Персональний сайт Максима Холявіна

По той бік шлункового задоволення

Обкладинка: Dan Gold

Кадр з мультфільму “Wall-E”

Ситість і задоволення ми звикли собі уявляти такою собі загниваючою утопією а-ля товсті конс’юмери з мультику “Wall-E”. Тому декларуємо, як ми всі “сжились с бурями и тревогами” і знаходимо себе в боротьбі за ідеали надзвичайно примарні, однак годні для того, щоб зрушити п’яті точки з місця і дати душі забуття в екшні. Насправді, саме в ситому і задоволеному суспільстві людина може бути собою, присвятити себе улюбленій справі… ну гаразд, годі фиґлювати – улюбленій грі. Ні, я проти техноутопії Жака Фреско, бо вважаю, що людині треба давати вудку, а не кіберприслугу, інакше не виникає залучення, а отже – цінності. Однак потрібно знизити тиск виживання на індивідуальність, щоб могли розквітнути його особливості, а не уніфікований функціонал виживателя. Конкуренція і прагнення активності в різноманітних формах самовираження/ствердження етц. – база. Одначе коли це здійснюється в достатньо контрольованому середовищі, знижується відсоток тупого соціального місива, де найкраще, що може художник, це бути машиною кольорового протесту. Те, що саме в протест вкладаються всі найдорожчі емоції, зовсім не свідчить про те, що це взагалі єдина форма мистецького вираження. Просто в світі виживання вона єдина. Але коли на полі гри з’являється суддя – гра стає цікавішою, вона ускладнюється, розшаровується, тактики розквітають в усі боки, а головне – з’являється можливість спортивного братерства-сестринства. Знімається ненависть і огидні розваги війни. Можливо, в егалітарному світі ієрархічне мистецтво і страждає, однак фокус на індивідуальності нарешті стає самим собою, замість міфологічної підробки, де герой (буцімто індивідуум) сформований як узагальнене соціальне явище. Тепер нам треба розбиратися зі своїм лайном по-справжньому, без традиційних масок ієрархічного театру. Бачити себе з усіма тельбухами і думати: як припинити бути руїною і стати чимось ліпшим. Як зрушити піраміду і привнести в шлункове задоволення досвід вищої нервової діяльності. До речі, ситість і досягається паралельно із синхронізацією шлунку та мозку. Просто в момент досягнення достатнього соціального розвитку шлунок менше відтягує на себе мозок, і от саме у вивільнений від цього тяжіння простір необхідно вкласти розвиток уже індивідуальний – свою гру.

Не бійтеся досконалості, ви все одно її не досягнете! С. Далі.

Боротьба за щастя може здаватися прискоренням у бік самознищення. Але річ у тім, що навіть тоді, коли ситість обважнювала шлунки до стану нерухомості, спалахувала нова, молода, сила і порушувала статус кво, сповзаючий у бік мінусу, у бік деградації. Гормональні сплески молоді слугують свого роду гарантією проти омертвіння. Хоча часто вони також перехиляють терези в бік іншого мінусу, руйнуючи тяжкою працею збудоване, ганяючись за кращим як ворогом хорошого. Тому можна і не соромитися, прагнучи довершеності. Як заповідав класик, досягнути її ми все одно не зможемо.

Коли шестерні притруться між собою, і годинник Історії запрацює по-людськи, скрегіт стихне. Ти опинишся в оглушливій тиші, де не зудітиме у вусі жодне призначення, жодний поклик, жодна готова до вживання доля. Все. Сценарій, прописаний поколіннями до тебе, скінчився, завіса епохи впала, всі поставлені цілі досягнуто: голод, холод і несправедливість зведені до мінімуму. Навіть насильство більш-менш приборкане. Настало «і жили вони довго і щасливо». Настав той білий колір сторінки, що починається після слова «кінець». Емоційний апофеоз, котрий в оповіді взагалі-то припадає на епілог, а не на кульмінацію, як це прийнято вважати, ототожнюється з занепадом. Що ближче західне життя до соціального ідеалу, то довшою стає тінь Шпенґлера над сучасністю. А вся річ у тому, що настала тиша. Що ти можеш промовити, що ти можеш зробити такого, від чого могла б відштовхнутися твоя власна історія? Інертна масова культура тиражує конфлікти за шаблоном минулого, і з кожним разом вони стають усе більш клішейними. Бо соціальна площина занурилася в тишу. Є тепер тільки ти: зовсім гола, на повний зріст власної непоказності – індивідуальність. Збентежена внутрішніми бажаннями калюжа несвідомого, покрита бліками свідомості. Що ти є? Чим для тебе є світ? В яку гру грати на цьому порожньому майданчику? Славні пращури, з чиїх уст досі звучали докладні інструкції, померли. Є ґрунт, але йому теж нічого сказати…

Все це нагадує стан перед створенням світу, тотальне «до», табула раса. Зникла сама мова, і щоб вигукнути принаймні щось, мусиш здійснити божественний вольовий акт. В принципі, навіть у такій тотальності тиші є що сказати. Адже тектонічні процеси в твоєму єстві продовжують відбуватися, те, що скінчилася велика історична драма, не значить, що ти теж закінчився (бог не може не бути богом). Просто вистава тривала надто довго, пора змінити декорації, оновити лібрето. Якщо уважно поглянути на інші народи, то видно – далеко не всі вони жили есхатологією Заходу, далеко не всі впиралися в месіанство та справу порятунку Всесвіту як єдине гідне заняття. Багато хто просто проживав своє єство, насолоджувався красою, балансуючи між протиріч за славнозвісним «інь-янь». Є в кого повчитися миру, на протилежність лейтмотиву війни, який визначав долю Заходу (та й багато в чому продовжує визначати). Якщо мир став нашою перемогою (як заповідав інший класик), новим завданням постає – наповнення цієї тиші новим співом.

В каждом из нас спит волк,
В каждом из нас спит зверь,
Я слышу его рычанье, когда танцую.
В каждом из нас что-то есть,
Но я не могу взять в толк,
Почему мы стоим, а места вокруг нас пустуют.

В. Цой “Мы хотим танцевать”.

Коли закінчується виживання з його харчуванням та конкуренцією, лишається та частина життя, для котрої за іронією мало вигадали слів. Тому здається, ніби вона являє собою «тупу вдоволеність», забуття. Але в цій «сліпій плямі» мови та побутової свідомості починається справжній внутрішній світ, повний образів, форм, кольорів, ідей, бажань, потреб… Почуття – дійсно «складні», під короткими словами містяться довгі структури, заради яких і твориться мова мистецтва, символів як єдино гідна, аби вмістити в себе великі процеси в голові. От саме до цього й відкривається увага, коли настає оглушлива тиша досягнення, і книга впритул підходить до заднього форзацу. Відкривається простір нових ігор, нових форм індивідуації… Фактично, тут настає кінець прози і починається ера поезії. Бо проза займається моделюванням, тоді як поезія походить із вивчання себе, інтроспекції та глибоко індивідуальних діалогів зі світом. Поезія просто викочує перед читачем стан автора, його духовні вправи і досягнення.

Можливо, весь цей культ селфі та самозамилування – то «дитячі забавки» на тлі історичного поступу в бік індивідуальності? Можливо, атомізація суспільства на тлі глобалізації та техніко-економічного буму – неминуча реакція, заварювання нового етногенетичного бульйону, де хтось із пістрявих багатьох стане вагомішим і почне стягувати інших до себе, в нову ієрархію?.. З усіх персональних ігор, поетично виражених у світ, сформується нова цікава для всіх гра, новий хіт сезону?.. Пам’ятаючи завіти вже згаданого Шпенґлера, мусимо прийняти цю нову дійсність і діяти по ситуації.

А ситуація така, що заради нових зльотів нам потрібна тверда площина і бродіння нового палива. Україна так довго знаходилася в стані виживання, що витворила з цього собі стиль і сенс життя. Українці так притерлися до цього ідеологічного однострою, що ладні знов і знов ігнорувати його зношеність на користь задоволення закільцьованим процесом, де омріяне національне відродження ніколи не буде досягнуто, хоча б тому, що в нього весь час виникають нові вороги, а це означає – виживання. Зачароване коло починає скидатися на вічний двигун, у який можна і треба випускати пару роз’ятреної душі, тому й душа підтримується в стані роз’ятреності. Але цей двигун нікуди не їде… Ще трохи, та успішний (ситий) український селянин, ця буколічна ікона українськості, в очах сучасників зрівняється з радянським куркулем. За сумною іронією, головний бенефіціар усіх соціялістичних декларацій перший опиняється під палками, бо ж його справжні потреби ніколи не вписуються в шаблони ідеологів.

У такій обстановці індивідуум завжди буде розвиватися за шаблоном, приписаним йому розпливчастою більшістю. Герой просто не матиме місця для реалізації власної особистості, і його власні потреби будуть не зрозумілі, а то й засуджені іншими. За приклад можна взяти ту ж Лесю Українку, котра зі своїми символічними сюжетами, формально перенесеними в світ Античності, була незрозуміла народникам. «Що таке?! Вчора була нормальна дівчина, писала про боротьбу, корогви і народну недолю, а тепер пустилася кудись у відірвані від реальності речі… Повна маячня!» Але зручний масам герой не зможе зачепитися за успіх, хоча б малий – щоб відштовхнутися і продовжити поступ. Герой саме тоді стає героєм, коли витягує систему в стан досконаліший, най би при цьому й менш комфортніший. Перша аналогія: спорт і фізична культура. Без дискомфорту у фітнесі, бадібілдінґу та одноборствах не досягається новий рівень. І якщо саме стан ситості є для нас дискомфортним, якщо ми не можемо впоратися з миром і відсутністю тиску виживання, то саме це і стає нашим новим викликом. Зачароване коло виживання виснажує землю, виснажує мистецтво, виснажує культуру. Зачароване коло мусить бути розірваним, і справжньою революцією тоді стане навчання виживати без виживання, не гнити в спокійних водах.

«А вже ж годі заперечити», що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я.

Л. Українка, з листа до О. Пчілки

Так, йде війна. Ми не зможемо втекти від війни. Але повинна бути змога перемогти у війні. Боротьба заради боротьби врешті-решт дає саму тільки руїну, цей наркотик може певний час приносити кайф, але на виході все одно чекає спустошення. Значно краще, коли не тільки б’ються за країну, але й будують країну. Добробут – не гріх, і він може бути досягнутий. І нічий імідж не постраждає від добробуту. От у чому сіль. Тим, для кого це можливо, можна без докорів сумління ставати до роботи на політекономічне зростання (бо до стану ситості Україні ще ой як далеко) в ім’я супутнього культурного середовища. В ім’я вивільнення трохи місця для себе серед бурління виживання. Для кожного себе

KulturтектонікаГармоніяГромадаконс'юмеризмПосполитеПотік свідомостіСофізмспоживанняспоживацтво

Максим Холявін • 21.11.2017


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University