Ода метелику
Ray Hennesy via Unsplash

Старовинні обкладинки, безумовно, гарні, але мене в них щось завжди бентежило… як, до речі, і в рамах старих картин. Здається, зараз я зрозумів, що саме.

Старовинне мистецтво тяжіло до вічності. І якщо сам зміст картини або книги міг бути цілком собі легким і грайливим (барокові “пікантні” сюжети, гумористичні романи етц.), то обкладинка і рама лягали на все це важкою печаткою увічнення.

Сучасні обкладинки – легкі, як і слова під ними. Більше нема жодної ілюзії щодо вічності, мистецтво вже не прагне бути кам’яним, воно пурхає метеликом по квітках аудиторії, і це відображене в безрамних обкладинках.

Розірваний фронтон
Palazzo del Monte di Pietà (Wikipedia)

В бароко був чудовий архітектурний елемент: розірваний фронтон. Десь я читав (або і сам надумав, уже не згадаю), що розірваний фронтон можна вважати свого роду одою всьому бароко, адже бароко було виплеском життєвої енергії понад дисципліну мір, той розрив і був самою есенцією нового почування.

Сучасне мистецтво (я не беру до уваги трендові висери під тією ж назвою, йдеться саме про мистецтво) все-таки прагне інтегруватися в життя, воно виповзає за межі обкладинок, залучає ґаджети, “доповнюючи реальність”, воно точно не лишається в рамках, тулячись до вчорашньої вічності.

І таки в результаті стає минущим, як той метелик. Але це мені подобається, так само, як процес психоаналізу, котрий не має на меті створення свідомих конструктів понад несвідомим, тобто не працює як “зубріння себе”. Багато зі сказаного під час сеансів просто забувається, а вірніше – провалюється крізь пам’ять, зливаючись з несвідомим і змінюючи його, немов хімічний розчин.

Всуціль контекстуальний, належний до новинних стрічок і тусовок, сучасний мистецький процес, може, і забувається, але не минає безслідно для мислення. Цей ефект навіть використовують для інформаційних воєн. Але зараз не про те, а про те, що такий минущий характер мистецтва є просто питомим, а отже чом би його собі не вподобати, най би за тим самим принципом amor fati?

Всьому, як то казав Екклезіаст, своє місце і час. Тож я пригадую слова вже дядька Фрідріха:

“Злим і ворожим для людини називаю я це вчення про єдиного, досконалого, незворушного, самовдоволеного й неминущого!
Неминуще – це тільки символ, поети забагато брешуть.
А про час і про розвиток повинні промовляти кращі символи: вони мають бути хвалою і виправданням усього минущого!”

Ф.Н. “Так казав Заратустра”
Angkor Wat by Bjørn Christian Tørrissen (Wikipedia)

Навіть якщо ми – всього-навсього мох на камені старих ідолів, наскільки гарно виглядають ідоли, покриті цими знаками часу! Японці навіть мають естетичний принцип сабі – милування зістареним під тиском Природи. З точки зору минулого, ми – руйнація, але з нашої точки зору – ми покликані поглинути і розчинити в собі все створене досі. Потім інші НільсБори виділять з нашого розчину нове золото…

Напишіть відгук