Персональний сайт Максима Холявіна

Проблеми кубофутуризму

Одна гарна людина спостерегла, що facebook живе «від agenda до agenda», і мало не щотижня в море користувачів падає якась інформаційна каменюка, розбурхуючи хвилі не надто ароматних дискусій. І хоча до певної миті вважав себе імунним до цих «метеоритних дощів», знайшовся триґер і для мене. Для всіх, мабуть, рано чи пізно, знаходиться, вберегтися можна лише виключивши себе з контексту. Але якщо вже втрапив у пастку, варто зробити реакцію на подію максимально адекватною.

Здається, з самого понеділка мою стрічку розірвали вибухи про архітектуру будівлі театру на Андріївському. Спочатку повалили обурення, але потім, наче ті кульбабки, з маси суцільного заперечення повилазили і захисники, до того ж, з кожним новим постом, захисники ставали дедалі агресивнішими. А потім раптом розгорнувся холівар. Я здивувався. І задумався.

Одразу скажу, що не архітектор, лише захоплювався цим на загальному рівні. Мистецтво люблю різне, від старих майстрів до абстракціоністів, ціную в архітектурі модерн другої половини ХХ століття, хоча, звісно, не весь підряд. Сучасну архітектуру недолюблюю, але розумію. Думки далі – просто намагання знайти вихід, компромісне рішення.

Емоційно я на боці обурених. Але водночас чую аргументи опозиції. Вони мають свою рацію, я згоден з тим, що будувати черговий псевдокласичний (псевдомодерновий) сурогат – не айс, одначе і запропонований замінник теж не тішить. Аргументи на його користь не переконують. І звісно ж він приживеться! Але-але… Задумався я про те, яку альтернативу міг би запропонувати?.. І дійсно, яку?

Мабуть, для початку, все-таки замінив би матеріал або дизайн верхньої частини будівлі. Гадки не маю, який саме намір був у архітектора, які розбіжності між бажаним і реальним, чи дійсно тут закладена концепція – кінець-кінцем, виглядає верхня частина як «я его слепила из того, что было» або ж як «що ви хотіли за такі гроші?» І річ навіть не в темному кольорі, а в тому, як він реалізований. Форма матеріалу занадто схожа на сумнозвісну «вагонку», суцільна смуга пласкої поверхні, прорізана вікнами-бійницями, не тішить око. МОЖЛИВО, якби це були панелі під «карбон», між котрими знаходилися б фронтони одних із фасадом кольору і текстури, а на них вже умістили б вікна, то виглядало б смачніше. До речі, нижня частина фасаду якраз доволі непогано вписується у вигляд Андріївського – колір і цегла виявляються ключовим елементом «вбудовування» фасаду в загальну канву вулиці.

Модернові переспіви старіших стилів мають одну спільну характеристику: в них багато поверхонь, вони рельєфні. Для того, щоб успішно вліпити між ними щось пласке, треба мати на увазі текстуру цих площин та форму. Щоб геометрія не конфліктувала. Темний куб між традиційними призмами дахів Андріївського – випадає недоречним дисонансом. Якби рішення світлої частини фасаду мали логічне продовження і завершення згори, було би більше підстав аргументувати появу зразка сучасної архітектури на Андріївському.

Модерн в архітектурі був лебединою піснею старої міфології, з пришестям нових, футуристичних цінностей, архітектура втратила готові образні системи для втілення. Можна навіть сказати, що ми увійшли в епоху порожнечі, й тому порожнеча є єдиним, що можна справді, по-чесному, без фальші та примусу виразити в архітектурі. І це не є погано, адже порожнеча потребує заповнення безпосередніми явищами, це простір, що потребує включення до себе людини та життєдіяльності. Тепер акцент змістився на користувача, і ключовими елементами архітектури стають зручність (практичність, прагматичність) і стимуляція надхнення (виходячи з сучасних умов життя). Тобто кожна фігура, форма в архітектурі покликана змінювати свідомість людини так, як це колись відбувалося в храмах. Тільки тепер замість ікон (образів) наперед виступають фігури та форми.

Це почалося з футуристів, супрематистів та інших рушіїв мистецької думки, хоч би і в напрямку деконструкції. Коротше кажучи, сучасна архітектура будує ідеальних сферичних коней у вакуумі. Це не завжди вдається, бо працювати з порожнечею тільки на позір легко, тільки на позір легко наповнити її концепцією. Насправді, якраз у роботі з порожнечею треба докладати ще більше зусиль, адже раніше «підручником» мистецтва була Природа, у ній були всі зразки, а тепер митець зазирає в безодню внутрішнього світу, пізнаючи на гіркому досвіді його закони та його природу.

Через зневажливе ставлення до порожнечі, сучасна архітектура весь час ризикує втратити художність. Коли вона втрачає художність, лишається тільки утилітаризм, підвал, завішений безглуздими «рюшиками», часто, до того ж, претензійними, бо ж «концепція є!» Ну, і вже не специфічно архітектурна, а загальнолюдська, амбіція здатна зіпсувати навіть саме в собі непогане рішення. От, наприклад, вписавши його в недоречне оточення. Тоді виникають сумніви, а чи взагалі закладали в споруду ідею?..

Але це все залишається маханням кулаками після бійки. Справу зроблено, і поки що навряд чи щось зміниться хоча б тому, що в розпалі конфлікт, сторони не бажають чути одна одну, на руках маємо лише розбите корито і море фрустрації. Краще вирішувати справи заздалегідь, залучивши до цього експертів і підготувавши громадськість. Так, естетика така штука – сподобається все одно не всім, але можна ж все зробити м’яко, без традиційних скандалів. Мабуть.

KulturтектонікаVisual'неІсторіяАр[т]хітектонікаАртАрхітектураКиївКонфліктологіяПосполитеПотік свідомостіХворе питання

Максим Холявін • 30.11.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University