Персональний сайт Максима Холявіна

Методичний моветон

Писати методологію читання власних творів, узагалі-то, відгонить моветоном, проте робиться це в першу чергу для самого себе (так, чоботяр без чобіт), і, звісно, для тих, кому це цікаво.

Я обрав темою віршів речі, що найменше піддаються вербальному вираженню. Це моя радість і моя біда. Чим більш абстрактним є внутрішній процес, тим цікавішим і вартішим він видається до вираження. По суті, велика кількість моїх коротеньких «нескладушек», як їх називає моя вчителька музики, є чимось на кшталт анамнезу тендітних і невловимих станів душі, після яких у пам’яті лишаються розпливчасті кольорові плями. Коли пізніше я вертаюся до попередніх записів, вони здаються жахливо кострубатими, незавершеними і ледве зрозумілими. Тим більше, з точки зору техніки… ну, за рідкими виключеннями. А вся справа в тому, що їх неможна сприймати як власне вірші, у традиційному сенсі. Це дійсно такі собі погані світлини з пережитих осяянь, зроблені недосконалою вербальною камерою. Як і будь-яке фото НЛО, ці знімки розмиті, розфокусовані, і тим ліпші, адже щонайкраще передають саму природу цих дивовижних емоційних спалахів, котрі хочеться назвати то «внутрішній тон», то ще якимось музичним терміном. Треба щоразу зосереджуватися і усвідомлювати, що маленька нескладушка – це верхівка емоційного айсбергу, чиє повне тіло неможливо зафіксувати, бо воно сховане під водою. Там лежить царство Музики. Вірш – то знову ж таки орнамент довкола порожнечі, куди сідає індивід, аби «подзвонити богу». Це код моїх коротких дзвінків у Всесвіт. Це мобільні телефони для зв’язку з обителлю Музики, і до неї я намагаюся піднести місиво соціального життя, нарікши глиною і почавши мурувати Нову Вавилонську Вежу. Між колонами її анфілад літатимуть пташки і світляки різних саторі. На вершині її розправлятиме крила Надлюдина, охоплюючи нову реальність, новий стан прекрасного і ярого світу…

Максим Холявін • 18.02.2016


Previous Post

Next Post

Напишіть відгук

%d блогерам подобається це: