Думки проти ночі

Вир дорослого життя відбив звичку гуляти на самоті. Погано. Голові потрібне вентилювання. Можна, звісно, вчергове нашпигуватися інформацією з інтернетів, але певної миті вони теж вичерпуються, і постає важка необхідність зазирати собі в душу і наводити там лад. Тоді береш ноги в руки і чикрижиш із фотіком, уходячи в “динамічну медитацію”. Вихоплення картин із реальності допомагає створити потік ефективного мислення, з якого потім вистрибують рибини малих осяянь.

Вже дуже багато разів проходив повз Меморіал жертвам Голодомору, є купа фоток його а-ля “30 видів гори Фудзі”. І щоразу він спрацьовує, нагадуючи про жахливу трагедію та її винуватців. Цього разу я не фотографував сам Меморіал, однак подумав, що не можна толерувати тих, хто прагне відібрати свободу та закріпачити суспільство в лещатах нової ідіократії. Праві, ліві, під прикриттям національного прапору чи з обіцянками порядку (неодмінно “залізного”) – неважливо. М’ясорубка відбулася протягом історії заради досягнення свободи від ідеології та релігії, свободи власності та об’єднань; віддати це заради пари плюшок від диктаторів було б справжньою дурістю.

Перед виходом з дому на мене навалилися важкі думки щодо відмирання блогосфери, малих надій збудувати власну нішу за допомогою сайту і необхідності повертатися на YouTube, до відеоконтенту, при тому, що ні ідей, ні бажання знімати на відео все підряд нема. Лягай та помирай прямо. Раніше я від цього впадав у хандру, проте цього разу (слава психтерапії!) замість хандри я зайнявся тими речами, котрі міг: вимкнув комп, пішов у душ, а потім, як уже написав угорі, з фотіком надвір. Постало правильне питання: “Ок, є потреба, але нема бажання – що робити?” Зараз мені вже зрозуміло (слава психотерапії!), що силувати себе нема ані радості, ані сенсу. Треба шукати мотивацію. Але де і як? Відповідь напросилася наступного дня: почати можна з тіла. Коли ти смачно поїв, гарно виспався і мав гарний секс – з’являється настрій, а настрій є середовищем надхнення. Надхнення відсуває сумніви і непевність, ти просто робиш щось, бо хочеться, бо цікаво, бо в кайф. Зазвичай воно ще й непоганої якості виходить. Фішка в тім, що тіло з душею є двома боками однієї медалі, й навіть коли тобі кортить підкорити матеріальне духовному, для духовного найкращим волевиявленням може стати – дати собі спокій і попіклуватися про себе. Замучена коняка далеко не довезе, як і занедбане тіло не буде гарним джерелом ідей.

Крім самотніх прогулянок, хочеться повернутися до звички читати книжки. Сто разів собі нагадував, наскільки більш якісним є насичення інформацією в книжковому форматі, ніж з монітору, однак досі несвідоме пручається і змушує схилятися до тривіальних розваг. Здебільшого це відбувається через достатнє навантаження мозку реальними справами, через відсутність безрозмірного ресурсу, як у деяких, викладання на повну примушує до триваліших періодів відновлення сил, і відновлення це відбувається через пасивні речі, як-от валяння і перегляд улюблених ютюберів. Мушу сказати, це працює, бо це взагалі єдиний спосіб, у який мені як інтроверту вдається відновитися. Походи в музеї, на концерти й читання книг – сприймається мною більше як тренування, корисне, приємне, але все-таки – тренування. На тренуванні не відпочиваються, а тренуються. І от нині важливо додати до фітнесу тіла (на який планую незабаром повернутися, як тільки фізіологія та фінанси зійдуться в сузір’ї) додати фітнес мозку. Класно, що вже взявся за вправи на метал-концертах (почитати про це можна, натиснувши на цю фразу), і під час прогулянок, варто додати ще й паперовий жим сидячи/лежачи

