Персональний сайт Максима Холявіна

Божественна ілюзія

Завдяки Юнґу стало зрозуміло, що бог таки знаходиться всередині нас. До того ж, у кожного є власний «божий інтерфейс», і це фактично розмножує богів поза рамки будь-якого глузду. Адже на кожний окремий глузд припадає свій бог або сума богів. Те, що точиться в нашій підсвідомості – має об’єктивне значення для нашого існування. Ми не зможемо винайти жодного іншого сенсу, аніж результат релігійної гри нашої психіки. В зовнішньому світі можна шукати проявів божественного, однак саме божественне ніде добути, крім як зсередини. Шукати назовні – це як шукати джерела світла там, куди світло з того джерела відлітає. Щоразу, коли світ постає порожнім і невартим, то це лише наслідок помилки сприйняття. Це наче розчаруватися у пошуках літака деінде, знаходячись усередині літака. Зовнішній світ можна було б зрозуміти, коли б ми охопили його свідомістю повністю, з усіма явищами. Поки що ми весь час бачимо його частково, лише поступово збільшуючи відсоток пізнаного. Маючи на руках лише часткові відомості, ми не можемо розмовляти про «сенс» світу. Однак ми можемо розмовляти про власний сенс, бо це не життю як такому ми мусимо вигадувати сенс, а саме дуже конкретному, власному життю. І оскільки саме гра є самоцінним процесом, «річчю в собі» для нашої особистості, то в ній і варто видивлятися відповіді. Там ховається й омріяне «божественне». І воно не є якоюсь персональною галюцинацією (хоча цілком здатне спричинити особисту шизофренію), це частина загальної операційної системи живих організмів, з усіма надбудовами, характерними для людського шляху – від кавалочку білку до homo нібито sapiens. Наявність цієї системи дає змогу «пригадати» досвід предків, занурюючись глибше вглиб еволюційної спіралі, виходячи за межі людського. Це не буде якимсь конкретним «спуском на ліфті», воно матиме швидше форму наративу, казкової подорожі, міфу. Всі ці тварини, герої, чудовиська, рослини, духи – частини феномену життя, котре в світлі їх наявності в голові кожної людини, постає вже не таким буденним і звичним.

Хоча релігії накопичили чималий досвід духовних практик, на мою скромну особисту думку, їх усе-таки варто сприймати в світлі прогресу інтелекту, відсівати архаїчні сприйняття, а вірніше – розділяти реальність фізичного світу та внутрішнього міфу про нього. Таким чином зване «реальність» уже не буде синонімом «твердого», «непорушного», «правдивого», «надійного». Так само, як і «абсолют». І загалом усі ці поняття постануть швидше узагальненнями для відчуттів, котрі далеко не повністю збігаються для двох різних людей. Саме тому, наприклад, мені здається, що просунуті сучасні психотерапевти сьогодні є значно кращими провідниками у світі внутрішніх тіней, ніж гуру та священики. Хоча б тому, що вони розглядають внутрішній процес як щось живе, унікальне та до певної міри непередбачуване. Людське життя для них вибивається за рамки священних книг, а самі такі книги є лише одним із компасів для орієнтування у внутрішньому просторі. Світ для них не вкладається в межі одного-єдиного наративу, він швидше є наративом усіх наративів, тому кожне життя, кожна окрема історія для них є унікальною попри всі окремі збіги, й вимагає добирання окремих, унікальних інструментів розв’язання. І хоча психологи лишаються нині в рамках проблеми співіснування культур та ціннісних наборів, їх постійний філософський пошук відповіді на питання «що є добре для індивідуума?» дає можливість для налагодження діалогу та усунення страждань у різних ціннісних системах. Тобто, це більш універсальні провідники по тих самих стежках, але в новому світлі, відбитому в свідомості, поставленої під новим кутом до дійсності.

Якщо бог живе всередині, то з соціальної точки зору він неминуче стає маленьким, і прояви його лише настільки великі, наскільки займають місця всередині храму – індивідуума. Оскільки весь видимий нам Усесвіт насправді займає кілька міліметрів на наших зіницях, то цей «маленький бог» дійсно величезний для одного. Тоді один бере в руки зубило, молот – і витинає свого бога в дереві або камінні. Маленький бог крізь маленьку зіницю проектується на великий екран матеріального всесвіту, і його тіні стоять бовванами на обрії острову Пасхи. Проте вони живі тільки всередині. Краса в очах споглядача. Але зрозуміти це важко, тому людина розглядає світ як спектакль за заздалегідь закладеним сценарієм, на котрий спираються священні книги або духовні практики. В просторі заготовленого сценарію є чітко визначені «до» та «після», є розподіл ролей, коротше, готова система. Ці системи відбиті в схемах світу на іконах, в алхімічних трактатах тощо. І всі вони правдиві, просто існують не назовні тіла, а всередині його. З точки зору Пустоти як матриці всіх ігор таке розділення не має значення, але щоб розгледіти «таковість» гри – необхідно зауважити цю дуальну пару.

Врешті-решт, нема ніякої наперед збудованої структури для людського життя, окрім, власне, її базової біологічної та інформаційної матриці. Тому неможливо кудись “прийти”, “прокинутись десь у справжній реальності”. Вся ця історія про пробудження лише означає побудову іншої, можливо, більш гармонійної ілюзії. Бо все ілюзія, включно з особистістю, але “ілюзія” не значить у даному випадку “брехня”, це означає лише “гра”. Будь-яка ілюзія може бути істиною, якщо заради неї ти ставиш на карту найбільше в твоєму житті – власне, твоє життя. В такому випадку кажуть “це більше за мене”. Але від того “це” не стає “справжнішим” у класичному (архаїчному?) сенсі слова. Ми звикли називати “справжнім” щось “тверде”, “надійне”, “вічне”, “абсолютне”. Але кожне з цих понять виявилося рухомим: тверде кришиться; надійне підводить, старіє; вічне насправді просто “тривале”, але вічність його триває не довше за вік одного; абсолютне, зрештою, виявилося відносним. “Справжнього” нема не тому, що його нема, а тому що архаїчне розуміння справжнього виявилося невідповідним до динамічної природи речей. В тому місці, де ти сподіваєшся вхопити річ, її вже нема, є тільки Порожнеча. Як за елементарними “частками” ганяються навмання, так і всі розрахунки, врешті-решт, мають у собі відсоток цього “навмання”, бо системи, у яких вони будуються, не абсолютні. Що взагалі може бути “абсолютним”, якщо єдиний “абсолют” – це динаміка, порожнеча? Не відсутність, не присутність… суцільна апофатика, ствердження через заперечення, а все заради того, щоб не дивитися на палець, а побачити Місяць, татхаґату, безпосередність. Слова стають такими прекрасними, коли ти бачиш їх справжній, вказівний сенс. Вони анітрохи не знецінюються, просто займають призначене їм місце, і тоді механізм твого власного просвітлення вмикається і працює. Вітаю, Каю, ти склав свою мозаїку вічності, відмовившись від неї на користь безпосередності вічності!

Інтелект немовби обертається довкола душі, як Уроборос, він обрамлює і означує те вікно, ту призму, крізь яку божественне світло або ж сила життя здійснюється тут і зараз. Разом фізичний світ, свідомість і сила життя утворюють танцювальний майданчик, де кожен танцює, як може і як уміє. Хоча ця чергова схема існування є лиш кривим відбитком у моєму власному дзеркалі, мені хотілося б, щоб ця ілюзія була приємною та надихала. Тому що скільки б ми не мудрили про природу речей, а все-таки є шлях, а є кроки, і скільки б ми не розмовляли про «кохання», «кохати» – це дещо інше.

Велика Порожнечадухекзистенціяметафізикаприродафілософія

Максим Холявін • 13.10.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: