Персональний сайт Максима Холявіна

Державне шило на корпоративне мило. Серіал “Картковий будинок” і трохи теорії змови

House of Cards

Серіал «Картковий будинок» (“House of Cards”) розтинає політичний гнійник Сполучених Штатів Америки, переконливо доводить, що «там то же, что у нас», політика всюди однакова, з незначними відмінностями. Звісно, це fiction, однак задача серіалу не полягає в тому, щоб викривати когось конкретного, це алегорія на самі алгоритми політичної взаємодії, узагальнення того бруду, що вирує за красивими лаштунками.

На жаль, виразність ТБ-шоу знижувалася з кожним сезоном, до хльосткої есенції цинізму домішувалися моралістичні нотки, минуле подружжя Андервудів (на щастя) все-таки настигло їх на піку кар’єри, до того ж безкінечна амбітність почала роз’їдати кожного з них особисто, спровокувавши внутрішню натягнутість стосунків на відміну від тотального консенсусу на початку історії. Але (так само, як і “House M.D.”, тільки зовсім без позитивних героїв) серіал показав, що можна брехати, не повівши оком, можна кидати під танк «своїх», коли цього вимагають обставини, можна нехтувати людськими життями заради дріб’язкових власних забаганок – все це на противагу традиційним драмам, де добро завжди перемагає, а зло легко викрити. В «Картковому будинку» нема майже жодного кадру з хорошою людиною, ще менше – з принциповими людьми. Майже кожен там – брехун, кар’єрист і корупціонер.

Все це, як на мене, нефігово так дискредитує сам інститут як американської держави (про цю інтенцію красномовно свідчить перевернутий прапор у логотипі), так і держави загалом. І це тоді, коли майже кожен інший серіал згадує ім’я містера Президента з позіханням, як ім’я першого після бога, а Овальний офіс – це храм, що наділяє людину надздібностями. Питання: чому?

Я вирішив трошки побавитися в теорію змов, і висунув припущення, що серіал профінансовано корпораціями, котрі нині намагаються зайняти місце держави, нав’язавши свою форму організації з буцімто прозорими інтересами, цінностями та відносинами – замість прогнилої системи старого суспільного договору. Недарма ж ходять концепції, що світ повернеться до полісної системи організації, коли в центрі стануть не країни, а великі міста… Правда, виникає питання – як щодо ресурсів, що живлять ці міста, і що знаходяться не прямо під ними… але то вже інша історія. Наразі agenda полягає в дискредитації старої системи на користь нової, нібито зацікавленої в добробуті своїх підлеглих в ім’я кращої віддачі та більших прибутків (насправді – ні).

Incorporated

Як протилежність «Карткового будинку», є серіал «Корпорація» (точніше було би перекласти «Інкорпорований» – «Incorporated») – фантастична драма, де дія розгортається в постапокаліптичному світі, що переніс зміну клімату та знаходиться під владою ворогуючих корпорацій. Старий сюжет, народжений ще на зорі кіберпанку, отримує нове дихання. І тут уже автори досхочу їздять по корпоративній культурі, викриваючи її людожерську сутність (еквівалентну «безжальному прагматизму» сімейства Андервудів). Одна з яскравих ілюстрацій (обережно, спойлер!): голова однієї з корпорацій обирає знищити технологію, яка дозволила б вирощувати культури на основі морської води, аби тільки та не лишилася в руках конкурентів і не зашкодила б позиціям її організації.

Насправді, головною причиною катастрофи в обох випадках є неконтрольована, сліпа амбітність людини, здатна спилити навіть ту гілку, що під нею, аби тільки ствердити своє запалене еґо. Ніхто з цих тиранів не думає про сенс своєї гри, про те, навіщо їм інструмент влади – бо ж це всього-навсього інструмент! – заради того, щоб м’якше вмостити зад, чи, може, таки заради побудови чогось… гарного? значущого? Тирани минулого принаймні відзначалися наявністю смаку. А тепер-от це кадаври, задоволені шлунково, з червоними кнопками в кишенях. Такі самі, як і будь-яка наволоч з міських нетрів, лише в гарних костюмах і з поставленою мовою.