Фізики кажуть, що неможливо бути безвідносним спостерігачем, факт спостереження сам по собі впливає на спостережене явище. Мені гадається, що те саме відбувається з фотографією. Тобто, коли йдеться про пейзажне фото, фотограф не просто зчитує збудовану кимось іншим реальність, без фотографа ця реальність залишається в стані шуму, а от в об’єктиві вона перетворюється на інформацію. Побачена, вона стає тим самим “повідомленням, на яке чекають”, а отже “краще і сильніше” втілюється. Під час постановчої зйомки, реальність конструюється і фіксується знімальною командою. Можу припустити, що в часи плівки робота в матеріальному вимірі мала більший відсоток, ніж ретушування, а от в інформаційний вік можливості пост-обробки перетягнули головний аспект створення реальності. Але в будь-якому разі, ані живопис, ані фото/відеографія не є чимось вторинним, як мені самому раніше здавалося. Вторинними вони стають тоді, коли творець не надто піклується про первинну дійсність, відбираючи в неї лише те, що йому треба, й не маючи потім до неї ніякого іншого відношення. Виходить поверхнева, нецікава забавка, навіть не гра, адже зникає всяка магія.

І стосовно магії… Давно в мені відбувається протиборство прагматизму з романтизмом. Ці два зв’язаних ішака весь час норовлять рватися кожен до своєї купи сіна по-окремості, натягуючи мотузку на шиї одне одного, замість того, щоби зкмітити і з’їсти обидві купи разом, по черзі. Лінія демаркації між ними проходить зокрема по жанрах музики. Романтичні гілки металу завідомо програють прагматичним, бо вперто намагаються вірити в сотні разів розкатані логікою і практикою речі. Від цього вони виглядають смішними диваками, які досі ганяються за уявними друзями, мов діти. Гіркий трагізм неможливості чарівного показаний у фільмі Neverwas (2005), де максимум існування чарівної країни досягається в халабуді старого божевільного, котрий свято вірить у свою фантазію.

З тих пір, як наука повалила богів, територія магії остаточно опинилася в межах людської голови, і після того була знецінена. Єдиним аргументом прихильників релігій стала сама лише стійка потреба людини в ідеальному наративі поверх грубої дійсності. Нам потрібно “вище”, “духовне”, “магічне”, “таємниче”, “містичне”. Запропонованої наукою техномагії замало, вона холодна, банальна, в ній нема відчуття дива. На біса нам те “диво” – хтозна, чому замало видовищності технічної вправності – важко розібратися. Зрозуміло тільки, що це важливо, аби лишався в житті куточок романтики, най би й стосувався він лише персонального сприйняття і спілкування зі світом.

Блекарі не викличуть Сатану на кладовищі, неоязичники не знайдуть богів біля вогнища в лісі, не побачать там фей чи німф із сатирами. Всі ці істоти приречені існувати тільки на екрані в нашому черепі, проектовані штучними методами на матеріальні носії. Максимум, що може знайти той, хто йде в ліс, це якесь власне просвітлення, значуще в межах суб’єктивного всесвіту. Чи цього досить? Чи не знецінять відчуття твердження про вигаданість (а отже, незначущість) усієї цієї Небувалії? Мені хочеться вірити, що ці внутрішні ігри все-таки стосуються якоїсь “Істини”, що суб’єктивна сторона пізнання анітрохи не менша за об’єктивну, а диво життя має не тільки механічний сенс.

Без фантазії світ схожий на сюжет з “Безкінечної історії”: тисячу разів права, логіка перетворює реальність на підвал, де від труб, може, й можна добитися тепла, та от любові й ніжності зась. Усе, що мало значення, обвалюється в безодню спустошеності. Не хочеться такого… Тому я, разом з іншими, хто прагне духовно відноситися до світу, вигадую собі “мову”: мову вечора, мову ночі, мову дня – намагаючись уловити ланку між собою та Всесвітом за допомогою інтуїції…

Напишіть відгук