Персональний сайт Максима Холявіна

Гра слів

Поезія підводить нас до межі власного існування. Проза (в тому числі візуальна та музична) водить нас шляхом до трансценденції, але по колу, знову і знову повторюючи ті самі міфи під новим кутом зору. Поезія веде нас до краю, де більше не можна зробити «+1», де більше не можна відкласти справи на завтра, де ми постаємо перед краєм, і бачимо там чи-то світло, чи-то всеохопну реальність порожнечі, й виникає потреба стати чимось на зразок бога, витворюючи своє подальше існування, продовжуючи буття. Або ж розчиняючись у порожнечі. Мабуть, гінаянська мета полягала якраз в останньому, тоді як Магаяна, коронована дзеном, навчила буддиста робити крок через край. Це нагадує подорож героїв роману АБС «Град обреченний», коли в кінці вони виходять до метафізичного дзеркала, і постріл у нього раптом виводить на інший рівень. Це немовби почати свою гру на загальному полі. Але йдеться не про сам процес, а про породжені відчуття. Що дає трансценденція для самопочування? Навряд чи слова можуть вхопити це. Занадто вони примітивні та грубі, цілком належать до загального поля гри, мало годяться для гри індивідуальної. Ліпше застосувати тут Музику. Музика – гарний провідник за край, чудовий будівний інструмент потойбіччя міфів (споду міфів). Можливо, поезія і прокладає путь до краю, бо по суті є першим етапом музики, її втіленням на ранніх етапах слів. І тоді, коли поет уже на краю себе, уже торкнувся межі власного єства, Музика розкриває те єство у космос, даючи буттю новий виток, довкола якого слова і поняття можуть бути тільки відлунням.

doomВелика Порожнечаекзистенціямедитаціяметафізикамиттєвістьприродасаторітрансценденціяфілософія

Максим Холявін • 24.09.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: