Персональний сайт Максима Холявіна

Instaвірш Pack #41 – Речовина

Обкладинка: довільна асоціація елементу пам’ятника битві при Kadinjača (Сербія)

Нехай правда,
що важча за пісню,
стікає униз по регістрах
і десь невимовно глибоко
вдарить потужно і дзвінко,
від басу цього відштовхнеться
душа до безмежності висі
й там повисить розіп’ятим дивом,
аж поки розчиниться, і тільки зойк
потривожить когось на вулиці,
і погляд він скине до хмар здивований,
і декілька крапель стече по вилицях…
***

Чорна поверхня моря,
сутінь відлита з свинцю,
хитається човен самотній,
лежиш, дивишся в пустоту.

Скільки часу минуло без тями,
скільки ще непритомним мине –
ти не знаєш, у тиші за бортом
перехлюп розважає тебе.

Під поверхнею точиться дія –
визираєш у дзеркало вод,
там буремна матерія криє
страхітливих обриси істот.

Ганяють одне за одним,
виблискуючи лускою,
то в любощах захлинаються,
то зуби занурюють в плоть.

Не вщухає одвічна їх ярість,
і не спиняться ні на мить
вихиляння безумного танцю
між проміння у товщі води.

Розривають на клаптики спокій,
викликають нудоту і піт
невгамовні жахливі істоти –
відображення в морі твої.
***

Дрейф у молочній воді
нізвідки у нікуди,
назустріч вічній зорі,
що розлилася навсібіч,
бозна, що за річ,
хтозна, навмання,
пара тіней та пара хвиль –
ти і я, бла-бла-бла…
тра-та-та… фа-фа-фа… ля?..
***

Світ – тільки свист мигтючий…
В. Стус

Як тягнеться, звивається душа,
запалене тому сто тисяч років
полум’я, закручений спіраллю
промінь, тремтить, торкаючись
безодні, зітканої з форм, сітки
матерії, що відкидає візерунок
тіні, рахуючи розмай життів,
мов пил, до неба що підкинув
вітер, пестячи квітку на лоні
полів, і ти – суцільне мерехтіння,
тремоло, що йде крізь тисячу воріт…
***

Глина завжди глина,
звірі завжди звірі,
люди завжди люди,
від цього нікуди не дітись,
тому кожний новий раунд
починається з мрії про крила,
а потім із розрахунків
на папері сакральних креслень
перехрещуються палиці,
ти злітаєш без жодного пір’я,
й слід від зльоту твоєї ракети
дуже довго бентежить поверхню,
колихає красиві хвилі,
жебонить мова у повітрі,
переспівуючи відлуння,
причащаються поту і крові,
поки знов чорнота не посуне
стовпи у твоєї вежі,
поки знову пісок не поглине
візерунків стрільчастий поклик,
не залишить малу перлину
з усієї колишньої величі
на губах в нового немовляти –
проковтне, і захоче літати,
проводжаючи поглядом хмари,
білі хмари твоєї пожежі…
***

Точиться вода з бетонної стіни,
в потаємних фібрах знаходить хід.
Несе в собі шматочки форми
і розстилає на семи вітрах.
Крехтить і стогне стара вежа,
важка нерухомість сповзає в рух,
вода підмиває підвалини світу,
вода нагадує, що цілий світ – вода…
***

духекзистенціямістикаметафізикаприродарозчинення в просторісаторісмертьфілософія

Максим Холявін • 04.11.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: