Персональний сайт Максима Холявіна

Раби і прораби

Насправді це дуже оптимістичний текст =)

Щоб ніхто не образився на подальший текст – не сприймайте, будь ласка, нічого з написаного тут персонально. Сприймайте це, немов зріз із спостереження за чашкою петрі з людським соціумом по типу наукового, тільки філософського. На основі цього анамнезу треба виключно робити висновки, в жодному разі не вважати, що автору корона тисне і що треба його за це поялозити пикою по багнюці. Ні, автор сам дуже далекий від довершеності. Йому, як стане зрозуміло, теж треба лікуватися…

Отож, спочатку мені подумалося про Донецьк. Класне ж було місто. Великий центр, повний самого різного люду, що жив собі, працював, прагнув до чогось, циркулював між іншими українськими містами, мав свою неповторність. Аж потім – бац! – і все догори дригом. Чому? З якого дива? Нащо? Певна група людей залізла на голову іншій групі людей, і врешті німа більшість так і лишилася осторонь від процесу визначення власної долі. За неї розписалися інші. Можна копатися в деталях, але по факту більшість досі неспроможна визначати свою долю.

Про що це свідчить? Про те, що ми ще дуже далекі від уміння захищати власні інтереси. Дякую, Кеп! =) Але наступна думка гірчить навіть більше. Дивлячись на людей вже нібито організованих, на чолі певного бізнесу або об’єднання співвласників чи ОСН, бачиш когось на зразок школярів-первачків. Ми досі вовтузимося в пісочниці соціального дитсадочку, вони вже ніби вміють складати 1+1 чи навіть множити 2х2, але врешті їх досі доводиться водити за руку зовсім дорослим дядям і тьотям. Якщо ми всі досі «раби», то ці люди – «прораби».

Ок, дуже легко констатувати наші неспроможності, звалюючи на них провину. Але хіба так легко перестрибнути ті провалля, що пролягли між нами за роки тиранії та всякого гноблення? Хоча мене самого іноді просто бісить бачити школярські витівки з боку нібито обтяжених досвідом і рівнем людей, потім я нагадую собі, що всі ми є тяжко психічно травмовані, ми немов юрба психотиків, що скинули психіатрів-садистів і вибігли надвір – хоча ми буцімто опинилися на волі, насправді ж ми поняття красного не маємо, що нам далі робити, куди йти і як жити одне з одним. Ми на волі, але, як питав свого часу ніцшевський Заратуштра – для чого? Ми на волі, а проте ми досі психи, нам досі треба терапія. І вже не опресивне придушення гамувальними сорочками чи кінськими дозами заспокійливого, а talking cure, арт-терапія, групові сесії та інші атрибути цивілізованої медицини.

От тільки доводиться бути лікарями самим собі, займатися, прости господи, «самопоміччю» без надії на підтримку збоку. Це не так уже нереально – витягнути себе за чуба з трясовиння (тим більше – за козацький оселедець =) ), в природі той процес називається «еволюція». В мережі те нещодавно охрестили «повільною революцією».

Недавно я писав на фб, як почав частіше зустрічатися з актами ввічливості на дорогах. Мене надзвичайно тішить, що цей процес продовжується. «Стінка» між автомобілістом і пішоходом тоншає, вже менше зусиль кожному з нас доводиться докладати, аби поворушити рукою чи підборіддям задля подяки іншому за добру волю. Ні, ситуація далека від довершеності – водії досі катаються тротуарами, пішоходи досі перебігають вулицю бозна-де. Я – навіть не краплина, а молекула в океані, й він далеко не такий теплий, як комусь може хотітися, однак ці дрібниці все-таки дають мені надію. Обнадіює також, коли зустрічаєш кооперативний будинок із надзвичайно активною лідеркою і спільнотою мешканців. Коли бачиш, як ці люди жваво і радо починають спілкування щодо подальшого об’єднання в асоціації. Хтось має заперечити, мовляв, таке повинно бути за вмовчанням, адже йдеться про приватну власність. Так-от, я відповім, що психоз наш зайшов так глибоко, що наразі ми повинні відновити навіть найбазовіші речі, як-от почуття власності, вміння бути господарем. Омріяна західна цивілізація починалася саме зі свавілля та почуття власності. Через століття ці почуття «заарканили» цілі країни, а не тільки квартири, будинки і клаптики землі. Сподіваюсь, уже скоро «своєю» стане ціла планета, як і заповідали кляті гіппі на чолі з Джоном Леніним. Отож і українцю нині доводиться відвойовувати навіть свій хутір, не кажучи вже про все інше.

І ми навряд чи перестрибнемо цей етап, бо поки не впораємося з власним – комунальне для нас буде білою плямою. Громада не може народитися з середини, як і будь-яке дерево – громада повинна вирости знизу, з пітьми ґрунтів. І, як не крути, але множини починаються з одиниць, тому не оминути нам необхідності еволюціонувати самим, індивідуально. Бо всі «не без гріха», і як тільки ми задовольнимося покрученою формою себе, зацементуємося в своєму психозі, аби тільки не напружувати зайвий раз м’язи – наш поїзд потоне в багнюці страждань.

Недавно в пабліку своєї приятельки вичитав про «кодекс невротика» від психолога Альберта Елліса. Серед інших, там були такі пункти: «нещастя людини зумовлені зовнішніми силами, і в людей мало є шансів їх контролювати» і «не треба чітко, правильно та відмінно вирішувати всі проблеми, інакше станеться несправиме». Це так звані «неправильні установки», і з ними треба розбиратися. Тому – не треба терпіти дискомфорт, не треба миритися з принизливим існуванням. Треба лікувати – спочатку себе, а потім – людський світ. Надворі нарешті сонце і тепло – самий раз дати сонячному промінню прогріти наші затерплі нутрощі, дозволити собі трошки оптимізму і подивитися на обрій майбутнього з надією. Щоб жодне з минулих зусиль не було марним, і ми дійсно знайшли заповітний вирій, виплеканий у мріях.

Лікуймося, бо ми того варті! =)

KulturтектонікаГармоніяГромадаЕкологічний світоглядПосполитеПотік свідомостіПсихологічні одноборстваСофізм

Максим Холявін • 31.03.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University