Персональний сайт Максима Холявіна

Сталеві ноти для чутливих нервів

Мабуть, дійсно – кожному поколінню – своя музика, свої пісні. В певний момент виникає певний ейдос, котрий карбує в собі твій час і категорію твого характеру. В двадцять рочків мені здавалося, що пісні мого покоління – від героїв 90-х – 00-х, є підлітковою бравадою, за якою [здебільшого] насправді не стоїть реального досвіду, однак нині мені вже ось-ось майже 30, і багато з тих пісень виявляються несподівано влучними в цілком собі «дорослому» контексті.

З одного боку, мені гріх скаржитися на своє життя, з іншого, неможна сказати, що воно не вперіщило по мені декілька разів для врівноваження всіх своїх дарів. І от у часи, коли доводиться приймати на плечі добрячі такі дози стресу, весь цей музичний «тестостерон» стає в нагоді разом із космічними переливами ambient’у, що бережуть і виражають найтонші струни душі. В темах штибу тих, що пише модерний німецький колектив Any Given Day, я відкриваю для себе дух чоловічого братерства. Не бравурну маскулінну пиху, а реалістичний погляд на речі, коли за чоловіком нарешті визнається право на ті самі тонкі струни душі, на відчуття пригніченості, розчарування, і замість глузування з цього, шакалячого сміху, подається міцна рука, промовляються підбадьорливі слова, і ось ти вже відчуваєш, як попри біль крокуєш знову – раз… два… І ноша на плечах вже стерпна.

Виходить, що старий-добрий метал, уже очікувано комерційний, усе-таки може бути справжнім, душевним, може давати розраду, може, врешті-решт, залишитися поруч крізь час як щось справжнє, тривале. Виявилося, що можна і не стати «білим комірцем», котрий пригадує “Slayer” виключно як «слухав па моладасті». А значить, ця музика в серцевині своїй усе-таки не просто підліткова «заглушка» гормональних буревоїв, а все-таки реакція на природу існування, що дозволяє знайти компроміс – не зламати світ і не зламатися під його тиском самому. Субкультура нікуди не ділася, субкультура просто влилася в жили культури, і тепер поміж людьми живуть невидимі неозброєним оком пасіонарії: вже не вчорашні ідеалісти, добряче заматерілі, навіть цинічні, але все-таки внутрішньо живі.

Я вірю, що найліпше суспільство виростає саме з таких – з живих. Вони ніколи не збудують утопії, бо утопія завжди виходить чимось однобоким. Натомість вони допомагатимуть знайти рівновагу – мабуть, найкраще, що можна вибороти в грі життя. Хтозна, можливо, колись їм все-таки вдасться врівноважити ціле людство? Але доти ще йти-пойти, повзти равликом схилом Фуджі, свої тисячі лі. І допомагатиме їм у цьому – Музіка! Кажуть, мистецтво саме по собі нічого не може змінити… Може й так, однак мистецтво – як бог – не має інших рук окрім наших, і спрямовує ці руки до чогось… у найглибшому розумінні – правильного. Бо визначати, що є правильним – одна з найважчих речей, і для цього нема точної науки.

П.С. В цій статті кажуть, що в світі роботів людям знадобляться гуманітарії… Звучить правдоподібно, адже навіть у вільному від важкої праці світі людям доведеться мати справу з самими собою. Грати… Шукати рівновагу, визначати, що є правильним. Тому будуть потрібні й ті, хто на цьому знатиметься… Не ті, хто дасть готові відповіді, самозрозуміло, але ті, хто відчуватиме процес…

KulturтектонікаГармоніяДуху часМузичнеПотік свідомостіПсихологічні одноборстваСофізмТеорія ігорЧасу Дух

Максим Холявін • 06.03.2017


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University