Інтроспекція

Великі почуття не вміщаються в маленькі слова. Є пара віршів, але навряд чи вони можуть передати захоплення, що я іноді відчуваю, краще за музику.

В житті нічого,
може буть, нема,
лише від краю
до безкраю пустота,
та є струна,
від звуку вся
вібрує глибина,
тремтить сльозою
сома, розливається
луна у порожнечі
множиною…

Є різні речі, які мене захоплюють. Поміж інших, це образ Японії. Образ – тому, що я там ніколи не був, уся інформація про тамтешнє життя – це книжки Харукі Муракамі, уривчасті статті, аніме та, звісно, музика…

Ця “Японія” в моїй голові споріднена з пєлєвінською “Внутрішньою Монголією”, шевченківською “Україною” та іншими Ельдорадо. Ідеальне місце з пекучим білим сонцем, глибоко синім небом, містечками та містами, мріями і снами.

Я мало слухав колектив Mono, але те, що чув, лишило глибокий слід у душі. Той слід від часу “ниє на погоду”: я пригадую однісіньку тему, лише дивлюся на назву альбому “Hymn To the Immortal Wind”, і вже вмикається триґер “Японії”, за долю секунди в голові проноситься ціла книга “вражень”, невловимих історій, почуттів, така собі екстатична мозаїка, що змушує метеликів у животі бурхливо роїтися.

Що це?

В глибині моєї душі є райський сад. Це словосполучення “райський сад” украй банальне, пласке і випорожнене, воно не передає і тисячної долі того, що за ним ховається. Може, “Елізіум”? Мабуть. Приємне слово.

Коротше, це нестак “сад”, як “парк”. Це такий комплекс почуттів, що виражається в образі парку. В дитинстві це була балка недалеко від батьківського дому. Зараз матеріальним носієм проекції став парк “Феофанія”. Це храм, місце сили, точка збірки тощо… Там живе екзистенційне переживання, котре не може знецінити жоден прагматизм.

Парк “Феофанія”. Теофанія – безпосереднє явлення божества, богоявлення.

“Японія” – це один з порталів у цей парк (як і балка, житлово-комунальні спогади, Маріуполь етц). Музика – це ключ від цього парку. Це не місце втечі, це пункт призначення всіх життєвих зусиль. Альфа і омега. Там я починаюся, і туди ж я вертаюся, щоб вилити назбирані в світі образи, щоб вони мерехтіли між дзеркал свідомості, насичені цим джерелом внутрішнього світла.

Прагматизм каже, що суть життя у функціонуванні. Буття каже, що в самопочуванні. Інтелект каже, що це примітивно, але креативність каже, що вага самопочування залежить від складності та витонченості його структури (що більш розгалуженою є структура – то глибші емоції). Однак прагматизм усе одно сумнівається в легітимності цього сенсу життя.

Завдяки психоаналізу, я тепер можу спостерігати за грою цих аспектів себе без колишніх страждань. Жоден “остаточний висновок” про життя мене тепер не бентежить, бо я розумію, що кожна жива істота конструює собі життя в міру можливостей, і так само визначає його цінність.

Мої цінності лежать у тому “парку”. Слова про нього пестять інтелект, але ледь-ледь ковзають поверхнею його сутності. Іноді метелики втрачають глузд, рвуться назовні, вимагають слів, але мушу миритися з тим, що цим навряд чи можна поділитися в повній мірі, навіть з найближчими людьми.

Мене втішає те, що найближчі люди намагаються принаймні уявити собі те, що я намагаюся пояснити, а отже хоча б на один крок стають ближчими до містерійного свята, вготованого мною в самій глибині мене.

Юнґ був правий: становлення чи індивідуація – річ складна і велика, по-різному воно відбувається, але неодмінно наповнене значенням, безумовним, самоцінним. Ця “річ у собі”, наріжний камінь, що ховається в людині, хоч би й хотіла вона перенести (спроектувати) його на світ довкола. Страшно стає, що ти сам складаєш світову таємницю, адже ти “такий малий і незначущий”. Це відчуття лякає більше за всі песимістичні “істини”. Рятує розуміння, що навіть якщо ти не віриш у бога, проте все одно є частиною великих усесвітніх сил, чию природу людина назвичаїлася розглядати ззовні, а от внутрішнє пізнання та імплементація себе в систему тих сил ще тільки мусять сказати своє слово.

Слова погрожують будь-що лишити порожнім, зірвавши покров таємничості. Але ті погрози – сам лишень шум власної порожнечі слів. Коли на сцену виходить інтуїція, чистий погляд на свій внутрішній феномен – відкриваються двері парку.

Напишіть відгук