Персональний сайт Максима Холявіна

Рівнини свавілля

Поки малий, світ дорослих здається автоматичним. Там усе раціонально і здійснюється немов саме собою: економіка, суди, право, правила дорожнього руху, працевлаштування, робота підприємств тощо. Не знаю, чи це всюди так, а чи тільки в тих, хто зачепив дитинством догнивання радянської системи, де в бік подібного автоматизму й рухалися. Але за собою тільки зараз, на зорі своїх тридцяти, почав відчувати, що далеко не все в житті відбувається «за вмовчанням».

Диво творчості полягає в тому, як людина спроможна, немов із порожнечі, діставати щось, з розрізнених елементів складати раптом цільний робочий механізм. Стосунки будуються так само – на порожньому місці. Є декілька окремих, але в чомусь схожих, когерентних, інтересів, і заради досягнення більшого ці інтереси повинні синхронізуватися між собою. Нема жодного шаблону, точної схеми, за якими ці стосунки можуть гарантовано отримати успіх. Та й загалом – жодних гарантій нема.

Війна завжди була далеко, в ефірі весь час лунало засудження війни, тому перед очима майорила ілюзія, що в наших краях усі війни вже точно в минулому. Цю ілюзію зміцнював міцний батьківський захист, що завдяки йому минули майже без наслідків «шалені дев’яності». Потім ілюзію стабільності давав завод. Завод, мушу зауважити, взагалі є рідкісним прикладом міцного порядку. Недарма славнозвісний «Болеро» Равеля надихнутий саме робочим ритмом фабрики. Від чіткості та узгодженості дій тисяч людей залежить виробництво, а отже прибуток і зарплатня заводчан, тому, навіть за умови всіх робочих конфліктів, відникування від роботи та низької мотивації – врешті-решт, завод працює. За століття розвитку такої форми стосунків завод став у собі самому отим омріяним шаблоном життєдіяльності. Однак в цілому завод існує в тому ж порожньому просторі, що й усі інші, зрештою і до нього дійшла «корпоративна оптимізація» (читай – зграя ненажерливих дармоїдів-менеджерів по роботі з персоналом етц., котрі знають лише одну мантру «давай прибуток»).

Та що казати, коли всього 20 з зайвим років тому розвалився залізний велетень СРСР. Хто міг би подумати про таке навіть на початку 80-х? Тепер населення нині вже колишньої «СНД» микається, мов ті курчата без квочки, в пошуках долі. Їм на голову вилізають найнахабніші з радянського виводку, і нема гарантій, що ситуація точно зміниться на краще. Все, що можна собі дозволити – це сліпу віру в сенс власної праці на поприщі активізму – ануж-бо вигорить?

Гарантій нема. Нема гарантій проти ядерної війни, нема гарантії проти нового тоталітаризму, нема гарантій, що «Захід нам допоможе», нема навіть гарантій, що кордони держав колись радикальним чином не зміняться. В одній розумній книзі якось прочитав «в умовах, коли кордони між державами вже встановилися». А виходить, що не так уже вони й установилися. Звісно, «на щастя», методи війни змінилися в бік гібридної медіа-боротьби, а проте ризик опинитися під фізичним ударом чи в просторі несприятливих або навіть ворожих цінностей – залишається.

Пустота і страхітлива невизначеність напрямків змушує шукати опори та розради в релігіях та філософії. Тепер чудово зрозумілі причини популярності новітніх гуру, мережного маркетингу, «практичної психології» та інших духовних знеболювальних. Питання тільки – чи дадуть вони імпульс до дії в правильному напрямку, чи допоможуть вони нам побудувати більш-менш стійке суспільство? Бо на вітрах порожніх рівнин свавілля нам єдино залишається шукати спосіб використати енергію їх на благо. Навісити вітрила, збудувати вітряки та аеродинамічні труби… Кожен з нас намагається зачепитися за поверхню по-своєму. Кожен виробляє власну «загальну картину». Чим далі, тим більшими люди стають індивідуалістами. І це благо. Чому? Тому що, за іронією долі, саме індивідуалісти найкраще працюють у колективі. Бо кожен має найліпший двигун – особисту вмотивованість. Важливо тільки при цьому правильно оцінювати перспективи співпраці з точки зору часу, адже спільна дія дає змогу отримувати пряники довше.

З огляду на абсолютність відносності речей під Сонцем, ми маємо зрозуміти, що конфлікт – це нормально. Бойове мистецтво Айкідо вчить сприймати бій як нормальний хід речей. Знаючи базові принципи та способи впоратися з агресією, людина отримує змогу розбиратися з екстремальною ситуацією подібно до побутових задач, і тоді її життя стає «більшим», адже включає до себе ширший спектр процесів. Фактично, зі збільшенням влади через зміцнення навичок, життя стає все вільнішим, а отже – більш схожим на гру, дивовижний біологічний процес. Гравці «знають, що ти знаєш, що я знаю». Усвідомлення, що всім притаманні амбіції, що «кожному своє», що всі чогось бояться і прагнуть вижити, дає змогу виробити правила гри, котрі водночас надали б можливість вигравати, і убезпечили би при цьому від фатального програшу. Можливість повторити змагання, отримати реванш, позбавила б необхідності огидних положень «мета виправдовує засоби» та «перемогти за будь-яку ціну». Ми могли б перенести конкуренцію з рівнин свавілля на розкреслені ігрові поля. В чомусь це вже відбувається, коли взаємодії між країнами переносяться в простір економіки та культури. Але «гейміфікація» або ж «обігравання» життєдіяльності ще потребує еволюції. Здійснити цю еволюцію можна тільки активно, підтримуючи розвиток урівноважених стосунків між людьми та організаціями.

Ніхто не повинен нікому «ставити ногу на груди». Нема жодного «святого» класу, чия воля мала б незаперечний моральний авторитет. Будь-яка «остаточна» ідея, будь-який абсолютизм означають лише екстремальні точки в соціальній круговерті, й не дають змоги змайструвати кермо над цим колесом. Свідомість розвинута в людині не заради самопридушення чи гноблення іншого, а заради віднайдення гармонії, що дозволила б максимізувати життя, мінімізувавши страждання, супутнє матеріальному існуванню. Знову ж таки, нема шаблону, за яким би будувалася ця гармонія, жоден пророк і жоден психолог не надасть нам готової дороги, вони можуть лишень указати можливі напрямки, з котрих усе одно кожен муситиме обрати свій. Задача – зрозуміти, як нам навчитися уживатися, водночас не впадаючи у неконтрольоване насильство і не каструючи свої прагнення. Як нам серфити на хибкій поверхні хвиль, як нам танцювати зі стихією, як нам грати з вогнем і не пектися…

Нема гарантій, все пусте, а втім є змога творчості, є змога витягнути з пустоти щастя, тому варто вчитися орудувати наявними інструментами.

KulturтектонікаГармоніяЕкологічний світоглядКонфліктологіяПосполитеПотік свідомостіПсихологічні одноборстваСофізмТеорія ігор

Максим Холявін • 27.03.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University