Найгірше те, що чим вище вони здираються (на прикладі Андервудів), тим меншою стає їхня здатність відчувати задоволення від своїх звершень. Значно більше кайфу вони отримують від проміжних перемог на шляху, ніж від визначальних. Як тільки вони входять у Білий дім, то миті задоволення стають критично короткими, змінюючись галопом нових викликів.

Те саме можна сказати про голів корпорацій. Хоча вони живуть у «зеленій зоні» і мають в сотню разів простіше життя від усіх за стіною, цей факт не є предметом задоволення. Він сприймається самозрозумілим. Натомість на вершині піраміди домінує стагнація дискомфорту. Гра втрачає сенс. Бо на шляху було втрачене все хороше. Нічого не побудовано, нічого не досягнуто, крім зміни «положення» в деградуючий системі ресурсів. От про ресурси треба згадати окремо…

Знаєте, 90-і були епохою стартапів! Бо всіма керувала логіка стартаперів – сколотити щось по можливості актуальне і штовхнути. От у цьому «штовхнути» вся сіль, адже для успіху стартапу йому треба або продатися товстій та неповороткій корпорації (котрі вони буцімто так зневажають), або самому стати такою товстою неповороткою корпорацією, бо збільшення власної маси змушує нарощувати бюрократію та формальні стосунки. І вся проблема в тому, що товсті та неповроткі корпорації мусять бути, інакше де ж знайти гроші, Зін? А гроші походять зі стійких систем ресурсів, солідних стосунків і солідного бізнесу, де цінністю досі є надійність слова, неминучість підтвердження його дією, сила договору, а також – розуміння обмеженості ресурсу. Але коли ці структури розростаються до певної межі – вони починають кишіти паразитами, повними бажання відірвати зайве, бо ж туша корови здається безкінечною та безсмертною, здається, що її можна доїти безкінечно. Так новітні «капіталісти» в 90-х смоктали залишки системи ресурсів СРСР, так новітні «капіталісти» розтягують нагуляні боки системи ресурсів США, так стартапери поставили себе в голові кута інформаційних технологій, узаконивши підхід на рівні Західної культури. Втім, сьогодні вже не так часто чутно про стартапи. Можливо, сам термін уже виходить з моди, і вже зараз відбувається перелаштування на нові рейки. Які? Чи варто очікувати від них адекватності?

Юнґ у «Нарисах щодо символіки самості» засвідчує, що заперечення внутрішньої амбівалентності людини спричиняє переніс цієї амбівалентності в соціальну площину. Відчуття тотальності своєї психіки спричиняє необхідність бачити в іншому непримиренного ворога, і починається кривава баня війни всіх проти всіх. Сліпа лояльність самим собі чи структурі, визнаної своєю, споріднена з психопатією чи «соціопатією» як це полюбляють нині називати. По суті, це все те саме, що і безумство тоталітарних ідеологій та релігійного фанатизму. Воно може бути вбране в шкуру інтелектуальності, навіть аристократичності, однак в ядрі своєму це батько хаосу, причина винищення світу. Гра без правил підводить нас до краю безрадісної безодні, де єдиною нагородою за зусилля є виживання, однак далі від виживання нічого вартого не видно.

Хочеться вірити, що реальність усе-таки краща за похмурі картини в цих серіалах, що безпринципність має обмеження в ім’я самозбереження та рівня власного життя, що в кидал світу все-таки є розуміння необхідності нормального функціонування соціального механізму, без якого людське життя втрачає свої принади. Тоді в нас є шанс добитися стерпнішого існування. Ну а як ні… Що ж, тоді ще не одному поколінню пасіонаріїв доведеться угноїти собою ґрунт світлого майбутнього, не одному поколінню доведеться терпіти втрати чогось цінного і безцінного. Як-от, наприклад, спів цього вимерлого птаха…

KulturтектонікаЕкологічний світоглядКонфліктологіяПосполитеПотік свідомостіПсихологічні одноборства

Максим Холявін • 26.08.2017


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University