Sagrada Familia. Автопсихоаналітичний монолог

Sagrada familia або ж храм Святого сімейства – храм у Барселоні, що вже понад століття будується за проектом легендарного архітектора Антоніо Гауді. Це велична, гаргантюанська споруда, що вражає своєю «біонічною» красою. Вона схожа на велетенський міцелій, що зріс посеред міста (хоча починали будувати її ще тоді, коли місто не доросло до того місця), і вперто, попри всі війни та політичні режими, розвивається, даруючи трансцендентні досвіди своїм відвідувачам. Дуже давно архітектор посадив зерно (чи-то радше спору) свого задуму в землю і душі людей, без страху перед обсягами роботи, спора пережила свого творця, ставши прекрасним грибом. Чи розумів Гауді, яку неймовірну справу він почав? Важко сказати, але він мав ідею й не побоявся запустити маховик її втілення – таким великим було тяжіння краси всередині нього. І навіть після своєї смерті Гауді – перемагає, збентежуючи почуття сотень тисяч (якщо не мільйонів) людей…

Щоб дізнатися більше – натисніть

Любов не уживається з ідеалами. Ейфорія закоханості – то одне, то шторм несвідомого вкупі з біохімією, а от любов – довге і глибоке співчуття одне одного, найпродуктивніша форма співіснування, як на мене, з ідеалами не дружить, ні. І йдеться навіть не про сам факт, що тіла твоє і твоєї половини старіють і втрачають привабливість, що відкривається гірка необхідність весь час боротися з хворобами, що фасад молодості облуплюється з часом – це все окремі статті, а йдеться про те, що тобі доводиться пізнавати себе і розвінчувати самого себе.

Я весь час убачав себе “готовим”, “довершеним”, на кожній стадії розвитку, тобто кожну стадію розвитку намагався зробити фінішем, а виходив – тупик. Ідеал викриває свою природу – косну, нерухому, мертву. І прив’язаність до цієї мертвечини напрочуд сильна. Мушу зізнатися, що досі, час від часу, відчуваю відторгнення деяких аспектів творчості, особливо коли йдеться про творчість матеріальну: мені хочеться бачити годинник цілісним і вічним, я відмовляюся бачити механізм усередині нього. Ні, годинник мусить бути «готовим». Так само було з ідеалами кохання: жінка теж мала бути «готовою», вона не повинна була розвиватися, вдосконалюватися, бо вдосконалення означає, що досконалості немає зараз, а це суперечить ідеалу, це огидно, це образа, моє інфантильне я хоче все, одразу і зараз же!

Краса виходить за межі однієї людини…

От і весь ідеалізм – крик вередливої дитини. Можливо, дитині просто відчайдушно хочеться дива? Хочеться бога? Або швидше, щоб їй дали все готове (як це робоять мати і батько на початку життя)?.. Але тоді дитина втрачає здатність відчувати справжнє диво, розуміти дивовижність кожного конструктивного руху. По суті, вона не здатна створити оцей самий «ідеал», реалізувати його, може тільки бачити картинку всередині, котра ну ніяк не натягується на дійсність. І ця невідповідність страшно дратує.

Проте шлях до храму починається з бруду, з котловану, з тяжкої і марудної праці, котру хочеться кинути, хочеться пожаліти себе, і тільки глибока віра в задум храму здатна подолати цей етап. Тільки майбутній образ вартий цієї принизливої праці, тільки образ робить цю огидну працю благородною і виправданою. Ідеал не дає цієї віри. Бо в його перспективі храм уже стоїть, і раз його неможна втілити за один помах, усі зусилля – марні. Та й пора собі зізнатися, що під маскою слова «ідеалізм» ховається якраз «інфантилізм».

Важко дитинному прийняти факт відсутності в тебе всемогутності, здатності одним порухом пальця (або навіть узагалі – без поруху) добути бажане. Важко прийняти факт, що їжу треба готувати (будувати колись дармову насолоду), коли тобі колись мама з циці давала все готове (складала собою твій цілий всесвіт). Важко прийняти факт, що жива жінка поруч з тобою – мінлива і так само має свої падіння і зльоти (вона не мама, чиї зльоти та падіння можна було ігнорувати і витісняти, бо вони пролітали повз пам’ять, лишаючи, втім, глибокі сліди на самому твоєму характері)… Важко подорослішати і взяти життя в свої руки з власної волі та із задоволенням, а не тому що підпирає вік і соціальні стандарти.

Свідомо це все нібито розумієш, однак свідомість лише ліпить глечик для несвідомого, а саме в цьому сегменті душі рояться невирішені конфлікти, незагоєні рани, діти, що не подорослішали… Тому душа не ввійде так просто в дорослу судину, її треба підготувати, допомогти їй пережити шок від зіткнення з грубою реальністю та навчити відчувати сховану в реальності красу (храм, що потрібно збудувати). Я нібито давно знаю думку про те, що «життя є становлення», але на практиці зрозуміти неможливість утопії, неможливість непорушного спокою та вічну присутність темного боку речей – значно складніше, ніж просто промовити фразу про становлення. Цикли голоду і ситості, повноти і спустошення, необхідність постійного досягання просвітлення (спускатися з гори і знову підійматися на неї) – не такі прості для травлення речі… Та коли ти насправді, до глибини душі, усвідомлюєш, вирозумієш усе це – життя розкривається в новій, значно більш захопливій перспективі. Й хоча все довкола втрачає статичність, ти вже трохи вмієш плавати, тому тримаєшся нарівні з хвилями, відчуваючи примирення з відсутністю миру…

Любов теж утрачає статичність – вона більше не вічна ейфорія в повітрі під зорями, тепер вона – феномен глибокої когерентності двох психобіологічних організмів, або ж комплементарність неврозів, але завжди – співтворчість самих себе разом, коли ви здатні досягнути більше, ніж торкаючись лише поверхні «готових» стосунків (які майже закономірно обростають нудьгою, розчаруванням та руйнуються згодом). І як би іноді марудно і важко не доводилося працювати, ви точно знаєте і намагаєтеся не забувати про храм, який весь час будується, весь час удосконалюється, а отже не має меж довершеності.

Напишіть відгук