Персональний сайт Максима Холявіна

Назустріч безодні

Обкладинка: Tom Sodoge

Таке враження, що людство ледь не від початку прагне звалити назад в утробу Едему, в несвідоме, в перинатальний стан. Мабуть, усі “вищі” релігійні вчення опонують світу, опонують життю, проголошуючи цю реальність хибною або тимчасовою, на зміну якій прийде вічне блаженство. Свідомість означає свідомість болю, що супроводжує життя, і інтелект ламається перед суворою громадою страждання перед собою, тікає від неї – в самадгі або Велику Порожнечу. Тобто, людство ніяк не може перееволюціонувати етап отроцтва. Воно плаче і тікає, не може подолати ініціацію і подорослішати. Натомість воно знаходить вище благо або в стані ізоляції, котрий дає змогу підтримувати ефект витіснення, або в стані перманентного сп’яніння, котрий, в принципі, дає той самий ефект. Але життя все одно наздоганяє нас зі своїми стимулами (гострими палицями), за це на неї ображаються і називають “сансарою”, намагаються втекти і уникнути руху. Можливо, нинішня доба – перша повноцінна спроба підліткового бунту? Загострена суперечність між свідомим і несвідомим, з одного боку, спричиняє страшенний невроз із частими психотичними зривами, аде водночас саме цей конфлікт мусить дати в майбутньому синтез між цими частинами людської душі – вже на вищому рівні. Вслід за безтямним юнацтвом повинна прийти зрілість, але, на жаль, без ламаних дров не обійдеться: екологія, соціальна криза, війни… Це означає, що омріяна сатья-юга можлива? І це не обов’язково буде царство тощих блаженних йогів?..

З-поміж багатьох релігій та езотеричних вчень, дзенці привабливі тим, що прагнуть не тікати від дійсності, а навчитися ловити ритм і танцювати. На стадії дзену логіка буддизму вже сягає розуміння несуперечності між наявною дійсністю і порожнечею. Сансара і є нірвана…

Рідкісна світлина, що доводить причетність великої поетки до таємного ордену Амазонок. =)

Колись у книзі Забужко “Notre dame D’Ukraine” побачив цитати Лесі, мовляв, “а хто сказав, що треба обов’язково бути щасливим?” чи якось так, даруйте, зараз не відшукаю точно. Тоді я трошки обурився цим, мовляв, “як це?! це ж логічно!” А отепер доганяю. Таки дійсно, хто сказав, що життя мусить обов’язково бути простим, щасливим? Це суть лише частина всього існування, спрощення, що витікає з елементарної логіки, такий собі “внутрішній популізм” психіки, котрий подає дуже складне і неоднозначне явище фальшиво простим. Звісно, все, що може займати душу під тиском реальних страждань, реального болю – це як позбутися цих страшних почуттів. Під завеликим тиском квіти не зростають. Нічого взагалі не зростає. За таких умов і героїзму виникнути навряд чи вдасться. Але такий стан – то стан хвороби, мінусу. Як тільки цивілізація спромагається вийти на достатній рівень прав і свобод – то це лише «нульова відмітка», а далі повинна початися гра, побудова себе і самовипробовування. Можна сказати, питання щастя – то тільки перший крок істоти/душі, якщо продовжувати ставити питання і вдивлятися (вслуховуватися, вчуватися) в буття, то слово “щастя” починає подрібнюватися і галузитись, що глибше копаєш, то більше виникає візерунків сенсу. Врешті-решт, виростають такі монструозні конструкти, як-от філософія Гайдеґера, об яку можна легко сточити зуби, якщо не дано від природи резонансу зі стилем пана Мартіна. Але пан Мартін тому і складний, бо бурить глибоко, значно глибше, ніж щастя простої людини, зацикленої (закільцьованої) на своїй функціональній частині, побуті та продовженні роду. Це не значить, що проста людина не відчуває істинної глибини того стану, в якому вона опинилася (життя), просто ця глибина ховається від неї в тумані, й страшно їй у той туман крокнути. Втім, як тільки у функціональному ритмі з’являються лакуни (це можуть бути як екстремальні обставини, так і навпаки – тривале процвітання), туман підступає загрозливо близько, і тоді комусь із покоління доводиться скоритися внутрішньому поклику та піти назустріч безодні. Ця необхідність – іти в туман, бачити крізь туман, закладена в самій біологічній структурі організму, що не здатен весь час задовольнятися одним стимулом. Звикання + потреба в емоціях = батіг, що весь час веде нас кудись: чи-то вперед, чи-то вбік. І не обов’язково цей поступ є прогрес, адже життя не вкладається в лінійну переспективу європейського погляду. Як казав персонаж із фільму “John Dies At The End”: “Час більше схожий на океан, ніж на садовий шланг”.

Robert Marley: Time is an ocean, not a garden hose. Space is a puff of smoke, a wisp of cloud. Your mind… is a flying corn snake hovering through all the possibilities. (c) “John Dies At The End”

Виходить, уже на один рівень вище поняття “щастя” стає якщо не хибним, то хибким. Його зміст виплескується за межі усталеної форми, як життя відмовляється вкладатися у раз і назавжди встановлені “теорії всього”. Тому пані Лариса мала рацію. Самі обставини її долі (і я кажу не тільки про уславлену хворобу) показали їй це.

Життя є більше, ніж набір органічних рефлексів. Сама природа живої речовини спрямована на розвиток не тільки біологічної половини, але й духовної. Це частина її “програми”. Можливо, це реальна випадковість (сталося як сталося), а можливо, у цьому є якась всесвітня закономірність, як стверджував академік Вернадський. Але поки ми живі та здатні витримувати тиск життя, то не варто тікати від нього. Треба вчитися виходити з мінусів, балансувати та еволюціонувати. А потім допомагати іншим виходити з мінусів, балансувати та еволюціонувати. Кожний новий крок у бік більшої досконалості створює нові можливості для щастя, чого й добивається «формула батога»: звикання + потреба в емоціях.

Потік свідомостірелігіяСофізмфілософіяЧасу Дух

Максим Холявін • 07.09.2017


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University