Персональний сайт Максима Холявіна

Гуманітарна дженга. Думка без напрямку

Що значить «займатися політикою»? Мабуть, ніхто не скаже, що політика – це засівання цінностей? Швидше це – вправляння у грі на дудочці щуролова. Почухай тим, налякай інших, і отримай профіт. Ось і вся політика. Така політика може існувати лише в готовій суспільній системі, де з’являється змога паразитувати, і з часом «пухлинна маса» паразитичних відносин підміняє собою кров суспільства. Хоча початковий сенс політики якраз і полягає в будуванні політичних систем, тобто політика – це така собі гуманітарна архітектура, де кінцевим завданням є зведення водночас практичної та гарної споруди. Наскільки вона буде гарна, а наскільки – практична, залежить від темпераменту кожної окремої громади. Але високий, аристократичний підхід до політики та бізнесу нині не в пошані. Раз уже ми міцно заразилися ідеологією ракових клітин, лишається тільки два полюси, що пускають двигун людства врозніс – споживання та нарощування споживання.

Технарі зверхньо посміюються над гуманітаріями, мовляв, ті годяться лише для продажу фаст-фуда, а вони такі всі розумники тримають бика за роги. Насправді головна мета технології – служити лінощам. Якби природнім чином серед технократів не виникали авантюристи та ідеалісти, вони б давно перетворили людство на персонажів з мультфільму “Wall-E”, і самі б стали одними з них. Адже саме гуманітарії муштрують душу, змушуючи інших відчувати більше, ніж кадавр задоволений шлунково. Гуманітарії займаються культурою, і, врешті-решт, культура мусила б визначати потреби людей і способи їх досягнення, або, іншими словами, займатися справою людських інтересів. Сучасна паразитична ідеологія і політика зводить існування до декількох нехитрих рефлексів, будує на них піраміду інтересів, і грається на цьому грубому полі, добиваючись примітивних паразитичних профітів. Емоції та абстракції для них не цікаві, поки на них не зав’язано зрозумілі цінності – гроші.

Якби довелося доводити хибність подібної системи з точки зору тієї ж матеріалістичної логіки (мовляв, «що такого в цьому є поганого, щоб я відмовився від настільки великого задоволення?»), то треба було б сказати: деградація людської поведінки загрожує нашому виживанню, завтра ти можеш втратити всі свої ніштяки, тому сьогодні мусиш попрацювати, аби зберегти змогу закинутися ніштяками завтра… Це непереконливо вже не тільки для матеріаліста-пожирача-бургерів, але й для мене самого. Як на мене, то вагоміше звучить: бо так жити нудно! Завдяки інтернету, ми змогли подивитися на все своє життя, і ми побачили, що воно жалюгідне і нудне. Ми або страждаємо, або забиваємо собі баки, щоб утекти від страждання. Не дивно, що перші буддисти манали таке життя, тому махали всім «прощавайте до побачення» і завалювалися в Порожнечу крізь медитацію. Бо річ не в тому, що життя «неістинне», «стражденне» чи ще що, а річ у тому, що ми просто не вміємо гратися в цій пісочниці. Культура має змогу і повинна вдосконалювати процес життєвої гри. Гра – єдина річ у собі в світі відносності. Бо гра сама в собі заключає процес і задоволення від процесу. Життя – сувора гра, здебільшого жорстока, але вдячна для того, хто не полінувався і доклав зусиль, аби навчитися грати і вийти в чемпіони.

Поки що ми замість чемпіонства шукаємо дешевих перемог, як-от, наприклад, швидкі надприбутки, домінування над слабкими, забивання баків інформаційним та ідеологічним шлаком або ж… розмноження (не плутати з відтворенням!). Ліниві та злиденні, зашорені радянськими гаслами, ми гордо дзвонимо кайданами в обличчя крововсісь, вимагаючи собі трави, хоча пасовище стоїть відкрите перед нами – іди та їж. Берися за справу, прикладай руки, голову – отримуй результат, танцюй в священному колі творіння та споглядання (прости господи, споживання), але по-своєму, молячись на розмаїття як один з головних принципів еволюції. Бо якщо ти танцюватимеш у колі, проданому тобі через мережний маркетинг чи корпорації, то кайфу від того ти вловиш мало. Адже споживати твої творіння будуть лише вертухаї на верхівці. Це можуть бути дуже талановиті вертухаї, але від того твоє положення не зміниться. Берися сам, грайся сам, роби те, що треба саме тобі. Інакше добудеш перемогу не собі, а комусь іншому.

Дивлячись на цей карнавал ситої злиденності та шлункової піраміди, думаєш: «А може, ну його до дідька?! Як їм тут затишно й тепло в своєму багні, то хай собі борсаються, а я якось сам тихенько всіх обійду… Не треба вся ця ідеалістична маячня ні для чого, крім власної розваги». Так то воно й так, але ж борсатимуться так, що багнюка тебе-таки завалить. Сумна істина в тому, що ми нікуди не втечемо ані від себе, ані від людей. Монастирі рано чи пізно палять, а від себе не сховаєшся навіть у монастирі. Тож усі зусилля «на благо» вкладаються в простий егоїстичний сенс: добитися комфортного для себе світу. Згодом це входить у звичку і перетворюється на гру, починаєш отримувати задоволення від власної позиції, роботи. Ти граєшся в стратегію, але в реальності, а не на екрані. Розгортається твоя доля поруч із долями інших, і хочеться, щоб із цих ліній творилися гармонійні візерунки. Хочеться більше, справді більше, так виливається твоя активність, твій неспокій і бажання бути чемпіоном у власній грі. Такому вже нецікаво бавитися з дудкою щуролова, такому цікаво навчити щурів танцювати, перетворити їх на метеликів тощо, коротше – подарувати їм красу, або ж – заразити їх красою, бо в красі ти бачиш єдиний сенс існування, тому вважаєш, що зараження красою – то найліпше, що може статися, хоч би потім і боліли очі від суцільного контрастування між відчутим і місивом реальності. І найцікавіше, що справжня краса не може бути нав’язана, вона може бути тільки вирощена всередині, отже щоб стати чемпіоном, щоб заразити красою іншого, один мусить перетворитися на альтруїста, вірніше, він сам на нього перетворюється – природньо, в ході метаморфози зростання гравця. Спортсмен стає тренером, бізнесмен – філантропом, політик – слугою, робочий – майстром, воїн – рятівником, а митець від початку живе, віддаючи, бо чим більше віддасть він світла, тим більше його отримає в очах своїх прихильників.

А що ж тоді на рахунок політики? Часто, отримуючи задоволення від витворів мистецтва, відчуваю сумнів: «А яка користь від цього живому світу?» Нині, коли людство почало збіднювати планету, тринькаючи ресурси, весь час мучить думка, що справжнім мистецтвом була б не Музика і не поезія, а будь-яка робота, спрямована на стабілізацію екосистеми. Але неминуче думка робить коло і приводить до висновків, що найбільшою загрозою біосфері залишається дурнувате людство, і замість того, щоб турбуватися про вдосконалення світу, якого він не потребує, треба потурбуватися про вдосконалення самого людства, поки воно не доламало середовище свого проживання і поле для гри. Гра того, хто турбується про планету, спрямована на будування стабільної системи відносин між людьми та між людьми і землею. Ось ми і отримуємо – політику.

Або, якщо відкинути дечиї ідеалістичні нахили, то справжня політика якраз і бачить за перемогу (якусь) стабільну систему, і так уже сталося, що сьогодні вища стабільність полягає не у військовій міці, не у бездонних сховищах золотого запасу, а в екологічності та енергоефективності. Наразі героями є ті, хто здатен зсунути гору зупинених гальмом ракового капіталізму науки і техніки, довести до логічного завершення мрію про відновлювані джерела енергії та замкнений метаболізм хімічних речовин, що пересічні активісти кличуть «зелена економіка». Гадаю, коли цей ріг достатку буде збудовано, ми отримаємо ту нову, ігрову (нелетальну, летальну виключно по добрій волі) форму війни, про яку я мріяв до події на Сході, а тепер мрію ще більше. І бозна-які ще нові ігри.

Але це узагальнені міркування. Сам процес дуже складний і багатошаровий, бо плететься велика кількість людських доль, і з ними ще важче поводитися, ніж з клубком заплутаних дротів. Найцікавіше починається тоді, коли поруч виникає хтось із зовсім іншим поглядом на всі ці речі. Він подивиться на тебе, мов на бовдура, і продовжить провадити якісь перпендикулярні ідеї. Це може відчуватися порятунком від себе (слава еволюції!), але разом з тим виникає необхідність вчитися уживатися і танцювати в замкненому просторі так, щоб «не топтатися одне одному по мозолях». І хтозна, чи не завершаться ці спроби тотальною гризнею… Лишається тільки надіятися на краще. =)

KulturтектонікаВеликий егоїзмГармоніяГромадаЕкологічний світоглядКонфліктологіяПосполитеПотік свідомостіСофізм

Максим Холявін • 29.09.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University