Персональний сайт Максима Холявіна

Instaвірш Pack #43 – Танатософія

Картина: Іван Марчук – Тут затишно мені, 2005

Карбон

“О, не журися за тіло!
Ясним, вогнем засвітилось воно,
чистим, палючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися, в рідну землицю, —
стане початком тоді мій кінець”.

Леся Українка, «Лісова пісня»

І.
О, не журися за тіло, що – попіл,
за спогади не журися – золу,
врешті-решт, чорно-сірий колір
нагодує собою траву.

І немає душі, що – на небо,
і на небі тім бога – нема,
між тобою і цілим світом
розливається Пустота.

Та справа не в тім, що – не буде,
справа в тім, що – зараз є,
повітря горить у грудях,
і музика в грудях б’ється.

ІІ.
Слухай тишу,
твоя присутність
видозмінює її рух.

Слухай камінь,
його байдужість
креслить форму всього живого.

ІІІ.
Не вберегти – тебе не буде,
не вберегти – любов помре,
забудь, забудь про біг секунди,
забудь майбутнє, тільки те, що є –
не забувай, присутній
у порожнім храмі,
у порожнім дзвоні,
немов серце, що б’ється назовні
в якості язика…

Залишатися

І.
Смиренно прийме старий дім
і дощ, і сніг, і літню благодать,
і золото осіннє – коронує стріху,
вікна темні в склі брудному сонце снять,
довкола шум, читає вітер панахиду,
гілля криве в обіймах стіни затискає,
саман старий схвильовано чекає
преображення і просвітління,
коли душа пелюстки розправляє,
залишаючись тут… залишаючись…

ІІ.
О, викинь мене у терновий кущ,
там постелена мені м’яка постіль,
щоб залишитися… і прорости –
ноги вперед простягти,
розкрити порожні долоні
з письменами німими днів,
жмені провин і достоїнств,
нехай, мов ті яблука, котяться,
прощальне золото осені,
в досконалі руки морозів,
коли ти стаєш ближчим землі,
залишаючись на землі…

doomВелика ПорожнечаекзистенціяЗемлямедитаціяметафізикамиттєвістьМузикаприродарозчинення в просторісаторісмертьспогляданняфілософія

Максим Холявін • 06.12.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: