Персональний сайт Максима Холявіна

Instaвірш Pack #40 – Art Nouveau

Обкладинка: Густав Клімт – Портрет Аделі Блох-Бауер І (1907 р., фрагмент)

Чому, власне, “нове”? Тому що за внутрішнім відчуттям і формально завершився доволі великий творчий період. Його плодом стала книжка віршів “Тріщина в Пустоті”, котру я подав на конкурс видавництва “Смолоскип”. Цьогорічна осінь немовби закрила чергову внутрішню оболонку, “річне коло” душі, й тепер назовні спливають нові вірші, вже в іншій тональності, з іншою атмосферою, хоча, звісно, це той самий я. В цій маленькій добірці – результати вправ останніх тижнів, наповнених зовнішньою осінню та внутрішньою зимою, розглянутих з позиції ще більш відстороненого спостерігача, що зміг піднятися над потоком і побачити його красу. (Це аж ніяк не автор, тільки ліричний герой.) Байдужість або ж “love under will”, стримана емпатія, подеколи рятують значно ліпше від уславленої емоційності. Нігілізм здатен бути джерелом терпіння і милосердя. Споглядаючи базову матрицю всіх ігор, ти вчишся розмаїттю гармоній, починаєш розуміти, як оминати біль і запобігати стражданню. Це водночас вольовий акт підкорення та вольовий акт звільнення.

Смерть не має визначених рис,
окрім руйнації – зроби її, мов Осінь,
збери докупи всі ґотичні книги
і вивчай неосяжний досвід
в ім’я милосердя, в ім’я краси,
в ім’я жовтого листя й червоного листя,
в ім’я туманів і дощів…
***

А зрештою, чи не досить самого лиш факту,
що вітер повіяв, і море зайнялося зелене,
вибухи швидко покрили прадавні схили,
і на мить досконалу все стало таким неважливим,
лиш ми, поети самі по собі, самі собі поети
мовчки гарячі напої п’ємо і шкіримось,
існуючи тут…
***

Казка

В дощі з бісерин,
цьому білому шумі,
обережна рука
доторкнеться щоки,
між секунд
віднаходячи розмір,
між секунд
віднаходячи ритм.
***

Рука з човна безпомічно у воду –
зносить піну назад… назад…
На шкіру блакитну спускається
перший сніг, закотилося сонячне
око під горизонту повіко,
до хмар перехлюп від весла…
***

Скло піддасться долоням,
і чорна вода по той бік
радо впустить до себе обличчя,
розійдеться тупик,
дзеркало розійдеться,
потаємний хід – лиш для тебе,
маленького принца,
що ховається в королі,
біля серця.
***

Так довго шукав сенс,
де написаний він,
так довго шукав, дурний,
а він ось у повітрі кружляє –
сніг. І дзвоники. Сніг. І дзвоники.
Сніг… І дзвоники. Дзвоники й сніг…
І долоні простягнуті. Й зорі на віях.
І сни, що ховаються – під повіками.
Й сніг… Сніг і дзвоники. Сніг…
***

Татхаґата

Слова злітають з долонь дерев
на дорогу до безпосередності,
шурхочуть, поки ти розганяєшся
назустріч краю, за котрим буде те,
саме те… саме те… саме те…
***

Пиріжок для Арво Пярта

Хоч тиша у повітрі
на багато кілометрів,
огортає волога ковдра
твою саму суть,
поза межами слуху
бринить німа пісня,
літосферних плит
інфразвук.

Є ті з нас, хто замішує
глину червону ногами,
складає спіраллю до неба храм.
Є ті з нас, хто вживив
свою душу в камінь,
і звучить разом з ним в унісон вітрам.

І коли ти вийдеш
у тишу вологу
рахувати роси,
масувати стежки,
ти відчуєш, як в тілі
вібрує голос,
таємничий голос
глибин.
***

екзистенціяметафізикаосіньсаторісмерть

Максим Холявін • 09.10.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: