Персональний сайт Максима Холявіна

Instaвірш Pack #35 – Червоний гігант

Червоним гігантом вмирає бог,
сідає за обрій багровою кулею,
тихо, поволі, і тіні течуть на пісок
усе довше, вже майже торкнули
пальці ніг у народа, що мнеться непевно
на площі, який проводжає останнє
проміння кривавого кольору,
жадаючи розтягнути хоча би на крок
сумнівний комфорт, відштовхуючи подалі
мить жорсткого пробудження, що –
далі більше нема повідка, що –
більш немає згори батога, і на куполі
неба знайомого тіні стирають обличчя тріади,
лишаючи міріади холодних зірок.
Як тільки зірветься останній мотузок –
всі побіжать, волаючи від жаху,
всі побіжать, не знаючи притулку,
всі побіжать, а потім падатимуть,
хапаючись руками за каміння,
хапаючись губами за повітря,
хапаючись, аж поки хтось
не втямить, що нема падіння,
постане, озирнеться, візьме костур
і пошвендяє шукати десь вогонь…
***

Вчись цукрити сльози,
хай течуть, солодкі,
бо життя – солоне,
а щоки – як пелюстки,
то нехай з них бджоли
нектар збирають, і звірі
закохані ніжно облизують їх.
***

Прозорі люди –
тонкі струни,
рвуться так легко
між рейок з дротами,
по собі залишають
дзвін ледве чутний,
спалах блакитний
від ниті з вольфраму
і в ньому гук музики,
що не сталася,
тихо в потоці
мовчання тане
“ні” ієрогліф.
***

Неначе сонце – підпалило обрій,
торкнувшись ледве окрайцем диску,
і ми з тобою одне в одного на плечі
проливаємо сльози, тамовані довго
в темниці тіла, бо стали сильні, тому
розплющити не страшно очі більше,
й дивитись, як біль відлітає з тканини
парою, підігрітою вогнем мовчазним
плеча, залишаючи солоні брили,
на які обіпремо майбутній дім…
***

Де ми були, де ми ходили,
де ми стирали підбори,
де ми сиділи, де ми говорили,
де нам боліло, де був наш сміх,
в’ється у серці наскрізь коріння,
і з нього гіркотою скрапує сік,
я вибухаю, я кричу, я звиваюсь
разом із корінням, я божеволію,
це невимовно, пече у глибинах,
лунає об стіни маленького тіла,
питання – невідповідиме,
невідповідимість як відповідь,
тільки квіти бадилля, народжені з пилу,
хитаються під долонею вітру…
***

…і час летить, пропалює стерню,
я слід за ним: «Чекай! Чекай!» – сичу,
вже обідрав усі кінцівки в бур’янах,
і всі довкола радять припинити ґвалт,
але цей бісів час – бікфордів шнур –
іскрить в польоті, косячи траву,
відлітає за обрій, в пітьму, відлітає,
мов гук – let ’em die, відлітає, а я
все ноги б’ю, наздоганяю буцім,
та тільки буцімто, насправді – жмені
солі з ґрунту підійму – ось вона, вічність,
де спинився рух, ось вона, вічність –
по щоках тече, бо вічність – то завжди
остання путь – за поворотом –
звідки чутно вибух…
***

doomВелика Порожнечаекзистенціяприродафілософія

Максим Холявін • 18.07.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: