Персональний сайт Максима Холявіна

Два кольори волі

Хто звільниться сам – той вільним буде… (с) Леся Українка

Християни вірують, що Христос показав спосіб, як досягнути спасіння, затвердивши його своєю жертвою задля спокути гріхів людства. Тобто, тепер уже не треба мудрувати і вишукувати істину деінде, ось вона – у формі готової інструкції презентована в Новому заповіті, треба просто скористатися нею.

Особисто я не згоден з цим. На мою думку, в духовній сфері завжди треба мудрувати і шукати істину, хоча б тому, що в кожної живої істоти власна індивідуальна природа, і власний шлях до трансценденції.

Одначе, коли я думаю про державний прапор і Незалежність, то саме цей приклад виникає. Багато поколінь до нас боролися за Україну. Навіщо? Тому що Україна завжди була таким собі ельдорадо свободи, індивідуалізму та мутуалізму. Протягом історії покоління плекали ідею волі, ідею “свого”, насичували українську культуру цими характеристиками, робили волю і власність основою для мудрого і щасливого життя. Люди боролися, потрапляли в ув’язнення і помирали за це.

Звісно, Україну реальну не оминула доля всіх суспільних утворень, і на певному етапі були зроблені помилкові кроки, котрі коштували новій державі її свободи. На довгі роки Україна стала розірваною навпіл колонією.

Проте культура її, неповторний спосіб спілкування місцевих зі своєю землею – вижила. Навіть тоді, коли вже майже повністю вона розчинилася в полонізації та москвифікації, знайшлися вільнодумці, котрі знайшли прихисток своїм прагненням в українській ідеї. Вони наситили її своєю енергією, дали їй нове дихання, і з тих пір які б жорна не мололи країну, культура її – виживала, а разом із нею – надія на розквіт.

Одним з питомих елементів української ідеї є свобода працювати на власній землі. Завжди, коли з’являлася можливість вільно працювати, коли не було поборів і примусу, українське селянство розквітало, встановлювався живий економічний зв’язок із містом, життя вирувало. Але щоразу метрополії накидали на українську основу якесь ярмо: якщо не культурну відмову, то ідіотичні методи господарювання на користь химерним ідеям. І тут важливі обидва аспекти, адже і економічна свобода, і культурна реалізованість важать однаково, бо економічна свобода дає субстрат для самореалізації, а культура – це спосіб саморелазіації, джерело того “почуття свого”, з якого зростає потім стабільна система осілого суспільства.

Коли ми вивалилися з СРСР, то були (і лишаємося) понівечені перш за все саме культурно. “Нічийність” великого ресурсу призвела до розквіту паразитарного існування на ньому. Поруч із цим продовжила жити ієрархічна система феодального штибу, з робочо-селянської країни робочі та селяни вийшли найбільш упослідженими, з випатраною психікою, нездатні до самоорганізації, нездатні навіть брати відповідальність за своє, бо “своє” саме по собі стало якоюсь незрозумілою ідеєю.

Свободи нібито й хотілося, але свобода більше не полягала в можливості вільно працювати на власній землі. Сама ідея праці після років соціалістичного марення засоціювалася з безкінечною рабською працею, котра не дає результату. Той, хто зумів стати паразитом (отримувати результат без зусиль) опинявся в завідомо вигіднішому положенні, ніж “чесний роботяга”, тобто “лох”. І тому свободним вважався саме паразит. Без культурної тяглості, саме на такій основі довелося зростати новій суспільній формації.

Але, як не дивно, з Незалежністю, на фоні пострадянської ціннісної та економічної кризи, було отримано все-таки… свободу! Підприємницький угар, хай і з великим бандитським присмаком, тому підтвердження. Проблема лише в тому, що вічно правий і упосліджений “народ” не мав у собі здатності осягнути поняття “свого” і як це так ним тепер треба розпоряджатися самостійно, а гіперактивні “неправі” підприємці не мали – відповідальності за ресурс, вважаючи своїми лише ґешефти. Всі скористалися свободою “наполовину”, і найбільше від того постраждали – земля і база суспільних стосунків. Поки був запас міцності в цих речей, якось так виживали, проте маятник не може весь час рухатися вперед, однієї миті він починає падати, і тоді непереливки стає всім, скільки б ми не були “поза політикою” (мені теж колись здавалося, що так можна), і які б великі паркани не були зведені.

Отже, еволюційний поступ українства нині здебільшого спрямований на навчання бути по-справжньому вільними: мати власність (оте горезвісне «своє», починаючи з індивідуальної власності і далі, до спільної) і мати відповідальність за неї. Ці ідеї зібрані воєдино під жовто-блакитним прапором. Попередні покоління вже заклали для нас ідейний фундамент успішного розвитку, нам треба лише зрозуміти його і навчитися ним користуватися. На цьому фундаменті згодом запрацює і держава, і економіка, культурі більше місця стане, і особистої свободи теж побільшає. Популізм, інфантильне перекладання відповідальності на іншого, чергове “відняти й поділити” – ніколи не дадуть збудувати стабільне і сильне суспільство. Це – не є предметом українського прапору. Український прапор – це про волю на своїй землі, це про здоровий глузд і прагнення самореалізації. Рухатися цим шляхом іноді нестерпно важко, але річ у тім, що інші дороги навіть не мають напрямку.

Максим Холявін • 24.08.2018


Previous Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: