Персональний сайт Максима Холявіна

Instaвірш Pack #39 – Сухоти міжсезоння

Сльози – це піт душі.

Не підіймай очей,
угору не дивись –
ти волі раб, і доля твоя –
як у всіх рабів –
кайло й кирка,
і ярмо на шиї
з написом «я – вільний!»,
доля – лупати граніт,
і краще не знати, скільки
його ще попереду
міцно лежить – монолітом,
мов самий символ
непорушної смерті,
мов гуркіт рейок
у напрямку вічної старості,
яка навіть народжує старість,
придушуючи всяку парость,
вкладаючи камінь на серце,
і в кого ще б’ється – серце,
то б’ється воно об стіну,
висікає залізний дзенькіт
та іноді жменю іскор,
тоді, коли всі – замовкли,
в камінних утробах вколисані,
віддавшись сумнівній свободі –
дивитись за обрій,
намальований вугіллям на стелі,
в солодкому дискомфорті
своєї печери,
в обіймах клаустрофобії
як виправдання безмежжя –
гранітного моря,
в якому невільники волі
розбивають кінцівки
проти потоку,
через утому,
в полоні свого марафону,
не дивися ти краще вгору,
ти малюй краще власний обрій,
несвідомий того, що роботи
по горло вже тому,
хто прийдѐ по тобí
і по тòму, хто прѝйде…
***

Змітає вітер зів’яле листя –
тіла відцвілі понад порогом
лікарень сонних і поліклінік
віщує кожною мовою осінь.
Сюрчить цвіркун, рахує миті,
малює доля червоний хрестик,
в потоці світла танцюють білі
фіранки й білі халати рясніють.
Вже далекий обрій зібрав тумани,
туди відлітають прозорі тіні,
квіти, комахи і всякі звірі,
поволі ідуть і зникають в травах…
Довіку тепер мені буде снитись,
і нити на дощ будуть довгі шрами,
тісніше обійми, аби зігрітись,
надія мала дочекатись ранку.
***

ЕВОЛЮЦІЯ МАРАФОНЦЯ
Колись будуть не ноги, а колеса,
поршні сталеві замість клапанів у грудях,
і дихання котел потужний випалить вугілля болю,
і буде вихід за ліміти тіла й духу.

doomекзистенціязвірімиттєвістьсмертьфілософія

Максим Холявін • 22.08.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: