Національні географії

Станіслава Доронченко запросила на показ Національні географії: короткий метр у кінотеатрі “Ліра”. Було цікаво нарешті побачити її роботу, та й загалом наважитися зануритися в документалки, на які я останні 4 роки не дуже наважуюся. Занадто оголилися нерви. Але сьогоднішня добірка не била в душу смертельним фактажем, радше навпаки, послужила провідником через важкі явища, пом’якшила ефект і допомогла тверезо оцінити те, що відбувається/лося, виміряла точну відстань між реальністю і глядачем (мною), щоб торкнутися душі, але не проткнути її.

За кожним фільмом стояло більше, ніж суто сюжет чи навіть концепція, фільми послужили своєрідними порталами до певних ідей, які не вкладаються в гасло чи одне речення.

“Чорний суботник” Пьотра Армяновські підвів теоретичну базу під українську ваду незгоди у вигляді старого-доброго Куліша.

“Ілюзії на дні” Леоніда Єжурова показав ще один відтінок добре відомої мені боротьби за збереження культурних місць, що трапили під око комерсів, ще один відтінок оцього бісового “комунального”, що його давно пора перейменувати в “громадське” чи “суспільне”.

Стасін “Мій друг Дон Кіхот” показав одразу кілька пластів існування, з яких мене найбільше зачепила оця глибока віра у свою справу. Сам частенько почав відчувати в собі цинічні тони щодо культури, а от шаленство таких людей повертає культурі статус храму, справдешність. Разом з тим вертається сенс: навіщо це. Культурне відображення припиняє бути вторинним, тепер це певний концентрат реальності, до якого ти долучаєшся і перетворюєшся разом з ним. “Я хочу, щоб мій глядач лишився один, зовсім один зі спектаклем”, – каже герой, і театр повертає собі функцію інтроспекції. Більше нема дидактики, моральної проповіді, є дослідження: себе, інших, життя. Справжні актори – реально трохи (а подекуди й не трохи) безумні, “божевільні діти Мельпомени”, як виражалася покійна Лана Володимирівна. З ними непросто, не кожен витримає їх важкий характер, бо вони дивляться в безодню внутрішнього світу, а вона, як відомо, дивиться в них. Саме це безумство дозволяє (є ціною?) діставати з тієї безодні дива індивідуації. І все це проти індустріальної стіни, що собою тисне людей…

“Дві Надії” Уляни Осовської воскрешає відчуття переємності. Оте, що зараз торочать про “традицію”, страх, яке мале у порівнянні з громадою духу, що звучить в співі. “Вона співала в мене, крізь мене…” каже героїня, і ти болиш разом з нею, летиш разом з нею, плачеш від звуку пісень, що зростають крізь людину від самої землі. Фольклор – то не мертва, усталена “форма”, то щонайбезпосередніший вилив щонайбільш інтимних переживань, який формує собою кластер суспільно зрозумілої мистецької мови. Але мова ця жива лише тоді, коли в неї вселяється кожна нова душа. Передати її неможливо через “обов’язок”, лише через любов. Попри відстань, попри політичні режими, попри трагедії і звихи цей кластер простягує крізь час чарівний вогник, який дає змогу “склеїти мої уламки” (нібито таке загальне, як народне чи національне раптом стає “сходинкою до себе самого”, такого індивідуального і неповторного…). Де ми зростаємося в соціум? Де ми можемо почати поважати одне одного, турбуватися одне про одного, обережно ставитися одне до одного? Чого нам не вистачає, щоб чути себе, одне одного і знати, коли то “час розривати”, а коли – “час зшивати”? Відповіді ховаються за межами слів, і тут сам відеоряд з його історією впускає нас у цей вимір…

От чому таке кіно є більше, ніж просто картинкою, просто історією – глядач живе разом з цими людьми, реальними людьми, сміється разом з ними, плаче разом з ними, ділиться з ними сокровенним. Таке кіно багато додає, багато на що вказує, багато про що нагадує. Несподівано для тебе, воно стимулює життя…

Напишіть відгук