Персональний сайт Максима Холявіна

Майя (…подол її мантії)

Метафора “подол Її мантії” в мене з’явилася після “Заїру” Коельйо і після обкладинки роману, зробленої геніальним художником Владиславом Єрко. Оця жінка, що йде до пустелі, образ заїру як нав’язливої ідеї, мети, до котрої треба навчитися йти, глибоко запав у душу, і доволі часто виринає, адже життя весь час рухається, біжить без напрямку, наздоганяє власноруч поставлені цілі, і, можливо, саме наше “я” – це відбиток наших прагнень, що лишаються весь час там – на обрії. Але усвідомити це можна буде лише тоді, коли певний шлях буде подолано. Адже йдучи, ми зберемо безцінні перли або вкусимо гіркі плоди досвіду, і коли наша воля буде втамована, останнім актом її буде – зупинка і прийняття останньої краплини – себе.

Почалося це давно…

ПОДОЛ ЕЕ МАНТИИ
Златой песок хранит твои следы…
Твои навеки жар и страсть богов пустыни –
Залоги факта, что твоя звезда
Под ветром вечности конечной не остынет,
Сюда не раз вернешься ты…

Ты – бог миров под этим солнцем…
Ты даришь жизнь и созерцаешь, и играешь…
Поешь, вздыхаешь, улыбаешься…
Все дальше… дальше… дальше… ввысь…
Меняя, наполняя каждый плод, и наливая
Летом кубки воинов и ласковых подруг,
Врагам ответив лишь иронией…
Ты разворачиваешь круг…

Ты ходишь здесь, когда планеты станут в ряд,
Когда миры сплетутся в саван Персефоны,
И волны рассечет катана корабля,
Срывая с окон траурные шторы…

Подол нарисовал в песке мечту мою,
Которую целую, как юродивый – свой крест…
Когда еще коснешься этих мест?
Вернешься ли моей… любимой?..
Неповторимая богиня…
Просто – Свет…
***

ПУСТАЯ ЛАДОНЬ
Половина меня остается пустыней…
Холодной и синей,
Песок струится
Сквозь гиперболу
Воспоминаний…
Страданий? Больше нет…
Теперь лишь свет
Киноэкрана…
Пленка старая,
Да за стеной – пустыня…
Холодная и синяя…
С кусочком ткани –
Половиной мироздания,
Что составляет
Половину созерцания…
Того, что есть…
Гофрированная жесть
Кем-то поставлена?
Кто в зеркале растаял…
И выхода нет за спиной…
Лишь пустыня в половину меня
И я.
***

В ТОЛПЕ
Покидаем, не встретившись…
Не проснувшись, засыпаем…
Умираем, – не живя…

Календари на стены вешаем,
И без толку себя мы по миру метаем,
Хотя ищем всегда лишь себя…

Все лица друг на друга…
Не видя солнца и луны…
Ни господа, ни слуги…
Словно в недуге,
Гуляем, головы склоняя…
Все мы…
Без ожидания весны,
Цепляя плечами,
Но не замечая…
Где я? Где – Ты?

Я пытаюсь оглянуться назад,
Потому что туда унесутся все дни…
Может быть, там останешься ты?
Внимательным взглядом читая мечты,
Как свечка, пламенем нацелена в зенит..?
***

Вигулькнуло пізніше…

Маленькі камінці тікають із-під ніг,
немов прудкі та дикі кошенята.
Я здіймаю очі й бачу небосхил,
швидше-швидше, окрай слів
тікає поміж трав і стін найголовніше –
мій Заїр.

Я не знайду йому віршів,
коли зникає геть за рогом
божественної сукні полог,
душа проводить язиком по оку –
злизує з зіниць світлину, ще вологу,
і хміліє…

Тканина тягнеться, куди ведуть мости:
у лабіринт занедбаних світів,
де лінія тонка означила межу
між цегляним життям й зеленим лоном,
подекуди немає вже межі,
на сон

так схоже все навколо,
у серці міста потаємний сад,
мабуть отут початок підсвідомості
себе самого тут межа,
куди летять стежки нерівні
й ваблять?..

Вслід піти, і загубитися потроху,
може, зникнути, а може, просвітлитись,
але дійти – дійти додому,
поставити в кінці абзацу кому,
і подивитись

у прозоре…
***

…Ти озиралася не раз попереду, Царице,
крізь піт не раз я намагався роздивитись риси,
і отепер побачив трохи: на секунду кучері
та щоки промайнули, серце стиснулось:
я бачу! – погляд вабив за собою крізь епохи,
крізь мільйони років тисячі розкиданих таких,
і набагато більш величних, значно менших,
ми називали всі тебе Любов’ю,
але ніхто не тямив достеменно,
що ти є насправді, як тебе пізнати,
чи можливо ухопити полог твій
на троні, в глині, на траві чи на хресті,
в пустелі? Час минає, ти ідеш попереду,
ми в тіні ховаємося, стомлені чеканням і шляхом,
але… але ти все-таки від часу озираєшся,
то може ми колись таки дістанемося моря?..
***

І вийшло на чисту воду зовсім недавно…

МАЙЯ

Вітер колихає тканину,
тканина ховає її обличчя
і грає тінями на моїх повіках,
пригадую ім’я заповітне – Майя…
Не затуляй сором’язливо мрію,
але не поспішай здійняти меч над головою,
ми виплекали змогу – говорити,
вистелюючи шлях словами – до свободи…
***

Тисячу разів тримав подол її мантії,
щоразу розтискав кулак і бачив пустоту,
вона сміялась весело до тебе – Майя –
і бігла далі, вогник далеко в степу.
***

Так довго й безуспішно йшов
за пологом її мантії,
поки врешті не спинився
й не відчув, як обіймає
з-за спини й притискається
обличчям до плеча – вона,
я зрозумів тоді коан,
що воля – то не тільки гнатись,
що воля також – зупинитись,
і на долонях моїх лишаються –
трагедія і пустота…

екзистенціяметафізикаприродафілософія

Максим Холявін • 09.07.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: