Персональний сайт Максима Холявіна

Нова Вавілонська вежа. День комунальника

Доля вперто вертає мене до соціальної журналістики. Чому? Свідомо мені весь час кортить займатися зі сферою культури, але обставини невблаганно штовхають до соціальщини. Більше за те, вливатися в контекст сучасного культурного процесу важко, він незмінно лишається для мене закритими дверима, за які я можу зазирнути лише в замкову щілину. Натомість марудний шлях соціальної інженерії весь час опиняється під ногами. Сьогодні я сам поставив собі питання про сенс своєї роботи, і сам же на нього відповів. (Вкотре вже…)

Соціальна інженерія, соціальна журналістика – це найскладніший перформанс з усіх можливих. Мистецтво прагне вийти за рамки інформаційного простору, інтегруватися в дійсність, і точка доторку високих сподівань до грубої сфери матеріального виглядає не так піднесено, як, наприклад, храм чи театр, адже до них ідуть, аби піднестися, натомість активісти самі йдуть у соціум, щоби піднести його, а отже – спускаються з емпіреїв у багнюку храмового котловану, що з нього згодом повинен здійнятися до небес новий зикурат.

Думка виникла як відповідь на монументалізм українського шістдесятництва, котрий зафіксував у собі прагнення, сьогоденню зовсім незнайомі.

«Наша доба ідеологічно спустошена, на руїнах ми намагаємося відбудуватися, практикуючи примітивну (вульгарну від слова vulgaris) красу. Глибоко атомізовані колективізмом, ми ще нездатні бачити загальну картину, а отже – розуміти того, хто бачить. Якщо казати про симулякри, то якраз оця тематика в монументалізмі є симулякрами, зафіксованими мріями про майбутнє, по суті, науково-технічний прогрес як ескапізм. Натуральне, «з нуля» втілення сподівань – це завжди соціальне місиво, бруд організації потреб «низових» регістрів. Але задля одухотворення всього по-справжньому – передусім необхідно одухотворити дефекацію, як і заповідав Далі, інакше всі ці гарноти так і лишаться всього-навсього драпуванням похиленого будинку. Тому мене невільно повертає на соціальну стежку, хоча «всередину» я споживаю виключно «пневматичну» творчість – душі необхідне тіло, і нема з чого більше зліпити його, ніж, прости боги, комунальної глини».

Поки ми борсаємося на рівні виживання і ще тільки маємо вчепитися в своє місце під Сонцем, комунальна естетика, естетика їбенів та ЖКГарт – єдині форми, у які можуть світочі людскього генія відлитися, зустрічаючись із «суворою правдою життя». Треба весь час пам’ятати про це… 😉

KulturтектонікаАртГромадаЖурналізмПосполитеПотік свідомостіЧасу Дух

Максим Холявін • 16.03.2016


Previous Post

Next Post

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *

Plugin Sponsor Credit To Top 10 Engineering Colleges Anna University