль по-парковому вилизані. Потрібно місце і тваринам поруч з нами, і нам самим – для душі.

Після короткого огляду Житомира, відправились до Бердичева. Там на нас чекав монастир ордену Босих Кармелітів, де харизматична сестра Камілла розповіла про історію ордену і храмового комплексу, показала нам костел і музей Дж. Конрада, чиє коріння, як виявилося, пов’язане з Бердичевом. Монастир привабив бароковою розкішшю. Для мене, нерозбещеного європами, почуття цих самих європ починається саме тут, на українському Заході, де починаються всі ці історичні споруди: костели, монастирі, палаци, замки. Режими гарно постаралися, аби вискоблити з пам’яті східняків цивілізаційну приналежність України, тепер мусимо пройти довгий шлях, щоб не на словах, а на ділі воз’єднатися з європейським контекстом.

На виході з монастиря познайомилися з цим старим Тузом, який бозна-де втратив задню лапу, однак не втратив життєрадісності та бадьорості.

Потім був костел, де обвінчався колись О. де Бальзак. У радянські часи там знаходився спортзал. Споруда не зачепилася за пам’ять, і це не провина споруди, просто сприйняття пропливло повз. Важлива риса костела – низька стеля замість високих храмових склепінь, це якраз спадок спортзалів і складів.

Потужна родина Терещенків лишила багатенько садиб-палаців у різних куточках України. На Житомирщині ми відвідали село Червоне, де виситься стара замкоподібна будівля, зайнята нині одним з католицьких орденів під монастир. Надворі бігають курочки, у саду зеленіють фруктові дерева, царює атмосфера вмиротворення. Приміщення здебільшого порожніють, лише парадний блок садиби освоюють нові мешканці.

В селі Городківка стоїть чудернацький собор Св. Клари. Будівля дуже химерна архітектурно, її неможливо в повній мірі віднести до жодного стилю: зовні це фантазія на готичну тему, більше схожа на фортечну будівлю, всередині це більш-менш звична готична нава. Собор розмістився на березі озера з качечками. Довкола зростають колосальні косматі дерева, на до сліз яскраво-зеленій траві пасуться коники. Буколічна ідилія підкупає безтурботністю. Хочеться побажати місцевим якомога щасливішого життя, щоб і надалі стояли дерева, паслися коники і плавали качечки.

Дорога на Городківку – справжнє випробування. Автобус трясся бруківкою, закладеною ще за часів польського панування, дуже повільно і дуже довго. Ми проїхали мальовничими їбенями Житомирщини, щоб побачити тихий закуток зі своєю перлиною – собором Св. Клари.

Родзинкою на торті подорожі був потріпаний часом, але відроджуваний силами місцевих прочан костел св. Антонія Падуанського 1786 р. у селі Стара Котельня. Місцина там, наче зійшла з полотен Каспара Давида Фрідріха, особливо в останніх сонячних променях. Витончені віддтінки покривали облуплену будівлю завісою таємничості, тіні ховали туристичну буденність, вивільнюючи місце для почуття священної миті. Такі видовища, такі ландшафти – справжнє, невичерпне багатство людини, котре треба берегти та плекати. Жаль, що в милі буденності так мало очей бачать це і так мало душ – цінує…

Житомирщина – дивовижне місце, повне скарбів. Не знаю, чи скоро вдасться вирватися аж так глибоко в край, але як мінімум сам Житомир для докладної розвідки обов’язково відвідаємо.

Напишіть відгук