Персональний сайт Максима Холявіна

1 травня. Декілька думок про права трудящих

Досі живемо за механізмами, успадкованими від «соціалізму». Тобто, досі «держава повинна», і всі громадські відносини наперед визначені законодавством, до того ж, змінити його видається неможливим. Людська одиниця ефективно упосліджена, тому мало хто спроможний об’єднуватися з іншим заради досягнення якого блага.

На профспілки навішені радянські ярлики. Згадка про права трудящих майже автоматично веде тебе «наліво», прийнято говорити про права малого та середнього бізнеса, але не про права робочих і селян. Самі робочі та селяни майже не мають уявлення про сутність профспілки, для них це досі частина керівного апарату, до чиєї компетенції відноситься хіба що роздавати путівки до санаторіїв, але аж ніяк не захищати права. Виникає питання: а куди ж діваються сплачені щомісячні внески? Сакраментальне «где деньги, Зин!?» Таким чином, робочі як одиниці лишаються беззахисними перед керівною структурою. Замість гри за правилами, стосунки розвиваються за традиційним сценарієм «я начальник – ти дурень» або «позбавлю премії!» І гадки не мають робочі, що змусити грати за правилами може і повинна не комуністична держава, не добрий цар, а тотожна за силою структура з боку робочого. Профспілки – то не якийсь там санкціонований божественними силами орден, а звичайна громадська організація, де люди скидаються грошима заради забезпечення своїх інтересів. І немає тут ніякої магії, ні на що інше членські внески там не потрібні. Виникнення цих організацій спричинено виключно скрутою пролетарів, котрі змушені були працювати в нелюдських умовах і отримувати за це від роботодавця копійки. Звісно, що їх за це не любили власники підприємств, доводилося і бастувати, і битися, і конфліктувати з силовими структурами, але врешті-решт капіталістам таки довелося рахуватися з робочим класом, і тепер умови праці на «загнивающем» Заході значно кращі, ніж у країнах, які нібито майже століття мали «диктатуру пролетаріату». Хоча наразі вони знаходять лазівку в глобалізованому підприємництві, коли штрейкбрехерами (робочими, що згодні працювати за безцінь, в обхід профспілок) стають цілі країни, і в рабство потрапляють Китай (до речі, теж буцімто соціалістична країна) та інші країни Азії.

Все залежить від нас самих. Як би не хотілося, але чекати на поміч звідкилясь, навіть від партій з приємними назвами чи прізвищами – на жаль, нема сенсу. Люди мають творчий потенціал, і щоб добитися бажаного їм не треба чекати дозволу від царя, держави чи ще когось. Мені завжди було дивно, що «соціал-ізмом» називаються зазвичай дуже централізовані устрої, де на місці вчорашнього царя опиняється сьогоднішній «віждь», і всі вклоняються йому, мов богу. Де ж тут «соціум»? Де ж тут «уся влада радам»? Те, що насправді могло би бути «соціалізмом» носить ім’я «інституціоналізм», адже тільки за умови створення ступінчастих механізмів соціальної творчості, за допомогою яких люди могли б вирішувати, як їм краще жити, як вирішувати глобальні та поточні питання, можна нарешті добитися реальної, а не декларативної демократії. І збудувати такі механізми можна тільки горизонтально. Державна вертикаль може сприяти або заважати цьому будівництву, але безпосередньо «взяти і зробити» можуть лише самі люди, ніхто інший.

Обкладинка – О. Хмельницький, “Каменярі” (1956), фрагмент

KulturтектонікаГромадаПосполитеПотік свідомості

Максим Холявін • 01.05.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University