Десятирічні кільця

Надії на полицях десятиліть
нехай не покриються пилом,
діставай коробки, перебирай теки,
слухай платівки, сіді сиди слухай,
протирай вікно світоглядне,
промивай собі звивини,
ігноруй сивину, що здирається
скроні схилом, тримай кольори
там, де не збліднуть, не програємо
ми доки пам’ятаємо, що гра триває,
що музика грає, і будемо – танцювати…

М.Х.

Мене дивує ритм десятиліть. Усі ці “легендарні” 60-і, 80-і, “ліхіє” 90-і етц. – вже більше не часи, а місця, де зібралися мрії, надії і турботи поколінь – від малого до великого. Вони схожі на деревинні кільця.

Музика, література, мода, ідеології… Кожна нова генерація і формація до певного моменту вважала себе спроможною прогнути мінливий світ під себе, а потім з протистояння утворювався химерний гібрид з батьків, дітей, вірних і відступників, конформістів і нон-конформістів.

Цікаво, що люди полюбляють натурально консервувати своє мислення в цих десятирічних кільцях. Вони не дуже добре бачать історичну тяглість, наслідковість подій. Легше просто закритися у власній кімнаті, оточитися перестарілим вінілом, кльошами і журналами, та покрикувати час від часу на галасливих молодиків назовні.

Але час є суцільним потоком, і сьогоднішні проблеми – наслідки вчорашніх помилок. Так само, як і вчорашні досягнення поліпшують життя сьогодні.

На мою скромну думку, історія, крім мнемонічної та дидактичної, має ще функцію сховища прекрасних речей. Старомодні захоплення та надії можуть бути непоганим підґрунтям для новітніх ідей. Нібито застарілі стилі в мистецтві можуть бути класним інструментарієм для новітньої виразності. Врешті-решт, нема об’єктивної необхідності весь час винаходити велосипед, але є постійна необхідність насичувати життя красою і насолодою.

І от ностальгія в цьому сенсі якраз не є добре… Чому? Тому що ностальгія – це сліпе поклоніння минулому, ідолізація його. Форми минувщини стають самоцінними, а отже – косними, неживими. Такі форми неможливо адаптувати і застососвувати, тобто – поєднувати з потоком життя в сьогоденні. Вони є ширмою для спустошення і неможливості створити власний витвір.

Ховання у власній кімнаті – регрес та інфантильність. Людина, що зупинилася в розвитку, живе одним щасливим періодом біографії: школою, вишем, армією/флотом, отроцтвом/юністю. “Там” (тоді) лишилося все світле. А “тут” (зараз) усе блідніше, тьмяніше – гірше… Ностальгія – поразка перед життям. І яка іронія: той, хто хоче увічнити час свого щастя – умертвляє його. (“Хто хоче вберегти свою душу – згубить її” (с) )

Форма може вижити лише в еволюції. Переосмислення, перевідкриття, адаптація, ремінісценція – тільки не ностальгія, не репліки, не зомбо-клони. Надії – навіть спростовані – повинні жити як матеріал для нових надій. Мрії хай стають ґрунтом нових мрій. З класичного року хай зростає прогресивний метал, джаз хай буде джазом, старі актори хай знімаються в нових фільмах, і годі, чорт забирай, молитися на часи холодної війни, розженіть свій мозок для новітньої музики, як це робить старий Девід Лінч, палкий фанат художнього авангарду родом з ХХ століття.

В один з невротичних епізодів я сам утратив віру в те, що в житті може бути щось більше, ніж було, коли я працював на заводі по залізничному графіку (12 годин, день-ніч-з ночі-вихідний). Мій внутрішній сад був повен, і його оточили поля сірості. Однак терапія допомогла виправити психічний механізм, і виявилося, що сад можна розширяти, що на перших поразках мрій здатність бути щасливим не анулюється, що перші закоханості не вичерпують дарів справжнього кохання… що моє життя не закінчилося ані в 90-і, ані в 00-і, ані в 10-і.

Тому до минулого я ставлюся серйозно, так, як ставлюся до теперішнього. Щось мене приваблює, тішить, щось – відвертає і засмучує, але точно не викликає сліпої пошани чи – що так само погано – байдужості.

Напишіть відгук