Сад божественних пісень DT
Dark Tranquillity (Photo: https://markthalle-hamburg.de)

Я рідко займаюся розглядом текстів, бо вірую в музику, а не слово. Одначе, коли йдеться про тексти Dark Tranquillity, роблю виключення, адже, по-перше, вони достатньо абстрактні, по-друге, вони дуже гуманні до мене особисто. Написане далі важко назвати “аналізом”, тут швидше чергова рефлексія на пісні й на те, як вони відгукуються в душі.


Мілан Кундера колись казав, що «роман – це не авторська сповідь, а дослідження того, чим є людське життя у пастці, на яку перетворився світ».  У текстах Dark Tranquillity якраз і йдеться про місце людини в світі, про екзистенцію і трагізм існування.

Мені подобається стиль письма Мікаеля Штанне. Сентенції подаються із застосуванням традиційних поетичних троп наряду з технічною і науковою термінологією. Його метафори не дуже складні, але достатні для того, щоб чітко вловити суть ідеї і донести повідомлення. Він називає речі, ставить питання, визнає певні почуття і намагається запропонувати, як з ними бути.

Коли я був підлітком, то романтизував термін «опір» (resistance), але слабко розумів, про який саме опір ідеться. Звісно, уявлялися собі різноманітні партизани, якісь чегевари під час ґерільї, що, в принципі, цілком відповідало як візуалізаціям, так і багатьом рок-металевим пісням. Проте коли доходило до реальних сутичок між коперами і протестантами з телевізора – вся ця тема різко втрачала привабливість. З віком стало зрозуміло, що в таких конфліктах мало чого вдається досягнути, бо нема якогось головного винуватця всіх бід, причини страждань розпорошені по кожній індивідуальній біографії, і неможливо з усіма впоратися одним махом.

Боротьба, опір – зашиті в саме життя,  в повсякденність. Якщо ти мав необачність зберегти якісь принципи, тобі доводиться відстоювати їх, до того ж, у першу чергу перед самим собою, бо з віком також стає ясно, що ти не такий крутий бетмен, як тобі здавалося за часів гормонального шторму. Ти не такий сміливий, не такий сильний, не такий принциповий, і не завжди однаково розумний. Після 25 років ресурс молодості закінчується, постає вибір: чи будеш ти розвивати свої дух і тіло самостійно, чи пустиш усе за водою? І навіть коли ти гучно і пафосно скажеш «я буду!», після цієї фрази таки доведеться бути, а це ой як непросто…

Першим ворогом усього ентузіазму стає рутина. Найвища і найсвітліша мета вимагає цілком реальної праці, і здебільшого це буде нудно. Такі деталі в кінах люблять полишати за кадром. Бігають десь на фоні рядові співробітники, носять коробки, крутять гайки, тикають у клавіші, поки лідери з перекошеними мордами будують плани і ведуть в атаки.

Другий ворог – це страх. Насильство і загрози стають украй реальними, на карту з кожним роком ставиться все більше, тож якщо ти не виріс у брутальних районах індустріальних міст і не гартувався з дитинства в сутичках вуличних банд, ризикуєш швидко втратити оберти. Це не соромно, це нормально, особливо коли не хочеш підставляти під загрозу інших. Але поруч із обережністю не зникає необхідність боронити певні цінності, без яких життя стає нестерпним. Сумна і безжальна практика свідчить, що захист теж потребує агресивності, бо ж без неї навіть мир залишить тебе у програші, ворожі сили нав’яжуть свої правила гри.

Реальність дуже міцно притискає черевиком до землі всю твою революційність і питає: «Ну, і що тепер будеш робити, геройчику?»

Мабуть, усі пам’ятають притчу про хлопчину, обвішаного важкою цеглою, котрий казав, що щасливий, бо будує храм. Так-от, бачити храм у кожній бісовій цеглині вкрай важко. Після кількох сотень цеглин уже важко навіть озирнутися, аби подивитись на збудоване. Та й стіна настільки величезна, що ти просто не побачиш у ній той храм. Для цього потрібно відійти та оцінити споруду з фокусної відстані.

Отаку фокусну відстань дає мистецтво, зокрема й тексти Dark Tranquillity. 


Мантри проти страху

У Френка Герберта в славнозвісній «Дюні» школа менталісток Бене Ґесерит мала мантру проти страху. Деякі пісні DT годяться на цю роль. Укупі з музикою, тексти створюють особливий досвід, коли страх не підміняється фальшивою бравадою, а розбирається на складові, ніби на сеансі психотерапії.

The thing that scares me most
Is the fear I see in others
And the thing that really
Frightens me to the core
Is when I see that fear in you


(Icipher)

В Icipher ідеться про конформізм, котрий вбиває в нас здатність до дії, до виходу за рамки. Причиною страху є бульбашка безпеки, страшно її втратити, зробити щось не так. І тут нема хвацького гарцювання, мовляв, як я круто зараз усе поламаю, є натомість гостре усвідомлення проблеми, визнання власних почуттів, але без згоди з ними.

Atoma могла би бути черговим гімном, тривіальним вихвалянням власною очманілістю, однак поруч із життєствердним приспівом стоїть куплет:

Secretly I hope that nothing ever comes of this
And you are not alone wanting to come back
To a place where it won’t matter, just what side you’re on
It’s when our lines are graded, what’s underneath will overcome


(Atoma)

Ліричному герою натурально стрьомно! Він просто людина, якій притаманно боятися. Стійкість тут не є величиною за вмовчанням, вона досягається на фоні прагнення жити, лишатися собою, відстоювати свою свободу. Хотілося б інакше, хотілося би без болю, без порушення миру, але з обставинами неможливо не рахуватися, тому заради самого себе і своїх – треба намагатися вистояти, не зламатися.

