Персональний сайт Максима Холявіна

Мелофілія #05 – У пошуках контри

Хоча я сам запеклий слухач важких музичних жанрів, у метафізику рок-н-ролу я не вірю. Вся позірна «позасистемність» року закінчується там, де починається боротьба за авторські права чи ще якісь суперечки, коли за вирішенням питань брутальні металхеди звертаються до суду. До суду, Карл! Що може бути більш «системним», ніж суди?! І от остання історія з Ліндеманном, котрому прималювали Путіна на футболку – замість того, щоб відлупцювати кривдника гумовим фалосом на сцені під акомпанемент піроефектів, Ліндеманн як правовірний європеєць звертається до суду. Ну, ще, звісно, відмовляється виступати в Московії. От і вся «позасистемність». Який тоді сенс у контркультури? Чи вона взагалі є така – контркультура? А чи, може, є просто т.зв. «альтернатива», що торгує бунтом як брендом? Ну-у, якщо вдаватися до занудства, то з точки зору мистецтва в суспільстві вільного ринку так воно і має бути – на всі випадки життя повинна бути своя виразність, за котру ти маєш заплатити автору. Але з точки зору культури як рушія суспільного прогресу немаловажливими є також ідеї, пропаговані в творчості та сповідувані самим автором. Якщо одне з іншим не збігається, виникає підозра, що хтось прагне нас тишком ошукати. Тож, яким повинен бути рок-н-рол, щоб лишатися тру?

На початку своєму рок-н-рол був бунтом молоді проти комфорту. В комфортному суспільстві накопичується багато потенційної енергії, що невідворотно прагне стати кінетичною, тож урешті-решт молодикам і молодичкам зірвало дахи, і вони вдарилися до мотоциклів, хуліганства, хіпування, мандрів та іншої керуаковщино-селінджеровщини. Це підтримало внутрішню напругу американського суспільства, і колесо історії зробило свій оберт. Хоча згодом капіталістичний молох поглинув цю молодь і успішно адаптував, у стратегічній перспективі 50-60-і дали світу Інтернет, прогрес фемінізму та легалізацію ЛГБТ-стосунків – тобто відкритий світ, рівність статей та легалізацію права на інакшість. Звісно, це не заслуга самого тільки рок-н-ролу, але він був невід’ємною частиною цього культурного імпульсу. Тобто, рок-н-рол, врешті-решт, досяг поставленої мети. Звісно, результат не чистий, але у великому світі й не буває чистих перемог, завжди є похибки, а подеколи результат узагалі лишається непомітним, хоч він і є, мов той ховрах у нірці.

Чи є життя після перемоги, коли нам, за законами жанру, треба почати «жити довго і щасливо»? Є. Просто воно перетікає в менш помітне та епатажне русло. Можливо рок-н-рол і став жалюгідною комерційною подобою до самого себе, але він народив прогресивний рок та інші субжанри, котрі надали філософському процесу в суспільстві нові інструменти. Хоча «сторожовим псом демократії» називають ЗМІ, частіш саме контркультура є лакмусовим папером стану речей у системі. Тут є непряма, але все-таки кореляція між поп-культурою та контркультурою: кажуть «блюз – це коли хорошій людині погано, а попса – це коли поганій добре». Так, це грубо, але не позбавлено правди, адже засилля веселощів у ефірі може насправді свідчити про занепад суспільства і прагнення втекти від реальності, тоді як цікавість до трагічного, темного і навіть жахливого – може означати, що суспільство жирує і хоче той жир спалити. Цю залежність виявив ще Ніцше на прикладі давніх греків, котрі кайфували від трагедій саме тоді, коли були переповнені життєвою силою. Звісно, на ринковій площі сучасності все довкола завалено товаром на будь-який смак, тому вже не так просто розпізнати справжню поп- і контркультуру. За контркультурою стійко закріпився ярлик «протесту», але протест уже виконав свою функцію як на Заході, під час «жирних 50-х», так і у нас – під час руйнування СРСР. Гг, потім навіть пішла реакція – протест проти протесту, коли громада совка звалилася на «нєокрепші» плечі мас і вони не второпали, що з цим «щастям» робити.

Офтоп: Попса 90-х – рідкісний сплав абсурдних «два кусочєка ковбаски» з шансоном і мраком типу Шури, Оскара та інших фріків. Українська культура тоді опинилася немов у первісному бульйоні, тому нормально між собою співіснували Катя Chilly, «Скрябін», Юрко Юрченко, Наталя Могилевська та інші. Вже потім вони інформаційно розшарувалися на щось більш розважальне і щось більш серйозне. І вже якщо дивитися правді у вічі, шансон і реп тоді були чеснішими від уславленого року, пряміше передаючи стан речей. Проблема тільки в тому, що вони не давали варіантів виходу з ситуації, просто приймаючи дійсність як є, «с волками жил – и по-волчьи взвыл, и рычит теперь по-медвежьему». Чи можна таку реакцію вважати контркультурою? Адже вони швидше відбивали мейнстрім тогочасної дійсності…

Призначення контркультури – опонувати наявному стану речей. В принципі, це цілком вкладається в лєтовське «что бы не было вокруг, я всегда буду против». І кожного разу сутність контркультури визначають конкретні обставини її існування. Рок-н-рол не дав скніти в солодкому жируванні американських 50-х, покричав за мир у 60-х. У радянському союзі на основі «міського романсу», сповідуваного здебільшого криміналітетом, виросла чуйна та лагідна бардівська пісня, що допомагала мріяти в лещатах реакції після відлиги. Це була контркультура ще до початку просочення крізь залізну завісу панку і року. Сюди можна було б і джаз долучити, але джаз був швиденько адаптований естрадою. Альтернативний рок у 90-х підняв на вили тему американської родини, андерґраундна електронна сцена подарувала світу рейви, реп розповів про історію низів. Тіль Ліндеманн, хоч і звертається по допомогу до адвокатів, але водночас бере нерви в жмут, підіймаючи нагору прикритий килимом цивілізованості бруд, займаючи таким чином місце Меріліна Менсона. Гурт “Orphaned Land” не перший рік бореться проти війни між Ізраїлем та Палестиною, а також проти культурної ворожнечі загалом. Для ізраїльського суспільства, зануреного в постійну війну це ліпша форма опозиції, яка діє превентивно, приваблюючи молодих до себе і тим самим відваджуючи їх від терористичних ячійок. Водночас у соціальну тишу Скандинавії каменем упала друга хвиля блек-металу, котра навпаки – намагалася відродити войовничий дух вікінгів, іноді з’їжджаючи у нацизм і фашизм. Однак найбільш послідовні митці блек-металу вийшли за межі жанру, пустившись у прогресивні пошуки, записуючи іноді навіть техно, як у випадку з Ulver. Garm з Ulver казав, що на момент переходу до електроніки це здалося їм «найбільш блек-металевим, що можна було вигадати». До речі, у вищезгадані 90-і неабияким способом утечі був рух «ролевиків». У їхньому середовищі популярною музикою були різновиди фольку – важкі та не дуже. Далі ґоти, емо… аж до хіпстерів, котрих важко назвати контркультурою, але котрі репрезентують спосіб емоційного виживання в мегаполісах, приліпляючись до «справжнішого» минулого. Звісно, це не те що «не повний», а навіть «не список» усіх субкультурних феноменів.

Контркультура – це противага, що змушує колесо обертатися. Не завжди вона займає позицію «правого» або ж «правильного». Навіть навпаки. Але її виникнення та існування – в тій чи іншій формі, мабуть, неминуче. Вона може згодом зливатися з мейнстрімом, і тоді на її місце приходить хтось інший. Головне, що для кожного суспільства, для кожної історичної ситуації у контркультури є своя функція: на війні вона бореться за мир, в мирний час вона розбурхує притуплену емоційність, подеколи аж занадто. Тобто, нам не треба чіплятися за рок-н-рол, вважаючи його ексклюзивним носієм контркультури. Це просто засіб виразності, котрий певної миті може виконати потрібну функцію, і цим пензлем однаково легко намалювати як невинну пастораль, так і брутальну різанину. Так само, за допомогою світлої бардівської пісні та походів можна духовно врятуватися в тоталітарному суспільстві.

АртконтркультураМузичнеПотік свідомостірок-н-ролСофізмЧасу Дух

Максим Холявін • 23.07.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University