Мелофілія #20 – Daniel Lioneye

Свого часу я захоплювався творчістю гурту HIM. Голос Віллє Валло зачаровував і затягував у глибини суперечливих відтінків кохання. А потім я виріс у пішов зовсім в інший музичний степ. Аж ось недавно, на хвилі ностальгії, я зазирнув на Google Play Music і відкрив сторінку HIM. Внизу були розташовані фото схожих за стилем (хоча радше треба сказати “схожих за теґом”) гуртів. Між ними були якісь брутальні двоє з дивним іменем “Daniel Lioneye”. Розкрив, запустив і вкрай здивувався авангардному звуку, що сполучив у собі альтернативу зразка зламу століть і блек-метал. Мимохіть відчув, що ця дивина захоплює увагу, тож поліз шукати про них інформацію.

Daniel Lioneye (Last.fm)

Вкрай здивувався, коли виявив, що цей гурт (а не виконавець, як мені здалося з імені) повністю складається з учасників HIM, і рулить там їхній гітарист Лінде ( Mikko “Linde” Lindström). Проект вони зробили ще в бородатому 2001 році, тоді сам Віллє Валло сидів за барабанами, Лінде співав, а басист Міґе (Mikko “Mige” Paananen) лишився у своїй ролі. Грали вони на той момент щось на зразок стоунер-рок-н-ролла. Потім проект поклали на високу полицю, і забули до 2010 року, коли Лінде активізувався, і записав цілий альбом “Vol. II”. Отоді почався стильовий експеримент. Ще один альбом, “Vol. III” вийшов у 2016 році. Як зауважили у коментарях на YouTube, він став комбінацією напрямків, узятих на перших двох альбомах.

Мене музика Daniel Lioneye вразила поєднанням атмосфери дев’яностицької альтернативи з її надмірною персональністю та анґстом – з космічно-абстрактними польотами блекушних мелодій. “Vol. II” звучить так, якби гурти “Eat No Fish” та “Babylon Zoo” заграли блек. Далекий від академічної досконалості голос Лінде лише підкреслює ці враження.

Предметом тем на “Vol. II” є абсурд сучасності та гірка комічність індивідуальності всередині цього абсурду. Виходить такий собі блек, що спустився з лісистих гір і спробував пожити в модерному місті. На тлі хаосу з релігій, ідеологій та lifestyles він виглядає безглуздо і смішно, він стає пародію на самого себе, але цей факт не змінює того, що йому доводиться якось виживати в просторі тотального знецінення. Тоді й виникає ця музика: трагедія безглуздого, смішного егоманіяка, котрий шваркнувся об землю, пробивши під час падіння з ідеалістичних небес усі релігії та ідеології, що обіцяли йому відповіді та почуття спільності. Тут можна вловити відлуння тем Anorexia Nervosa, чий блек, переселений у кишки французького мегаполіса й одягнутий в пишноту барокового декадансу, звучав одночасно істерично та похмуро…

Радий, що знайшов цей потаємний підвал суперпопулярного гурту. Виявилося, що в гламурної верхівки айсбергу лавметала є натуральний андерґраунд, чи то пак “андервотер”.

Слухати на Google Play Music

Напишіть відгук