Персональний сайт Максима Холявіна

Slow, Deep and Hard

Обкладинка: Кольська надглибока свердловина (Wikipedia)

Перефразовуючи класика: «Я – інтроверт. Але я і людина». Повільна людина. В мені й у мене все відбувається повільно. Бути повільною людиною в світі, що за останні років 100 лише прискорювався – важко. Доводиться збиватися з біоритму, щоб устигати за іншими. Але гірше те, що все довкола ніби вказує тобі на хибність навіть не способу твого життя, а самого твого єства. Весь час ризикуєш відчути емоцію, що моя давня приятелька описувала, як «повз тебе пропливає яскравий пасажирський лайнер, там усі тусять, грає музика, а ти в цей час сидиш у шлюпці, і відчуваєш, як програєш, бо не докричишся, аби тебе взяли з собою».

Рай екстравертів… що я тут забув?.. Ок, поки був підлітком і хавав православну роскласику – прагнув урятувати світ. Звичайно, з ким не буває. Підріс – зрозумів, що світ треба рятувати локально, та й те – заради себе, близьких і приємних людей. А тепер довкола ціла навала месій. І всі краще знають. Мій голос тут – як той «парус, такой одинокий на фоне стальных кораблей», тому що, дорогий Максимко, все вже вкрадене до нас – столичними (принаймні, тими, хто приїхав раніше) і грантожерами. Ок. Ти адаптувався в цьому раю, вбудувався в систему з горем навпіл, але де ж тепер твій власний комфорт? Де твій шматок від пирога Всесвіту? Екстраверти цілком щиро протягують тобі свої задоволення, а тобі до блювоти огидно. І в той же час ти їм заздриш, бо втратив бачення власного задоволення. Ніби тиняєшся на ринку, де все навкруг таке яскраве, пістряве, привабливе, але щоразу при наближенні – розчаровує, і ти вже нічого того не хочеш, а іншого – нема.

Тобто, я не фанат оцього «всі на світі намагаються зробити тебе іншим», але це так, чисто через саму природу існування. Перебуваєш в ефірі, хочеш бути в суспільстві (так-так, інтровертам теж треба суспільство, про це навіть писали в «інструкції, як поводитися з…») – будь ласкавий прогинатися під волю тенденцій… чи тенденційну волю. Або ж вали до дідька в скит. Будеш звідти в інстаграм постити. Ніхто ж бо натурально не тримає…

…в результаті хочеться заорати: «Ідіть усі на *** з вашими подорожами! На *** пішли зі своїми походами/морями/безвізами! Дайте мені, бл***, осісти! Дайте осісти!» І сам собі заперечуєш: «А хто тобі не дає?» Ні, тут не повісиш собак на шерег винуватців, хоча вони є, так, вони є, але ти сам у тому шерезі – перший. Бо насправді, звісно, ніхто нікому ні на що не вказує. Просто перебування в інформаційному середовищі, де більшість валить в ефір малі та великі досягнення свого еґо, а економічна система лише підганяє процес заради прибутків – невільно змушує тебе почуватися… дискомфортно. А тут ще мегаполіс наступає на ноги і штурхається ліктями, славлячи внутрішню міграцію і демографічну кризу…

Доведеться тобі теліпатися зірваною насіниною і терпіти цей рай екстравертів, аж поки не знайдеш свій низхідний потік і не – осядеш – де і як тобі колись закортіло. Просто це «де» і «як» ще охоплені туманом, тому так болісно і заздрісно на тих, кому взагалі-то по*** це осідання, або ж не просто по***, а взагалі – страшно і осоружно – осідати. Їм би в небо, і біс із тим, що квартира – орендована, а робота не передбачає соціальний захист. Тому вони переконують тебе у хибності твого єства, роблячи тобі амбівалентність і всі подальші невротичні пригоди…

Type O Negative – Slow, Deep And Hard (1991)

Річ у тім, що мені не цікаві саме “враження”, я не шукаю “вражень”, щоб вони наносили мені ураження, я шукаю відчуття. Однієї ночі я зрозумів, що хочу капучіно, так, і не якийсь там супер-вишуканий, а звичайну паперову склянку вуличного напою. Так-от, цієї чортової склянки вистачило, щоб дуже глибоко промасувати душу через тіло, вона послужила зненацька потужним каталізатором внутрішньої гармонії. І це все тому, що з-під завалів чужого виповзло одне малесеньке власне бажання. Тоді я зрозумів, що річ не у враженнях, а так, щоб slow, deep and hard.

Elizabeth Gilbert (Wikipedia)

Елізаберт Гілберт (так, та сама, що «Їсти, молитися, кохати») писала, що була в Італії заради двох речей: їдла і мови. Її не дуже цікавила архітектура та історія. В неї є сестра з діаметрально протилежним підходом, тобто її якраз цікавлять і архітектура, й історія, вона насичується інформацією до поїздки і доганяється під час поїздки. При цьому кожна відчуває власну форму щастя. Хоча інтроверт не є синонімом відлюдника, в емоційному плані я здаюся собі дитиною, що возиться в кутку з конструктором у той час, як усі інші діти граються в рухливі ігри. Мені так само цікавіше вибудувати свою вежу задоволення, котра цілком може вміщуватися в рамки їдла і мови. І диву даєшся, коли розумієш, як довго себе карав за такий «неправильний» підхід. Годі. Відтепер тільки конструктор, тільки гардкор, тільки slow, deep and hard.

Нехай ця на позір крихітна, обмежена і дурна рамка не вводить вас ув оману. Кольська надглибока свердловина теж за діаметром невеличка, однак занурюється в глибину більш ніж 10 км. Так приблизно і з щастям інтроверта – воно не має яскравого зовнішнього прояву, але за потужністю анітрохи не поступається бурхливим радощам екстравертів. Просто почуття будуються всередину, лишаючи на поверхні тільки вхід.

Розхитаному шумовими атаками сучасності інтроверту важко зосередитися, аби продовжити бурити свою свердловину. Але дійсно варто послідувати пораді з рекламного плакату і вслухатися в свої бажання, що там насправді шепоче з-під завалів внутрішній голос. Не гріх заради цього вдатися до психотерапії, на допомогу також прийдуть копачі від філософії. Все це може стати деталями конструктора, і коли інтроверт нарешті добудує своє щастя, воно зможе осяяти і зігріти інших. Тому що істинне добро – це добро переповненості… і звідси вже не так далеко до омріяного вдосконалення світу. =)

інтроверсіяПотік свідомостіПсихологічні одноборства

Максим Холявін • 16.07.2017


Previous Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University