This is not what I want you to hear right now
But our time is running out
So far removed from what you need to know
Words too hard to handle
Our time is running out
We’re by demons encircled
[…]
These are just symptoms of experience and life
I wish I could postpone


(Encircled)

Тобто, герой пісень DT – дійсно далекий від супергеройства, просто він дуже яскраво і болісно усвідомлює потребу в дії заради того, в що він вірить, а також гостро усвідомлює власні слабкості, котрі йому потрібно здолати заради перемоги. Можливо, йому зовсім і не хочеться робити горезвісний «крок уперед», він, може, і не горить бажанням змагатися з долею, але цього вимагають обставини, цього вимагає саме його життя, тож найкращим виходом стає – прийняти виклик. І спробувати витримати всі наслідки, навчитися жити з цим…

Саме такий людяний підхід зігріває мені душу. Нема холодних зверхніх гасел, нема приставляння до стіни геройства. По суті, ти вчишся бути хоч на скільки героєм, учишся долати страх, витримувати тиск. І брутальний голос із колонок тебе підтримує, підставляє плече, підбадьорює. Мікаель, мов рудий Лев зі шведської «Країни Оз», напився психотерапевтичного еліксиру сміливості, й тепер відсипає всім його секретів у записах. 🙂


Побачити храм

І от, стосовно «храму». Коли ціле життя стає рутиною і втрачає колишнє чарівне світло, ризикуєш або впасти в нескінченну екзистенційну кризу або атрофувати собі емоційність, забути мрії і дозволити реальності розчавити твою революційність об асфальт. Але ми не про це ведемо розмову, ми ведемо розмову про те, як вигреби з ями дорослішання, вберігши душу. DT пропонують «застосувати шари до реальності»:

Apply layers to reality
Things only you can see
Add a beat to normality
To tap the core of insanity


(The Mundane And The Magic)

Доросле життя випробовує мрії на міцність з тотальною безжальністю. По суті, кожні юнаки та юнки постають перед питанням, чи зможуть вони зробити мрію платформою для власного матеріального існування? Чи забезпечить «робота мрії» прожиток? Ми так чи інакше повинні будемо піддатися меркантильній грі, навіть у найдуховніших речей є маркетингова сторона. То ж хто переможе: буденність чи магія? І чи можливо сплавити непереможну правду першої та глибоку потребу в другій?

I let my dreams cross over
To days of endless gray
If I could merge the mundane and the magic
We’d forged a new unknown
I let my dreams cross over
To nothingness and back again
If I could merge the mundane and the magic
Where is the dark I came to find


(The Mundane And The Magic)

Сьогодні я питаю себе: наскільки справжньою є «світобудова», про яку торочить інтуїція? Вже пройшовши зневіру та знецінення фігури «бога» в своєму світогляді, вже маючи досвід утрати сенсу життя, мушу заново винайти мірило цінності існування, котре дозволило б відштовхнутися від матеріальної тотальності. Фізик усередині мене почувається непереможним диктатором суті реальності, Лірик усередині мене живе, як партизан у лісі. Якою мусить бути магія, щоб задовольнити Лірика, і не бути при цьому висміяною чи оголошеною психічним розладом Фізиком?

Order stormed the surface
Where chaos set the norm
Had there always been balance?
…surely not;
Therein lies the beauty

It was solid
Yet Everchanging
It was different
Yet the same
So I starve myself for Energy


(ThereIn)

Лірик звертається до потужної творчої сили всередині людини, до біологічної основи естетики, Лірик шукає дива в самій природі життя, намагається помітити за лісом дерева, пробитися крізь коросту тривіальності на почуттях. Йому не вистачає тільки досвіду дива (чи дива досвіду). Я настільки звик дивитися на все через дзеркало логіки, що вже підзабув, як це – відчувати Всесвіт безпосередньо. Поки цього не станеться, прототип щастя ховається в моєму внутрішньому Едемі, шукаючи способів підключення до протилежного боку реальності.

З музикою Dark Tranquillity я завжди почуваюся, як удома. Вона створює простір естетичного комфорту і безпеки, ти наче в оточенні старих і вірних друзів, із якими не страшно йти на штурм будь-яких екзистенційних висот. Ми вже багато пережили разом, і, мабуть, переживемо ще чимало.


П.С. Є в них на EP Zero Distance пісенька The Bow And the Arrow, про яку несправедливо мало згадують. Для мене особисто ця тема, окрім того, що образи в тексті весь час наштовхують на думку, що це посвята Ніцше, є маленьким особистим гімном. Тут прямо оспівується запуск стріли проти темноти, що весь час насувається. Жвавий звук синтезаторів закликає зібрати докупи всі завдяки і попри, та продовжувати мрію і справу, а тривожні трелі фортепіано на фоні сутінкової гармонії звучать малим, але незгасимим полум’ям ув імлі.

So be the bow and the arrow
Be the rope and the angered scream
As time now eats away
At the unmarked graves
And indifferent winds take speed
Over lands of uncertainty
To hold what can be held
Against the coming dark


(The Bow And The Arrow)

Напишіть відгук